— Я не з цікавості згадав вам про це, добродію мій, а з більш важливих причин.— Він помовчав, не випускаючи П'єр? зі свого погляду, і посунувся на дивані, запрошуючи цим жестом П'єра сісти біля нього. П'єру неприємно було заходити в розмову з цим старим, але він, мимоволі підкоряючись йому, підійшов і •сів біля нього.
— Ви нещасні, добродію мій,— говорив він далі.— Ви молоді, я старий. Я бажав би по змозі моїй помогти вам.
— Ах, так,— з вимушеною усмішкою сказав П'єр.— Дуже вам вдячний... Ви звідки зволите проїжджати? — Обличчя проїжджого було непривітне, навіть холодне і строге, але, незважаючи на те, і мова і обличчя нового знайомого непереборно приваблювали П'єра.
— Але якщо з будь-яких причин вам неприємна розмова зҐ мною,—сказав старий,— то ви так і скажіть, добродію мій.— І він раптом усміхнувся несподівано, по-батьківському ніжною усмішкою.
— Ой, ні, зовсім ні, навпаки, я дуже радий познайомитися з вами,— сказав П'єр і, глянувши ще раз на руки нового знайомого, зблизька придивився до персня. Він побачив на ньому Адамову голову, знак масонства.
— Дозвольте мені спитати,— сказав він,— ви масон?
— Так, я належу до братства вільних каменярів,— сказав проїжджий, все глибше і глибше вдивляючись у вічі П'єру.— І від себе і від їх імені простягаю вам братню руку.
— Я боюсь,— сказав П'єр, усміхаючись і вагаючись між довірою, яку викликала в нього особа масона, і звичкою до глузування з вірувань масонів,— я боюсь, що я дуже далекий від розуміння, як це сказати, я боюсь, що мій напрям думок щодо всієї світобудови такий протилежний вашому, що ми не зрозуміємо один одного.
— Мені відомий напрям ваших думок,— сказав масон,— ? той ваш напрям думок, про який ви кажете і який вам здається витвором праці вашого розуму, є напрям думок більшості людей, є одноманітний плід гордості, лінощів і темряви. Пробачте мені, добродію мій, якби я не знав його, я б не заговорив з вами. Ваш напрям думок є сумна омана.
— Цілком так само, як я можу припускати, що й ви перебуваєте в омані,— сказав П'єр, блідо усміхаючись.
— Я ніколи не насмілюся сказати, що я знаю істину,— промовив масон, дедалі більше вражаючи П'єра своєю точністю і твердістю мови.— Ніхто сам не може досягнути істини; лише камінь за каменем, з участю всіх, мільйонами поколінь, від праотця Адама і до нашого часу, споруджується той храм, який повинен бути гідним житлом великого бога,— сказав масон і заплющив очі.
— Я повинен вам сказати, я не вірю, не... вірю в бога,— з жалем і з зусиллям вимовив П'єр, почуваючи, що мусить сказати всю правду.
Масон уважно подивився на П'єра і усміхнувся, як усміхнувся б багач, тримаючи в руках мільйони, до бідняка, який би сказав йому, що нема в нього, в бідняка, п'яти карбованців, які можуть дати йому щастя.
— Так, ви не знаєте його, добродію мій,— сказав масон.— Ви не можете знати його. Ви не знаєте його, через те ви й нещасні.
— Так, так, я нещасний,— потвердив П'єр,— але що ж мені робити?
— Ви не знаєте його, добродію мій, і через те ви дуже нещасні. Ви не знаєте його, а він тут, він у мені, він у моїх словах, він у тобі і навіть у тих блюзнірських думках, які ти висловив щойно,— суворим тремтячим голосом сказав масон.
Він помовчав і зітхнув, видно, намагаючись заспокоїтися.
— Якби його не було,— сказав він тихо,— ми б з вами не говорили про нього, добродію мій. Про що, про кого ми говорили? Кого ти заперечував? — раптом сказав він тріумфуюче-су-ворим і владним голосом.— Хто йбУо видумав, коли його нема? Чому з'явилося в тобі припущення, що є така незрозуміла істота? Чому ти і ввесь світ припустили існування такої незбагненної істоти, істоти всемогутньої, вічної і безконечної в усіх своїх властивостях?..— Він зупинився і довго мовчав.
П'єр не хотів і не міг переривати цього мовчання.
— Він є, але зрозуміти його трудно,— заговорив знову масон, дивлячись не на П'єрове обличчя, а перед собою, перебираючи своїми старечими руками, які від внутрішнього хвилювання не могли бути спокійними, листки книжки.— Якби це була людина, в Існуванні якої ти мав сумнів, я привів би до тебе цю людину, взяв би її за руку й показав тобі. Але як я, нікчемний смертний, покажу всю всемогутність, усю вічність, усю благость його тому, хто сліпий, чи тому, хто заплющує очі, щоб не бачити, не розуміти його і не побачити і не зрозуміти всю свою мерзотність і порочність? — Він помовчав.— Хто ти? Що ти? Ти мариш про себе, що ти мудрець, бо ти міг вимовити ці блюзнірські слова,— сказав він з понурою і презирливою усмішкою,— а ти дурніший і безумніший за малу дитину, яка, граючись частинами майстерно зробленого годинника, насмілилася б сказати, що через те, що вона не розуміє призначення цього годинника, вона й не вірить у майстра, який його зробив. Пізнати його трудно. Ми віками, від праотця Адама й до наших днів, працюємо для цього пізнання і на безконечність далекі від досягнення нашої мети; але в нерозумінні його ми вбачаємо лише нашу мізерність і його велич...
П'єр з завмиранням серця, блискучими очима дивдячись в обличчя масона, слухав його, не перебивав, не питав його, а всією душею вірив тому, що казала йому ця чужа людина. Чи переконували його ті розумні доводи, що були в промові масона, чи він вірив, як вірять діти, інтонаціям переконаності та душевності, що були в мові масона, тремтінню голосу, яке іноді заважало говорити масонові, чи цим блискучим старечим очам, що зістаришся на тому ж переконанні, чи тому спокоєві, твердості і знанню свого призначення, що світилися з усієї істоти масона і особливо сильно вражали П'єра в порівнянні з його опущеністю та безнадійністю,— але він усією душею бажав вірити і вірив, і радісно почував заспокоєння, оновлення і повернення до життя.
— Він не осягається розумом, а осягається життям,— сказав масон.
— Я не розумію,— сказав П'єр, з острахом почуваючи в собі зародження сумніву. Він боявся неясності і слабкості доводів свого співрозмовника, він боявся не вірити йому.— Я не розумію,— сказав він,— чому розум людський не може збагнути того знання, про яке ви кажете.
Масон усміхнувся своєю лагідною батьківською усмішкою.