— Бо твої не стріляли на тебе, сину, а то не жити б ні тобі, ні твоєму татаринові. Тепер ти послухай, що скажу. Коли ти їхав відучора звечера, то велику ти дорогу зробив. Татарин знає, як втікати. Бачу, що твій буланий кінь добрий... Бог-зна, де твоя Гаврилівна буде. Не можу я тебе самого додому пустити.
— Так відвези мене, дядьку Касяне, а батько мій спасибі тобі скаже.
— Рад би я з душі тобі пособити, люба дитино, та мені ніколи. Мене за ділом кошовий послав, треба мерщій вертати, а то достанеться мені на горіхи, бо я з шляху збився та цілу ніч по степу блукав. Треба що мога поспішати. Воно так буде: візьму тебе з собою на Січ, а відтак то якась нагода трапиться повезти тебе в Гаврилівку.
— Та на Січ мій старший брат пішов, Максим Чорноусенко, може ти його дядьку знаєш?
— Може й знаю, та там уже не Чорноусенко, а як-небудь інакше зветься....
— Як же воно так?
— А такий старий козацький запорозький звичай. Зови себе як хочеш, а, попавши на Січ, приложать тобі зараз інше ім'я і у список так переведуть...
— Чом же воно так?
— А ось чом. Ти знаєш, може, що на Січ до запорожців втікають підданці усяких панів. А пани страх люті за се, що їм робочого люду убуває. Вони стежать за втікачами, перед королем, перед гетьманами польськими скаржаться на запорожців, що їх підданих переховують. Тоді то король чи гетьман польський пише на Запоріжжя кошовому гостру грамоту. Приказується, мовляв, зараз віддати під стражею та ще й у кайданах такого а такого раба божого
Івана Щербу, що втік на Запорожжя від такого а такого пана. Ну, що ж, звелено, віддати — треба, годі не слухати його королівської милості. А віддати втікача панові, значить віддати християнську душу самому антихристові...
— Я сам бачив, як мучили у нашому замку одного пійманого втікача Семена Пшеничного. Страх як мучили... Киями на смерть вбили...
— Ти, хлопче, не перебивай, коли старший говорить, а слухай, бо воно не годиться. Коли бачив, то й знаєш, що се гріх утікача панові віддати. Але кошовий каже писареві: що ж робити? Воля короля свята, пошукай, пане писарю, того гільтая у наших січових списках і коли знайдеться, звели закувати в кайдани і під стражею віддати до рук вірних слуг такого а такого ясновельможного пана. Хай не забагається хлопові лицарювати, коли його діло панщина. Так гукає сердитий кошовий і то у вічі ляцькому посланцеві, що з письмом приїхав.
Йде писар у січову канцелярію, а згодом приходить і каже, кланяючись батькови кошовому:
— Ясновельможний пане кошовий, у нас не знаходиться Іван Щерба, наприклад, з Гаврилівки, є лише Іван Перегнихвіст, Іван Розбийголова, Іван Півко-жуха — вони усі з Гаврилівки, а Щерби Івана ні сліду.
А на те гука кошовий батько:
— А добре ти шукав, пане писарю? Тям, що ти головою відповідаєш за недогляд, бо воля його милості короля мусить бути сповнена, ану-ко пошукай ще раз.
А ляцький післанець усе те чує. Вертає ще раз писар, приносить з помічником цілий оберемок списків і кладе кошовому на стіл.
— Хрестом святим клянуся, головою відповідаю, що нема у нас Івана Щерби, а є лише Перебийніс, Півкожуха, Розбийголова, ось поглянь,— і суне пальцем поперед очі кошовому на папері.
Кошовий і собі встромить ніс у список та й каже:
— Справді нема Івана Щерби, пиши, пане писарю, його милості, що такого нема, а коли той гільтай тут покажеться, ми зараз його відставимо, як було приказано.
А як писар відпише і відправить післанця, то кошовий каже до писаря:
— Побачить він вражий син Івана Щербу тоді, як своє вухо. Звідсіля нікого ми не видамо...
Тепер вже знаєш, чому на Запоріжжі перемінюють назвиська?
— Знаю.
— Та ми опісля балакатимемо, а тепер в дорогу нам пора,— Касян став сідлати вороного та збирати свої причандали. Сонце вже стояло високо і дуже пекло... Обом дошкуляла спрага. Касян привик до того та боявся за хлопця. Він заговорював його чим міг, щоб тільки відвернути його увагу.
— Так у тебе, Івасю, батько-мати є?
— Батько є, його Степаном звуть. Мати давно вмерла... Був у мене і брат, та на Запоріжжя втікати мусив...
— А задля чого мусив?
— Отамана двірського пом'яв за те, що мою сестру на лані побив. Добре пом'яв, аж ребра поломив. За те ждала його кара. У нас економ дуже лютий чоловік.
— А до самого пана не можна на нього поскаржитися?
— Батько мій каже так: скаржся перед вовком, що вовченята вівцю з'їли. Наш князь страшний чоловік, звір. Як він деколи до села приїде, то люди криються, мов перед вовкулакою...
— Про твого пана ми чували. Колись і на нього прийде черга розплати. Чи до вас забігає татарська орда?
— Не знаю, а інколи татари забіжать та коні крадуть...
— А часом і людину...
— А так як мене вкрали...
— За тебе були б узяли гарні гроші,— говорив Ка-сян вдивляючись в гарного хлопця.
— Невжеж? А що би вони зі мною зробили?
— Повезли б у Крим де-небудь на базар, може, до Козлова, а може, аж у Кафу, та й продали б, мов тварину, а що ти хлопець гарний, то б і гроші великі заправили...
— А опісля що?
— А що ж би? Потурчили б, присилували б відректися Христа і всіх божих угодників та хвалити, молитися до препоганого Магомета. А відтак ти став би зрадником та, може, дійшов би і до великих почестів, та своїх православних братів різав...
А коли б ти сього не хотів зробити, коли б в тобі дійсно така тверда християнська душа була, то тебе б мучили, били, заморили б так, що ти б де-небудь і здох, мов та собака.
— Я чував про те від дідів старих у нашому селі, що в турецькій неволі побували, та мені не хотілося вірити, щоб так людей мучили...
— Добре в тебе, синку, серце, невинне, дитяче. Та воно так справді, а ти колись дізнаєшся, що немає лютішого звіря на чоловіка, як сам чоловік... А від кобзарів ти нічого не чував про турецьку неволю?
— У нас кобзарів нема. У нас є наказ із замку, що як тільки покажеться в селі дід-кобзар, так зараз його повісити. Чому воно так, дядьку? Хіба ж кобзарі справді такі лихі люди?
— Ні, синку, вони люди добрі, праведні, людям добра бажають, та їх пани-нелюди дуже бояться, щоб люди не дізналися, ким їх батьки були, та не захотіли того самого, а тоді з панами було б круто. Коли б так усі закріпощені люди були одної думки, то б усіх панів шапками закрили і на усій Україні не стало б панського-ляцького духу. Ось чому вони кобзарів, неповинних старців божих вішають.