Пшонь пошептався з консультантом, після чого той нетерплячо засовався на стільці. Стілець затріщав під каміппо-тяжким чоловіком. Гаппа Панасівна, переживаючи за сільрадівське майпо, осудливо глянула на Грпшу. Мовляв, де й навіщо знайшов такого клопітного чоловіка?
Тавромахієнко розправив плечі, потрусив кулаками, обдарував усіх щедрим розбійницьким поглядом, тоді заявив:
— Коли так, пропоную ще одну альтернативу. Замінимо бгиків черебпахами!
Він сказав: "черебпахами", тому піхто й пе зрозумів, про що йдеться. Гриша па всяк випадок перепитав:
— Ви сказали: черепахами?
— Черебпахами! Міцпо, повільне, м'ясо — делікатес. Чого вам, глобці, ще треба для повиого щастя?
— Так, так,— сказав Гриша.— А цікаво: як ви сюди добиралися?
— Гто? Я? — подивувався Тавромахієнко.
— Та ви ж, ви.
— Я па машині.
— А як ми вам запряжемо черепах?
— Глонці, не смішіть мепе, а то я заплачу! — підхопився Тавромахієнко.— Ми тут з Пшоном проскочимо до одного чоловічка, а тоді вже докінчимо консультацію.
— Можемо вважати її закінченою,— навздогін їм сказав Гриша, хоч Тавромахієнко й Пшонь чи й чули його слова, мало пе бігцем поклдаючи кабінет.
— Куди це вопи, кажеться-говориться? — пробурмотів Зновобрать, який, незважаючи на свій керівний досвід, не міг розгадати таємних намірів цих двох спортивних представників.
Та й хто б міг розгадати?
Яспа річ, автор, використовуючи всі досягпсппя науки й техніки, літературної моди й містики, неконтрольованої уяви і авторської ж сваволі, міг перенести своїх героїв будь-куди, переселити їх у інші світи, скрутити в баранячий ріг, запхнути в макове зер-пятко або квасолипу. Філософ Піфагор не їв квасолі, вважаючи, що в неї переселяються душі вмерлих людей. Автор теж міг стати бодай на деякий час піфагорейцем. Але ж, дорогі товариші, де ви знайдете такий біб, щоб у пього увібгати Тавромахієнка або Ншопн?
Тому автор пустив їх самоходом, вони вискочили з сільради, впали в "Москвича", який, з усього видно, ждав їх, і Пшопь гукнув до Рекорді (а до кого ж мав гукати?) якесь умовпе слово, пароль, сигнал, і машина газопула і покотилася до стоянки автобуса, тоді по дорозі, що вела з Веселоярська, а тоді, вже на виїзді, круто завернула праворуч і пострибала певимощеною вуличкою Вередурівки, до, як згаємо, жили веселоярівські пенсіонери, точніше кажучи, бабусі-пенсіонерки. То що ж, спитають пас, видатні спортивні діячі Тавромахіснко п Пшонь вирішили показати стареньким повий комплекс фіззарядки, організувати веселоярівську групу здоров'я, розповісти про шалено модну аеробіку? Глибоко помиляється той, хто б таке подумав. Рекордя залізною рукою вів машину просто до того будиночка, до що недавно жила баба Параска, а тепер... Тенор це вже був не просто будиночок, а обитель і святипя. Покрівля не з шиферу, а дюралева, з полиском тьмавого срібла. На покрівлі не проста телевізійна антепа літерою "Т", а стилізована під хрест з двома перекладинками — більшою прямою і меншою похилою. Всередині теж ні кімиати з піччю, ні кухоньки, пі сіней, всі впутрішні стіни вивалено, тепер тут єдиний простір, невеличкий зал, у вікнах шибки з різнобарвного скла, на бічних стінах ікони, коло дверей корогви, вглибині столик під плащаницею, свічі в ставниках, темні товсті книги, ангели й архангели, намальовані на задній стіні.
А де ж баба Параска? Вона добровільно віддала свій будиночок понові Лаврентію для церкви, а сама переселилася до сусідки баби Палажки. Як відомо, старорежимні баба Параска і баба Па-лажка те й знали, що сварилися, тобто конфліктували і вступали в конфронтацію, а от сучасні навіть живуть під спільною покрівлею! Хто по вірить, може пересвідчитися, приїхавши до Весоло-ярська. Скажуть: підступи церковників. Новий веселоярівський піп Лаврснтій задурив голову бабі Парасці, і та віддала свій будиночок під храмову споруду, яка не передбачалася генеральним планом нового взірцевого Веселоярська. Може, десь в іншому місці релігія справді може одурманювати людей аж так, що вони й від власного житла відмовляються, ало у Веселоярську діють інші закони. Баба Параска з такою самою радістю могла б віддати свій будиночок і лектору-^ііжнароднику, і досвідченому інструкторові з парашутного спорту, і поетові, який, сидячи в столиці, б'є себе в груди і кається, що залишив рідне село. Хай тільки захочуть поселитися у Веселоярську, і баба Параска радо поступиться будь-кому з пих власною оселею. Вийшло так, що перший виявив бажання пій Лаврептій — і ось воно й сталося так, а не інакше. А старі люди... Вопи не цураються одне одного, кортить їм людського тепла, хочеться докупи. Сказано про це що Іваном Вишен-ським: "О блаженна купо, о всечестноє братство, о нреславпійгаия едпости, кто тебі отлучасться, кто тебе отвращається, кто от тебі утікаєт, кто на тебі борет, лжет, хулит, кто тебі ненавидит і тобою мерзит,— да будет проклят ппні и па будущий вік". Молодь, щоправда, пе зважає на такі круті висловлювання і розприскується навсібіч, як оті галактики, що їм ніяк не дадуть рахуби астрономи, але відомо ж: молоде — зелене. А старість — мудрість і велике розуміння життя у всій сукупності. Тому не дивуймося бабі Парасці і утримаємося від передчасних висновків.
Та й мова папта пе про бабу Параску і пе про саморобний ве-селоярівськпй храм, який молена б скласпфікувати як "пристосоване приміщення", а про того чоловіка, до якого Рекордя віз двох спортивних діячів, віз у такому поспіху, що вони забули й про обід, а Коноп Орестович Тавромахієнко навіть відклав переговори про свій гонорар за незвичайну консультацію.
Піп Лаврентій. Він прибув до Веселоярська після смерті ста-
рого батюшки Парфентія, прибув незалежно від держави, присла-
ний своїми церковними ієрархами, і, може, саме йому Гриша Леве-
нець мав завдячувати свій памір спорудження стадіону або й ці-
лого спортивного комплексу. Бо отець Лаврептій був колишній
штангіст другої важкої категорії, про своє спортивне минуле за-
бувати не хотів, щоранку бігав по Веселоярську в тренувальному
синьому костюмі з білими лампасами на штанях, у церкві під ана-
лоєм тримав дві двопудові гирі і в час, вільний від молитов, грався