Але одного разу міцний, устояний спокій Олександра Петровича прорвався. Пізнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибіг до Бондаря.
— Іване, усіх будівників на шляху перестріляли... Усіх до одного. Накидали в машини трупів, мов дров, і пустили під лід. Ополонка, наче рана, почервоніла.
— За що ж їх? — поблід Бондар.
З різних уривчастих відомостей він знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували від Берліна до Вінниці прямий броньований кабель. Ці відомості вже входили в план його дальшої роботи.
— Щоб не видали таємниці, не розповіли, де нерв Гітлера плазує, — задихався од горя Олександр Петрович. — Іване, поріжемо його на шматки, як гадюку ріжуть?
— Поріжемо, Олександре.
Після цих слів чоловік почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою:
— Іване, не тримай ти мене після цього на півділі — душа не витримає. Сам зірвуся, а тоді...
— Дурниць наробиш і себе загубиш, — строго обрізав Бондар. — Прибережи свої нерви надалі. Нам ще не один день боротися з ворогами.
— На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому ділі іноді, дивись, більше поможе, аніж сама молодість... Труджусь я тепер, Іване, не на весь розгін, через це бушує, непокоїться серце, — воно даром не звикло битися. Чуєш, Іване?..
Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж він?
Іван Тимофійович знову накульгує до хати, щоб спровадити жінку до сусідів.
— Марійко, ти б пішла до Дарки — там уже посиденьки з усього кутка сходяться.
— Обійдуться без мене, — завагалася дружина.
— Кажуть, щось про наших парашутистів чувати.
— Про парашутистів? Тоді побіжу, — швидко запнулася хусткою, наділа кожушанку і вийшла надвір.
З морозним повітрям вдихнула тривогу німого зимового вечора; оглянулася навколо і попідтинню, зіщулившись, майже побігла до вдови. З бічної вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Підіпригора; шапка його збита набакир, піджак розстебнутий, а ліва рука недбало метляє футляром від патефонних пластинок.
"Натягнувся, мов чіп. А перше не водилося цього за ним", — обережно обходить Олександра Петровича.
Вони розходяться в протилежні сторони. Марійка задоволена, що її не помітив підпилий чоловік, а Олександр Петрович хитро усміхається в обмерзлі вуса: знову його прийняли за п'яного.
— Олександре, це ти? — стоїть біля хвіртки напівроздягнений Бондар. В темені просвічується його сивина, надією горять непостарілі очі.
— Я, Іване.
— Ну, як? — тремтить голос од хвилювання.
— З удачею, з удачею.
Оглядаючись, ідуть до хати, сінешні двері запирають на засув.
— Де ж, Олександре?
— Зі мною.
— Як з тобою? — недовірливо обдивляється чоловіка.
— Правду кажу.
Олександр Петрович скидає широку, як гніздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стіл футляр і обережно виймає з нього... радіоприймач. Двоє літніх людей, застигши, не можуть відвести поглядів від потемнілої скриньки, вони кожною клітиною відчувають хвилююче биття сердець.
— Спасибі заводським товаришам, — нарешті опам'ятовується Іван Тимофійович. — А упаковка яка! — стукає щиглом по футляру від патефонних пластинок і сміється.
— І саме головне — з різних шматочків складали.
— Товариша Данила бачив?
— Розмовляв із ним. Він же, виходить, у нас колись у райкомі працював. Правда, Іване?
— Правда.
— Сьогодні Москву почуємо?
— Ні. Тільки завтра.
— Завтра? — щиро запечалився чоловік.
— Сьогодні твоя п'ятірка жде тебе.
— Іване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятірка... Ну, хоч би одне слово, півслова почути.
Жаль стає чоловіка, але Іван Тимофійович розрубає все одним ударом:
— Олександре, тебе чекають люди. А про радіоприймач запам'ятай: він у нас довго не побуде.
— Як? — насторожується чоловік, і непідроблений переляк застигає на його зморшкуватому обличчі.
— Віддамо партизанам. Він їм більше потрібний. І лише тепер Олександр Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги.
— Що ж, коли треба, то треба, — одерев'яніло виходить із хати, несучи у серці жаль та розмивчасту радість.
Тільки темрява заховала чоловіка, як до Івана Тимофійовича почала сходитися його п'ятірка: Югина, Марта, Василь Карпець і Мирон Підіпригора. Почуття обережності та жалю продиктували Бондареві не вводити в ОДНУ п'ятірку обох братів.
* * *
Ці дні Іван Тимофійович ходив мов іменинник, голос його повеселішав, у хаті ожив розгонистий сміх. Марійка спочатку подумала, що чоловік потайки від неї потроху випиває, перевірила свої пляшки і задумалася.
"Не горілка веселить чоловіка. Значить, щось хороше робиться у світі", — і собі повеселішала.
Від сусідів вона почула, що Москва не взята німцями. Стрімголов, захекана, влетіла до хати.
— Іване, фашисти загрузли під Москвою! Навіки загрузли! — граючи очима, сповістила хвилюючу новину.
— Справді? Звідки ти це взнала? — хотів здивуватися і розсміявся.
— Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пішов на люди — сам послухав би.
— Та доведеться піти. Коли всі гомонять, щось воно таки є, — погодився і знову розсміявся.
Марійка пильно поглянула на чоловіка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим і почала швидко нишпорити по хаті.
Зимовий день, розсіваючи тіні, пішов слідом за сонцем. На подвір'ї лунко загупала сокира, — Іван рубав дрова, а в хаті біля печі поралась Марійка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорніла у ринці картопля, на припічку у макітрі попискувало гречане тісто. Усе було таким буденним і звичним, а от тривога не відходила від жінки.
Раптом глянула Марійка у вікно і обімліла: вулицею чорними тінями бігли поліцаї. Вони увірвалися в двір, клубком накинулися на Івана. Скрикнула жінка, відхилилася від вікна. Коли простоволосого Івана Тимофійовича увели до хати, вона, закам'янівши, стояла в рамці одвірка.
— Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! — штовхнув її кулаком поліцай.
Уся хата загуркотіла, загриміла, загупала, і понівечене добро полетіло з кутка в куток. Ось з-під ліжка поліцай викидає патефон.
— А де пластинки?
— А ти їх де положив? — злісно і твердо говорить Іван Тимофійович.
— Ось вони! — відповідає другий і з силою кидає на землю стос пластинок; ніжні, потріскані шматки пластмаси захрустіли під тяжкими чобітьми.