(Поема)
Пролог
За зорями, зорями в далях безмежних,
а може, між зорями й скрізь
у зміні матерії, в тьмі і пожежах,
що в вічнім борінні сплелись,
у хорах надземних жили легіони,
що й зараз між ними живуть,
що ми — їх продовження, в зоряні гони
блискучу торуємо путь.
Як рівний між рівних жив Демон між ними,
усі там були як брати,
і світ був чудесний, той світ незборимий
у сяйві добра й красоти.
Був Демон іскристий, як вічне проміння,
як музика і аромат...
А очі то чорні, то радісно-сині,
а серце, як зоряний сад...
Гіганти космічні, його побратими,
летіли крізь темні світи
або крізь планети, для зору незримо,
для людського ока завжди.
Між ними Ваал був. Стуманені крила,
як очі, і очі пусті,
пусті і холодні... Його не любили
його побратими святі,
і він не любив їх. Завжди одинокий
любив безповітря і тьму,
і мертвих планет непорушливий спокій
раніш був за зорі йому.
І світла гіганти завжди воювали
з гігантами злоби і тьми
і в битвах ніколи поразки не знали,
як весни — з снігами зими.
Та моднії, молнії вдарили в добрих
мір'ядами огненних жал,
і мряки гіганти здолали хоробрих, —
то зрадив звитяжців Ваал...
В безмежних блуканнях він молній секрета
в якійсь катастрофі світів
одкрив і шпурнув їх, із темними в леті,
в гордині страшній, на братів,
і з темними в злуці... І світла герої
розбиті скорились йому...
Скорились. Лиш Демон не міг із журбою
покинуть кромішнюю тьму
й братів під'яремних... Снопами жахними
за ним полетіли вогні,
але не здогнали... В хаоси, у дими
летів він і зник вдалині...
І рабство настало для світла. І трона
безумний Ваал збудував.
Зіпершись на молнії й тьми легіони,
себе Саваофом назвав.
І
"О світла гіганти в тенетах Ваала,
чи довго рабами вам буть?
Зве, янголи, вас він, а ми ж — адонаї,
що тьми не пускали ми лють
у світла чертоги. Він зве себе Богом,
наш день обернувши на льох.
Сидить він на троні з короною-рогом,
безумний, сліпий Саваоф.
На нього здійму я пожежу криваву
повстання святого за день,
а поки шо янголи вічную славу
складають йому із пісень".
Так думає Демон... Летить він в простори,
як смуга якась світляна.
На нього заплакані дивляться зорі,
а їм же — ні краю, ні дна.
Він сурму здіймає, сурмить і ридає
і знову сурмить і сурмить...
Та що це?.. Летять... їм ні ліку й ні краю...
І Демон настріч їм летить...
Брати то, брати то... їх огненні крила,
їх світлі безсмертні тіла...
За ними женеться глуха, ошаліла,
із молній і вибухів мла.
"Повстання! Повстання!.. О Демоне! Де ти?.
"Я — тут!" — він гукає... Й як гнів
помчали крізь грози на молній багнети
за Демоном хори братів...
Гей ви, янголи лазурі,
молній краяні вогнем!
Чую крики ваші в бурі:
"За Едем ми, за Едем!.."
"Стережись, о брат проклятий,
наших сонячних вендет!"
Палять молнії крилатих,
а вони — усе вперед.
Все вперед! Уже Едему
видно радісні сади.
Раптом — вибух!!! "Що це? Де ми?"
"Ах!.. Ми падаєм!.. Куди?.."
Це мір'ядів молній шалом
їх Ваал ударив всіх...
Вал за валом,
вал за валом
полетіли
без доріг
у безодні
адонаї,
де ні дня, ні вітерця,
як метеликів тих зграї
У
безодні
без
кінця...
II
І подумав Бог:
тут мій Рай-чертог
громобійний.
На землі нехай
розцвітає Рай
легковійний.
Глянув він туди...
Там сади, сади,
а між ними —
ізумрудних трав;
там — за ставом став
мрійнії дими...
А на землі були вже троглодити,
і в них маля архангел Гавриїл
украв, і Бог назвав його Адамом.
Йому подругу з тьми небесних сил
приніс архангел і поклав на трави,
подругу ніжну з зоряних світил...
Була то Єва. Линув час. Малята
зростали в шумі ароматних трав
поміж тварин безжурно і щасливо,
немов для них безмежний світ сіяв.
Вони росли і сорому не знали,
а потім, враз, розкрились, мов квітки,
і стали жить на радість злу Ваала,
як і до них істоти всі жили
і будуть жить... Як сяйно роки мчали,
як їх мінив обіймів ніжний шал
поміж кущів і руж благоуханних...
З них рід рабів почать хотів Ваал,
не тільки з них, а на усіх планетах,
щоб світло скрізь навіки погасить,
щоб не боятись янголів вендети
і вічно в тьмі для тьми і тьмою жить.
III
О сад який, о саде мій!
В цвіту дерева...
"Дзвеніть, пташки, зефіре, вій", —
співає Єва.
Вона з квіток плете вінок,
квітки — лілеї.
І повний вір не зводить зір
Адам із неї.
Кошлатий він... О серця дзвін!..
Мов струни — бджоли
бринять кругом... Здається сном
високочола
йому вона...
Адам
Чому сумна?..
В його очах любов без дна...
Вона ж зітхає...
І позіхає...
Єва
Хі-хі, ха-ха,
як скучно жити!.,
тварини й квіти...
Обридло все: твоє лице,
Адам
Чому? Скажи... О, положи
свою голівку
на груди м'ні! Я весь в огні,
моя ластівко!
Єва
"Моя... Моя!.." Не хочу я
тебе любити
(і позіха: "Хі-хі, ха-ха!.."),
мій троглодите!
(Співає.)
"Я з далеких світил. Хай не маю я крил,
та уся я, неначе крилата.
В сонмі янголів я, в хори зоряних сил
полетіла б на небо до тата.
Та земля не пуска... Я прекрасна, струнка...
Це сказали лазурні свічада
сонних вод, де висот
відбиваються зір сяйвопади,
наче очі братів і сестер, де мій спів
розлягався б із їхнім луною.
Але Бог наказав і я мучусь між трав
і квіток, троглодите, з тобою.
Ти — кошлатий, бридкий, довгорукий такий,
кривоногий, і з рота у тебе
трупним смородом тхне, як цілуєш мене,
як мене притягаєш до себе".