— Але боюся, — зауважив Роберт, — що вода, вийшовши гарячою з острова Мен, дещо охолоне, поки добереться, приміром, до Кейтнесу в Шотландії.
— Тут нема ніякої проблеми. Через кожні кілька миль можна поставити спеціальні печі для підтримання в трубах відповідної температури. Ось тільки деякі з моїх планів на майбутнє, Роберте, і щоб здійснити їх, мені потрібна співпраця таких безкорисливих людей, як ви. Але ж як яскраво сонце сяє, і який милий тутешній краєвид! Світ несказанно прекрасний, і я хотів би залишити його бодай трохи щасливішим, аніж він був, коли я прийшов на нього. Ходім прогуляємось, Роберте, а ви дорогою розкажете мені, кому я ще міг би стати в пригоді.
Розділ IX
НЕСПОДІВАНИЙ ПОВОРОТ ПОДІЙ
Багатство Рафлса Гоу хоч і чимало добра принесло людям, але не раз і шкоду чинило. Навіть саме споглядання й думки про нього позбавляли спокою й каламутили душу. Особливо це далося взнаки на старому фабрикантові зброї. То він був тільки буркотливий і пожадливий, а тепер зробився в'їдливим, насупленим і просто небезпечним. Від тижня до тижня, бачачи, як грошовий потік пропливає, можна сказати, повз самий його дім і не можучи одвести для себе бодай невеличкий струмок, аби знову вбитися в колодочки, він проймався усе дужчою злостивістю, а в очах у нього з'явився хижий поблиск. Рідше згадуючи про власну недолю, він тепер частіше впадав у похмурий настрій і цілі години вистоював на пагорбі, дивлячись на пишний палац у долині, як спраглий дивиться на міраж серед пустелі.
Старий невтомно випитував, винюхував і підглядав, аж урешті де в чому виявився освіченішим, ніж його син чи дочка.
— Ти, мабуть, і досі не знаєш, відкіля цей твій друг добуває гроші? — запитав він якось сина, прогулюючись із ним уранці надворі.
— Ні, тату, не знаю. Я знаю тільки, що витрачає він їх на дуже благородні цілі.
— Хе! — буркнув старий. — Де ж пак, благородні! Допомагає всяким волоцюгам, потіпахам, останнім пройдисвітам, але не може навіть фунтової позички вділити під найпевніше забезпечення порядному підприємцеві, щоб той вибрався зі скрути.
— Любий батечку, я не можу про це сперечатися з тобою, — відказав Роберт. — Я тобі не раз пояснював свою думку щодо цього. Мета містера Гоу — допомагати тим, хто цілковито зубожів. А на нас він дивиться як на рівних собі, йому й на гадку не спадає, щоб опікуватись нами, так наче ми самі собі не спроможні дати рада. Для нас було б приниженням брати від нього милостиню.
— Пхе, що ти вигадуєш, Роберте! Таж не про милостиню йдеться, а про позичку, а серед ділових людей це звичайнісінька річ.
Пора була ще рання, але з того, який батько був запальний і дратливий, Роберт зрозумів, що він уже встиг прикластись до чарки. Останнім часом це вже стало у нього звичкою, і його тепер рідко бачено повністю тверезим.
— Містер Рафлс Гоу сам розпорядник своїх коштів, — холодно мовив Роберт. — Якщо він заробляє гроші, то має й право витрачати їх, на що хоче.
— А як він їх заробляє? Ти цього не знаєш, Роберте. Звідки ти можеш бути певним, що не береш участі в якихось махінаціях, коли допомагаєш йому розтринькувати гроші? Хіба ж хто коли-небудь заробляв такі великі гроші в чесний спосіб? Ні, такого ніколи не бувало, це я тобі кажу. І я тобі ще й те скажу, що бруски золота для цього чоловіка не дорожчі, як брили вугілля для шахтаря. Він міг би заіграшки й цілу будівлю з них вимурувати!
— Я знаю, тату, що він дуже багатий. Але я думаю, що то він так іноді просто любить екстравагантно висловлюватись, коли уява його дуже вже заносить. Я чув, як він снував такі плани, що їх здійснити годі навіть найбагатшій людині на світі.
— Гляди, не помилися, сину. Твій бідний батько не такий уже й дурень, хоч він усього тільки чесний зубожілий промисловець. — Старий зиркнув скоса на сина, підморгнув і неприємно оскірився. — Коли йдеться про гроші, то я нюхом чую. У нього ціла хура грошви. Я не маю сумніву, що він найбагатший з багачів на світі, хоч як він дорвався до такого багатства, тут справа непевна. Я ще не зовсім сліпий, Роберте. Ти звернув увагу на той фургон, який приїздить сюди щотижня?
— Фургон?
— А так. Бач, Роберте, я знаю щось таке, що й тобі не відомо. Він і сьогодні мав прибути. Його можна бачити щосуботи вранці. Хе, та ось же він і є, щоб я так живий був, — он показався з-за повороту!
Роберт оглянувся і справді побачив великий важкий фургон, запряжений двома кіньми. Він поволі сунув у напрямку до палацу. З того, як напинались коні та як звільна вони ступали, видно було, що вантаж чималенький.
— Зупинімся лишень! — скрикнув старий Макінтайр, шарпнувши сипа за рукав кістлявою рукою. — Нехай проїде. Тоді подивимось, що буде далі.
Вони пристали край дороги, чекаючи, поки фургон зрівняється з ними. Спереду й з боків він був покритий брезентом, але ззаду можна було трохи розгледіти, що там усередині. Вантаж складався, наскільки Роберт побачив, з пакунків однакового розміру, десь так футів зо два завдовжки й дюймів шість заввишки, акуратно складених один на одного. Кожен пакунок був загорнутий мішковиною.
— І що ти на це скажеш? — а тріумфом у голосі запитав старий Макінтайр, коли фургон проскрипів повз них.
— А що? Що тут такого ти набачив?
— Я стежу за цим фургоном, Роберте… стежу кожної суботи, і раз мав нагоду приглянутись до нього ближче. Пам'ятаєш той день, коли впав берест поперек дороги, аж довелося перепиляти його навпіл і відтягти вбік? Це було в суботу, і фургон мусив пристати, поки розчищали дорогу. А я стояв там неподалік, тож і скористався нагодою. Я підійшов іззаду й помацав один з тих пакунків. На вигляд вони не такі й великі, ге ж? Але підняти їх не кожен підніме. Вони важкі, Роберте, — важкі й тверді, наче металеві. Тож я кажу тобі, хлопче, — цей фургон вантажений золотом!
— Золотом?!
— Цілими брусками золота, Роберте. Але пройдім-но за огорожу й подивімся собі, як його розвантажуватимуть.
Вони слідом за фургоном пройшли через браму, заглибились у ялинник і там знайшли місцину, звідки краще було дивитись. Фургон зупинився не перед головною будівлею, а перед входом до лабораторії, яка стояла трохи осторонь. Кілька конюхів та служників уже чекали на вантаж і почали швиденько заносити його в приміщення з високим димарем. Роберт уперше побачив, щоб хтось інший, окрім власника, входив до лабораторії. Хоч самого Рафлса Гоу піде не було видно, але робота посувалася жваво: за півгодини все вивантажили, і фургон негайно ж від'їхав.