Ромен. Що? Ну, наприклад, ми скінчили комуніверситет — ура!
Б а й д у х. Ура-а! Ромен. Ще раз! Б а й д у х. Ура-а!
Ромен. Нарешті. Вітаю. Ну, а тепер, друзі, в життя!
Б а й д у х. Перед тим, як йти в життя, я б радив зайти до оргрозподілу ЦК, бо без папірця од нього навряд чи нас до справжнього життя пустять.
Ромен. Ну от. Він знову своєї.
Майка. Сьогодні до ЦК вже пізно. Не встигнемо.
Р о м е н. То чому б нам, коли так, не зробити зараз на дозвіллі романтичну подорож трьох друзів? Га? Після трьох років роботи?
Майка. Насправді! Я б оце теж пішла десь відпочити. Але куди?
Р о м е н. Я поведу! Я покажу!
Ідуть.
КАРТИНА ДРУГА
На околицях міста. Досвіт.
Майка. Читала й на кону бачила студентські банкети. Чомусь уявлялося, що на них справді весело, легко, приємно. А спробувала — бе! Димно, крикло, брудно, погано, скрізь недокурки, недогризки, а найпоганше те, що й мислі, й слова у питців схожі на недогризки, недокурки. Якась суцільна словочихавка. Та ще й завів десь на околицю, далеко від дому. Висновок — твердий: йдучи з пивної, залишаю, друзі, в ній і рештки роменової романтики. А пиво! гірке ж, ну як...
Бай дух. Товаришко женщино! Романтика—так, це хвороба. Але ти лаєш і ліки за те, що вони гіркі.
Майка. Ти вважаєш пиво за ліки? Ще гірше! Р о м е н. А я пропоную, друзі, не додому! М а й к а. То куди ще?
Ромен (жест на схід). Отак просто. (Жест навколо). Й відчуйте ж ви справжню романтику!
Б а й д у х. Тім-тірі-рі-льом...
Майка (підносить годинника). На п'яту пішло!
Ромен (піднесено-жартівливо ніби). Саме її, най-значнішу у сутках годину відчуйте! П'яту, о друзі, коли бліднуть зорі на небі, уста закоханих на землі...
Б а й д у х. А повз них гуркотять асенізаційні бочки харківського комунгоспу...
Ромен. Коли за статистикою найбільш помирає на землі людей, ви знаєте? Карають засуджених, вішають революціонерів, в кабінетах рішаються найзначніші питання воєн, на тайних нарадах — час революцій, повстань...
Б а й д у х. Двірники метуть вулиці, бредуть і мочаться п'яниці...
Ромен. Годину боротьби найдужчої смерті, найстрашнішої неминучості з потомленим, сонним безпорадним людським життям і разом годину найсильнішого кохання, найніжнішої інтимності, геніальних думок і дивної тиші.
Б а й д у х. Яка ж твоя після цього буде думка? Пропозиція?
Ромен. Пропоную зустріти цю годину не вдома, не в постелі, а тут ось, на межі вчорашнього й завтрашнього. Пропоную пройти її, друзі, з відкритими очима!
Б а й д у х. Ну це ще, хвала богові, не так геніально. Я думав, він запропонує й нам померти або когось повісити чи повстання зняти.
Ромен. Зморозив Байдух, а Майка засміялась,— писатиме далі майбутній поет-драматург. Але той, кого в жарт було названо романтиком, ще з дужчим запалом і, навіть скинувши кепку...
Байдух. Воскликнув!
Ромен. Так! Люблю цю годину! За те, що вона не така, як двадцять три інші,— межова, досвітня! Я певен; що саме в цю годину Бетховен скінчив дев'яту симфонію...
Майка. Ой!
Ромен. Маркс дописав "Капітал". Майка його визубрила.
М а й к а. А Ромен насилу згадав.
Ромен. Фауст уперше поцілував Гретхен. Якась первісна, глибинна, чиста. Ну от надзвичайна!
Майка. Що за незвичайний естетизм!
Бай дух. Людини з ліхтарем ленінізму, з ключиком марксизму. Тім-тірі-рі-льом.
Ромен. Розумію іронію, але хто з нас на ходилицях зараз? Хто більш фальшивий, нещирий? Ідуть удосвіта три комуністи, бачать ранню зорю. Кругом, як мачти,— риштування п'ятирічника. Вони скінчили комуніверситет. Не мачти, звичайно, а комуністи. Пора року — весна, бруньки як зелений дощ, а зо ря, ну гляньте,— як вікно в прекрасне майбутнє, до якого хочеться підійти й гукнути отак просто й радісно: добридень!
Майка. Кому?
Ромен. Всьому світові! Майбутньому! Одному з них хочеться, двоє ж ховають чомусь це прекрасне чуття, заганяють в підвали свого я. Ще б пак! Хіба ж личить, мовляв, поважному комуністові така поведінка—думати вголос про якісь дурниці, про надзвичайність п'ятої години, наприклад, про синтез смерті, кохання, про весняні бруньки і разом про п'ятирічник? Це ж романтика! Або уявляти, що зоря — вікно, гукати комусь там добридень, радіти, сміятися. Комуніст — це ж о! (Жартуючи, удає надто серйозного й поважного комуніста). Думає лише про п'ятирічку. Очі в його отакі, обличчя камінне, голос холодний, чоботи сурйозні. Та звідки це, хто заводить таку форму? Комуніст — це ж прообраз, початок майбутньої соняшної людини, зануди ви! Навіщо ж ховаєте сміх за халяви, а чуття в портфель? Ви в масках! Скиньте їх к бісу! Майко! Гукай же добридень!
Майка. Гукати всьому світові — це значить добридень і Болдвинам і Пілсудському — класовому ворогові, так? Це привіт не революційний. Примиренство. Не можу.
Байдух (до збитого Ромена). Ну?.. Ти зараз похожий на того анекдотичного дядька, що, упавши сонний з полиці од розбиття поїзда, сказав: от гепнувся, аж машина стала.
Ромен. Майко! Спасибі! За коректив од марксизму! Але ти, користуючись з того, що Маркс покійний, заставляєш старого говорити надто елементарні дитячі речі. Та суть вся в тім, що коли ми гукаєм в майбутнє добридень, то в Болдвиних темніє в голові й починає заходити сонце. Це перше. Друге, скажи мені, моя мила, середнього роду істота, є в тебе почуття? Чи просто конгломерат корективів, цитат, марксо-ленінських формул, і тільки — скажи?
М а й к а. Не знаю, але, здається, класова чуйність є.
Ромен. Цілий день борюсь я за радість, а ви поруч ніби на кладовище йдете, зануди. Так от вам назло, на досаду, піду зараз знайду собі товариша, до того ще й дівчину, хорошу таку, з ясними очима.
Майка. Років з сорок.
Ромен. Молоду.
М а й к а. Та ти ж уже немолодий.
Ромен. Зате я сьогодні молодший, ніж буду завтра.
Б а йду х. О п'ятій годині такі дівчата вже не працюють. Сплять.
Ромен. Беру на увагу твій досвід, але я не поміж них собі друга шукатиму. А от просто отак. Підійду ось до воріт цього будинку (і підходить), постукаю (стукотить), пройду всю околицю й питатимусь, просто й голосно: десь тут має бути хороша собі, ясні очі дівчина? Я її шукаю!
Б а й д у х. І опинишся в районі.
Ромен стукає. Гавкають собаки.