Коли ми впоралися з обідом і посідали, поклавши ноги на ґратки каміна, я сказав Гербертові:
— Любий Герберте, я маю поділитися з тобою однією таємницею.
— Я, любий Генделю,— відповів він,— з належною повагою вислухаю все, чим ти зі мною поділишся.
— Це стосується мене особисто, Герберте,— сказав я,— і ще однієї особи.
Герберт схрестив ноги, схилив голову набік і втупив погляд у вогонь, але коли збігла ціла хвилина, а я все мовчав, запитально глянув у мій бік.
— Герберте,— мовив я, кладучи руку йому на коліно,— я кохаю… я обожнюю… Естеллу.
Герберт, зовсім не вражений моїм зізнанням, зауважив досить прозаїчним тоном:
— Ясно. Ну й що?
— Як — "ну й що"? І це все, що ти можеш сказати, Герберте? Оце тільки?
— І що далі, я маю на увазі,— пояснив Герберт.— Бо це я й без твоїх слів знаю.
— Звідки ти знаєш?— здивувався я.
— Звідки знаю? Та від тебе ж.
— Я ніколи тобі цього не говорив.
— Не говорив! Ти ніколи не говориш мені, коли ходиш підстригатись, але ж я й сам це бачу. Ти обожнюєш її ввесь час, скільки я тебе знаю. Своє обожнення її ти приніс сюди разом з валізою. Не говорив мені! Та ти торочив мені про неї з ранку до вечора! Коли ти розповідав про своє життя, мені зразу стало ясно, що ти обожнював її з першого ж дня, як побачив, ще коли був малим хлопчиком.
— Що ж, дуже добре,— погодився я, не без задоволення сприйнявши цей новий для мене аспект власної біографії.— Виходить, я ніколи й не переставав її обожнювати. А тепер вона повернулася такою вродливою і вишуканою панною, що й не порівняти! І вчора я її бачив. І якщо раніш я її обожнював, то тепер обожнюю вдвічі дужче.
— Тоді тобі тим більш пощастило, бо вона ж призначена для тебе,— сказав Герберт.— Адже, навіть не торкаючись забороненої теми, можна, здається, визнати, що ні ти, ні я не маємо щодо цього сумнівів. А чи хоч знаєш ти, як Естелла дивиться на цю справу з обожненням?
Я похнюплено похитав головою.
— О, вона за тисячу миль від мене,— мусив визнати я.
— Терпіння, любий Генделю: часу ще досить, ще й як досить. Але ти ще щось хотів мені сказати?
— Мені соромно зізнатись,— відповів я,— тільки ж усе одно я про це думаю. Ось ти кажеш — я щасливець. Звичайно, це правда. Тільки вчора я був підмайстром коваля, а сьогодні… але хто ж я такий сьогодні?
— Ну, порядний хлопець, коли хочеш, щоб тобі підказали,— з усмішкою промовив Герберт і по-дружньому поплескав мене по руці.— Порядний хлопець, якому властиві запал і вагання, сміливість і сором'язність, жага дії і мрійливість, і все це в ньому так своєрідно переплітається…
Я задумався на хвилину, чи й справді суміш усіх цих рис властива моєму характерові. Не в усьому я був згоден з Гербертом, але вирішив, що про це не варто говорити.
— Запитуючи, хто я такий сьогодні, Герберте,— мовив я далі,— я маю на увазі свої думки. Ти кажеш — я щасливець. Але я знаю, що в цьому нема ніякої моєї заслуги, це доля мене піднесла, просто мені дуже пощастило. І все-таки, коли я думаю про Естеллу…
(— А хіба буває такий час, що ти про неї не думаєш?— докинув Герберт, дивлячись на вогонь, і у мене промайнуло: який же він добрий, який співчутливий!)
— …Тоді, любий Герберт, я й сказати тобі не можу, наскільки почуваю себе залежним і невпевненим, підвладним тисячі випадковостей. Не торкаючись, так само, як і ти, забороненої теми, я тільки одне зауважу, що всі мої сподівання залежать від постійності однієї особи (яку я не називатиму). І хоч би там як, а почуваєш себе дуже непевно й незадоволено від того, що ці сподівання такі невиразні.
Сказавши це, я наче скинуа з душі великий тягар, що гнітив мене, власне, завжди, а особливо відучора.
— Але ж, Генделю,— відповів Герберт своїм, як звичайно, підбадьорливим тоном,— мені здається, що, піддавшись ніжній пристрасті, ти заглядаєш крізь лупу дарованому коневі у зуби. І що, зосередившись на цих оглядинах, ти зовсім випускаєш з поля зору те краще, що він має. Хіба ти не казав мені, що твій опікун, містер Джеггерс, з самого початку запевнив тебе, що ти вже тепер маєш дещо, окрім сподівань? І навіть якби він і не запевнив тебе в цьому — хоч це, погоджуюсь, було б значним мінусом,— чи ж можеш ти припустити, щоб такий досвідчений фахівець, як містер Джеггерс, погодився взяти на себе опіку над тобою, не маючи цілковитої певності в цій справі?
Я визнав, що його аргумент, безперечно, вагомий,— але визнав (як то часто роблять люди в аналогічних випадках), наче просто змушений був, тоді як насправді я й не збирався цієї істини заперечувати!
— Вагомий аргумент, я думаю,— підхопив Герберт,— спробуй-но придумати вагоміший! Що ж до решти, то доведеться почекати знаку від твого опікуна, а йому від його довірителя. Ти й не зоглядишся, як тобі мине двадцять один рік, і тоді, мабуть, дещо проясниться. А як і ні, то однаково ж буде ближче до прояснення, колись же до цього таки дійде!
— Ти з такою надією дивишся на світ! — вигукнув я, щиро захоплений його життєрадісністю.
— Доводиться,— сказав Герберт,— бо я тільки цим і багатий. Але між іншим зізнаюся, що слушність цього мого зауваження належить не мені, а моєму батькові. З приводу твоєї історії він лише одне сказав: "Справа це абсолютно певна, інакше містер Джеггерс за неї б і не брався". А тепер, перше ніж додати дещо про свого батька або його сина й відплатити довірою за довіру, я хочу на короткий час накликати на себе твоє невдоволення або навіть і обурення.
— Це тобі не вдасться,— заперечив я.
— То ще побачимо! — відказав він.— Раз, два, три — і пішли. Генделю, друже мій,— тон його був невимушений, але говорив він цілком поважно,— ось відколи ми сидимо тут і розмовляємо, поклавши ноги на ґратки, я все думаю, що оскільки твій опікун ніколи й не згадував про Естеллу, приділений тобі спадок, можливо, зовсім не залежить від твоїх з нею стосунків. Адже, якщо я правильно зрозумів тебе, він ніколи не згадував про неї, ні прямо, ні посередньо? Ніколи не натякав, наприклад, що твій доброчинець має якісь бодай віддалені плани щодо твого одруження?
— Ніколи.
— Май на увазі, Генделю, я зовсім не хочу дошкулити тобі, слово честі! Отож-бо — якщо вас двох ніщо не зв'язує, то чи не міг би ти відірватись від неї? Я ж казав, що накличу на себе твоє невдоволення.