Роман щось напружено подумав, а тоді враз просвітлів, рвучко схопився і, сівши у ліжку, заусміхався.
— То я вдома? У своєму часі? У селі Вітряки?
Дружина нічого не встигла відповісти, як у кімнату вбігла дочка і защебетала:
— Тату, тату, ти вже не спиш? А тебе смерч носив, еге? А смерч добрий чи злий? А тобі страшно не було?
— Може б, і злякався, так не встиг, — зізнався батько. — Все так швидко відбулося.
— Нічого собі... швидко! — здивувалась дружина. — Тебе три дні вдома не було, на четвертий лише з’явився.
— Три дні? — не йняв віри Роман. — Які три дні? Я був там... лише кілька годин. Може, годин зо три, не більше.
— Де — там?
Знадвору почувся доччин голос — хвасталась перед кимось із дітей:
— Ага, а мого тата смерч носив, ага! А твого тата не носив!
Роман посміхнувся і перевів погляд на дружину.
— У селі ніхто не постраждав?
— На щастя, ні. Тільки тебе довго шукали. Я вже думала про найгірше.
— А ти не думай про найгірше, — погладив її руку. — Як один мудрий чоловік сказав-до смерті завжди залишається все життя.
Дружина розповіла йому про все, що натворив смерч у селі.
— Нам ще й пощастило, що смерч виявився таким делікатним. Самі лише двері зняв. А Гапоччин дах відніс аж за село разом із лелеками. З них навіть пір’їна не впала — такий смерч!
— З моєї голови теж і волосина не впала, хоч я і побував у майбутньому.
— У якому це... майбутньому? — зойкнула дружина.
— У тому, що буде через сто років.
— А якщо майбутнє ще тільки буде і буде через сто років, то як ти там міг опинитися?
— Не знаю. Мабуть, з потоком часу. Мене носила Ріка Часу, — застеріг: — Але про те, що я побував у майбутньому, нікому ані слова. Бо не так зрозуміють і сприймуть мене за схибленого.
Таїса дивилась на чоловіка підозріло і вражено водночас.
— То що ти там бачив? У тому... майбутньому?
— У наших краях геологи знайшли залізну руду, — розказував чоловік. — Поклади її багатющі, тож біля кар’єру, на місці нашого села, виникло місто Вітряки.
— Ти бачив дивний сон, — засміялась дружина. — Звідтоді, як у наших краях почала працювати геологічна експедиція, почалися й розмови про залізну руду.
— Ні, я там був, — вперто повторив Роман. — Фізично був. І навіть бачив пшеницю, якої в нашому сторіччі ще немає: на однім стеблі в неї росте три колоски. І я знаю імена творців триколоскової пшениці. Вони сьогодні — реальні люди.
Вигукнув і прикусив язика.
— Хто ж це? — тривожно-запитливо дивилась на нього Таїса.
Роман завагався: а раптом про те, що буде в майбутньому, сьогодні не можна говорити? Скажи він — і його слова дійдуть до братів Чумаків, котрі ще й не знають, що колись, через десятки літ, вони створять триколоскову пшеницю. А коли вони знатимуть, що винайдуть, їм не цікаво буде трудитися над створенням нового сорту, запал і пристрасть у їхній роботі зникнуть. І вони можуть не створити того, що мусять створити. Урветься зв’язок часу, і в майбутньому чогось не вистачить, щось там відбудеться не так, як мало б відбутися. Ні і ні. Брати Чумаки ніколи — ніколи! — наперед не повинні знати, що колись вони виведуть нову пшеницю і нею засіватимуться поля майбутнього.
Роман ще подумав і мовив:
— Все то мені... наснилося.
— Я ж казала, що приснилося, — зраділа Таїса, заусміхалась, помолоділа й погарніла. — Поспи, мій дорогий, ще, відпочинь. Усе минеться, і ти сам тоді з усмішкою згадуватимеш свій дивний сон. Ти надто перевтомився. І не дивно — в обіймах смерчу побував.
Другого дня Роман уже був на ногах і почував себе задовільно. Щоправда, терапевт виписала йому лікарняний на три дні, настійно радячи ще полежати "після інциденту зі смерчем", але він і слухати не хотів.
— Я здоровий, нащо мені лікарняний!
І пішов на роботу. В конторі колгоспу на нього дивилися вражено: хто — як на героя (жіноцтво), а більшість — як на мерця, що повернувся з того світу. Та все доскіпувались, чи печінки йому або нирки смерч не повідбивав?
— Він був дуже делікатний зі мною, — зовні безтурботно одказував Роман. — І поклав мене у пшеницю так обережно, наче я був із скла чи принаймні з найдорожчого кришталю.
Підійшов до Романа поцікавитись його здоров’ям і агроном Чумак.
"Чумак... Чумак... — Романа наче струмом ударило. — Так це ж той Чумак!.."
Не зчувся, як у нього й вихопилося:
— Так це ж той Чумак!
— Той, Романе, той, — гучно (а голос у нього гучний) загудів агроном. — Точнісінько той, котрого ти знаєш не перший рік. Чого ти так здивувався, уздрівши мою персону? Наче не тебе, а мене носив смерч. Що з тобою?
Чумак Корній Савич...
Той агроном, котрий мусив (якщо вірити тому, що Роман бачив і чув у майбутньому) знайти пшеничне стебло з трьома колосками, передати його синам, а вже ті створять нову пшеницю...
"От і нагода трапилась перевірити, чи справді я побував у майбутньому, а чи то мені, як запевняє Таїса, все приснилося, коли я лежав у пшениці за косогором..."
— Корнію Савичу, давно збираюсь вас запитати, як спеціаліста, — обережно почав Роман. — Чи можливо, щоб на однім стеблі, наприклад, пшениці, та виросло три колоски?
— А чому б і ні? — гучно загудів агроном. — Матінка природа і не таке може втнути. Десь я, пригадую, читав про теля, котре народилося з двома головами, про змію, котру спіймали і заспиртували в банці — теж з двома головами. То чому б і не вирости трьом колоскам на однім стеблі?
І сказав спокійно, як про щось буденне й звичайне, не варте навіть хвилювання:
— У мене є таке стебло.
— З трьома колосками? — майже крикнув Роман.
— З трьома... У тім-то й диво, що з трьома, бо коли б стебло було з одним колоском, ти б мене і не питав, і не слухав би. Я сам, коли надибав таке стебло в полі, за левадою, де косогір, то довго не міг отямитись.
Тут агронома покликали до телефону, потім він мав кудись спішно їхати, тож кинув Роману вже на ходу:
— Якось при нагоді зайдеш до мене в хату, покажу тобі диво.
Агрономовою хатою в селі називали не тільки його власну хату, у якій він жив із сімейством, а й пункт агрономічних курсів. Була то звичайна сільська хата. Донедавна у ній знаходилась бібліотека, а як збудували новий клуб і перевезли туди й бібліотеку, то хату віддали агроному для агрономічних курсів.