— Ваша величність, мене звуть Катіна, я торгую сукном і належу до протестантської церкви.
— Я так і думав! — скрикнув придворний сповідник.
— Це інша річ, — промовив Боссюет.
Король похитав головою, і обличчя його спохмурніло.
— Ви самі винні у всьому, і від вас залежить поправити справу.
— Як саме, ваша величність?
— Прийняти єдину істинну віру.
— Я вже належу до неї, ваша величність.
Король сердито тупнув ногою.
— Я бачу, що ви досить зухвалий єретик, — скипів він. — У всій Франції тільки одна церква — і саме та, до якої належу я. Якщо ви не член її, то не можете сподіватись на мою допомогу.
— Моя віра — віра моїх батька й діда, ваша величність.
— Якщо вони грішили, то це ще не дає вам права повторювати їх помилки. Мій дід теж стояв на хибному шляху, аж поки не відкрилися його очі.
— Але він благородно загладив свою помилку, — промурмотів єзуїт.
— Так ви не поможете мені, ваша величність?
— Поможіть спершу самі собі.
Старий гугенот з жестом розпачу підвівся з колін, а король рушив далі. Обидва сповідники йшли обабіч, нашіптуючи йому слова похвали.
— Ви вчинили благородно, ваша величність.
— Ви справді старший син церкви.
— Ви гідний наступник Святого Людовіка.
Але на обличчі в короля з'явився вираз людини, не зовсім задоволеної своїм вчинком.
— А ви не вважаєте, що до цих людей застосовують надто суворі заходи? — спитав він.
— Надто суворі? Ваша величність, ви помиляєтесь від надмірного милосердя.
— Я чув, що надзвичайно багато їх виїздить із моєї країни.
— Тим краще, ваша величність; чи може благословення боже перебувати над країною, де є такі уперті єретики?
— Ті, що зрадили бога, навряд чи можуть бути вірними підданцями короля, — зауважив Боссюет. — Могутність вашої величності тільки зросла б, якби вони не мали у ваших володіннях своїх храмів, як вони звуть свої єретичні кубла.
— Мій дід обіцяв їм свою охорону. Вам самим добре відомо, що вони перебувають під захистом Нантського едикту.
— Але ваша величність може змінити вчинене зло.
— Як саме?
— Скасувати едикт.
— І кинути в розкриті обійми моїх ворогів два мільйони кращих ремісників і хоробрих слуг Франції? Ні, ні, отче мій, сподіваюсь, я досить щиро ставлюся до нашої матері-церкви, але є деяка частина правди і в словах де Фронтенака про зло, що виникає від змішування справ цього світу з інтересами замогильного. Що скажете ви, Лувуа?
— При всій моїй пошані до церкви, ваша величність, не смію замовчати, що, мабуть, сам диявол нагородив цих людей дивовижним умінням та спритністю, завдяки чому вони — кращі робітники й купці королівства вашої величності. Не знаю, чим будемо ми поповнювати казну, коли втратимо таких справних платників податку. Уже й так багато з них покинули батьківщину, а з від'їздом припинились і їх справи. Якщо всі вони виїдуть з країни, то для нас це буде гірше за програну війну.
— Але, — зауважив Боссюет, — тільки розголоситься звістка по Франції, що така воля короля, ваша величність, можете бути певним, що навіть найгірші серед ваших підданих, з великої любові до вас, поспішать увійти в лоно святої церкви. Доки ж існує едикт, їм може здаватися, що король байдужий до цієї справи, і вони можуть залишатись при своїх помилках.
Король похитав головою.
— Це уперті люди, — заперечив він.
— Якби французькі єпископи дали в дар державі скарби своїх єпархій, — сказав Лувуа, лукаво поглянувши на Боссюета, — то ми, може, могли б існувати і без податків, одержуваних з гугенотів.
— Усе, чим володіє церква, до послуг короля, — коротко відповів Боссюет.
— Королівство з усім, що є в ньому, належить мені, — зауважив Людовік, коли вони увійшли у великий зал, де двір збирався після обідні, — але сподіваюсь, що мені ще не скоро доведеться вимагати від церкви її багатства.
— Сподіваємось, сір! — вимовили, мов луна, духовні особи.
— Але ми можемо припинити ці розмови до ради. Де Мансар? Я хочу глянути на його проекти нового флігеля в Марлі.
Він підійшов до бокового столу і через мить увесь заглибився в своє любиме заняття, розглядаючи грандіозні плани великого архітектора і з цікавістю розпитуючи про хід будування.
— Мені здається, вашій милості пощастило справити деяке враження на короля, — зауважив Лашез, відводячи Боссюета вбік.
— З вашою могутньою допомогою, отче мій.
— О, можете бути певні, я не пропущу нагоди просунути добре діло.
— Якщо ви візьметесь за нього, справу треба вважати вирішеною.
— Але є одна особа, яка має більше значення, ніж я.
— Фаворитка де Монтеспань?
— Ні, ні, її час минув. Це мадам де Ментенон.
— Я чув, що вона набожна.
— Дуже. Але вона не полюбляє мого ордена. Ментенон сульпіціанка. Проте не виключена, можливість спільного шляху до однієї мети. От якби ви поговорили з нею, ваше преподобіє.
— Від усього серця.
— Доведіть їй, яке богоугодне діло вона зробила б, сприяючи вигнанню гугенотів.
— Я доведу.
— А на відплату ми з нашого боку допоможемо їй… — він нахилився і шепнув щось на вухо прелатові.
— Що? Він цього не зробить.
— Але чому? Адже королева померла.
— Вдова поета Скаррона!
— Вона благородного походження. Їх діди колись дуже приятелювали.
— Це неможливо!
— Я знаю його серце і кажу, що навіть дуже можливо.
— Звичайно, вже коли хто знає його таємниці, то це ви, мій отче. Але така думка не приходила мені в голову.
— Ну, то хай загляне тепер і залишиться там. Якщо вона прислужиться церкві, то церква допоможе їй… Але король робить мені знак, і я мушу поспішити до нього.
Тонка, темна постать сквапно прослизнула серед натовпу придворних, а великий єпископ із Mo залишився на місці, низько схиливши голову і весь поринувши в роздум.
На цей час увесь двір зібрався в "Grand-salon", і величезна кімната наповнилась шовковими, оксамитними та парчевими вбраннями дам, блиском самоцвітів, віянням розмальованих віял, маянням пір'я й егретів. Сірий, чорний і коричневий одяг пом'якшував яскравість барв. Якщо король у темному, то всі мусять бути в одежі такого самого кольору, і тільки сині мундири офіцерів та світло-сірі гвардійських мушкетерів нагадували перші роки царювання, коли мужчини змагалися з жінками в розкоші й пишноті туалетів. Та якщо змінились моди на одяг, то ще більше змінилися манери. Бездумна легковажність і колишні пристрасті, звичайно, не могли зникнути зовсім, але пошесть була на серйозні обличчя й розумні розмови. Тепер у вищому світі розмовляли не про виграші в ландскнехт, не про останню комедію Мольєра чи нову оперу Люллі, а про шкоду янсенізму, про вигнання Арно із Сорбонни, про зухвальство Паскаля, про те, хто кращий з двох популярних проповідників — Бардалу чи Массільйон. Так під химерно розписаною стелею, по розмальованій підлозі, оточені безсмертними творами художників у дорогих позолочених рамах, рухались вельможі й пишні дами, намагаючись підробитися під маленьку темну постать, силкуючись бути схожими на того, хто сам так розгубився, що тепер вагався у виборі між двома жінками, які грали гру, де ставками були майбутнє Франції і його власна доля.