По всій Москві повторювалися слова князя Долгорукова: "ліплячи, ліплячи і обліпишся", який утішався в нашій поразці' згадуванням колишніх перемог, і повторювалися слова Растоп-чина про те, що французьких солдатів треба піднімати на бій пишними фразами, що з німцями треба логічно міркувати, переконуючи їх, що небезпечніше втікати, ніж іти вперед; але що російських солдатів треба лише стримувати і просити: повільнішеї З усіх боків чутно було нові й нові оповідання про окремі приклади мужності, виявленої нашими солдатами та офіцерами при Аустерліці. Той урятував прапор, той убив п'ять французів, той сам один заряджав п'ять гармат. Говорили і про Берга, хто його не знав, що він, поранений у праву руку, взяв шпагу в ліву і пішов вперед. Про Волконського нічого не говорили, і лише ті, що близько знали його, жалкували, що він рано помер, покинувши вагітну дружину й дивака-батька.
III
3-го березня в усіх кімнатах Англійського клубу аж гуло від гомону, і, як бджоли на весняному прольоті, снували туди й сюди, сиділи, стояли, сходилися й розходились у мундирах, у фраках і ще дехто у пудрі й каптанах, члени і гості клубу. Пудрені, в панчохах і черевиках, ліврейні лакеї стояли біля
1 треба було б видумати його,
кожних дверей і напружено намагалися вловити кожен порух гостей і членів клубу, щоб запропонувати свої послуги. Більшість присутніх були старі поважні люди з широкими самовпевненими обличчями, товстими пальцями, твердими рухами й голосами. Цього типу гості і члени сиділи на певних, звичних місцях і сходились у певних, звичних гуртках. Невелика частина присутніх складалася з випадкових гостей — переважно молоді, серед якої були Денисов, Ростов і Долохов, що був знову семеновським офіцером. На обличчях молоді, особливо військової, був вираз того почуття презирливої пошани до стариків, що ніби промовляє старому поколінню: "Шанувати й поважати вас ми ладні, але пам'ятайте, що все-таки за нами майбутнє".
Несвицький був тут-таки, як давній член клубу. П'єр, який з наказу дружини відпустив волосся, зняв окуляри й одягнувся за модою, з сумним і скучним виглядом ходив по залах, його, як і скрізь, оточувала атмосфера людей, що схилялися перед його багатством, і він із звичкою царювання і з неуважливою презирливістю обходився з ними.
Як на його роки, він мав би бути з молодими; по багатству та зв'язках — він був членом гуртків старих, поважних гостей; і тому він переходив від одного гуртка до другого. Старики з найзначніших становили центр гуртків, до яких шанобливо наближалися навіть незнайомі, щоб послухати відомих людей. Більші гуртки збиралися біля графа Растопчина, Валуєва та Наришкіна. Растопчин розповідав про те, як австрійці, втікаючи, зім'яли росіян і як росіяни мусили багнетами прокладати собі шлях крізь утікачів.
Валуєв конфіденціально розповідав, що Уварова було прислано з Петербурга для того, щоб вивідати думку москвичів про Аустерліц.
У третьому гуртку Наришкін говорив про засідання хавстрій-ської військової ради, на якому Суворов заспівав півнем у відповідь на дурість австрійських генералів. Шиншин, стоячи тут-таки, хотів пожартувати, сказавши, що Кутузов, видно, і цієї нескладної майстерності — співати по-півнячому — не міг вивчитися в Суворова, але старенькі суворо подивилися на жартівника, даючи йому тим відчути, що тут і нинішнього дня так говорити про Кутузова непристойно. ^
Граф Ілля Андрійович Ростов заклопотано, квапливо походжав у своїх м'яких чоботях з їдальні до вітальні, поспішно й цілком однаково вітаючися з важними й неважними особами, яких він знав усіх, і, зрідка розшукуючи очима свого стрункого молодця-сина, радісно зупиняв на ньому свій погляд і підморгував йому. Молодий Ростов стояв біля вікна з Долоховим, з яким він нещодавно познайомився і знайомством якого він дорожив. Старий граф підійшов до них і потиснув руку Долохову.
— До мене прошу ласкаво, ось ти з моїм молодцем знайомий... разом там, разом геройствували... А1 Василю Гнатовичу...
Здоров був, старий,— звернувся він до старенького, що проходив, аде не встиг ще доказати привітання, як усе заворушилося, і лакей, прибігши із зляканим обличчям, доповів: "Завітали!"
Залунали дзвінки; старшини кинулися вперед; розкидані в різних кімнатах гості, як струснуте жито на лопаті, стовпилися в одну купу і зупинилися у великій вітальні біля дверей зали.
У дверях передпокою з'явився Багратіон, без капелюха і шпаги, які він, за клубним звичаєм, залишив у швейцара. Він був не у смушковому кашкеті з нагайкою через плече, як бачив його Ростов уночі напередодні Аустерліцької битви, а в новому вузькому мундирі з російськими та іноземними орденами і з георгіївською зіркою на лівому боці грудей. Він, видно, щойно, перед обідом, підстриг волосся й бакенбарди, і це невигідно змінювало його фізіономію. На обличчі в нього було щось наївно-святкове, що надавало, в поєднанні з його твердими, мужніми рисами, навіть трохи комічного виразу його обличчю. Беклешов і Федір Петрович Уваров, приїхавши з ним разом, зупинилися в дверях, бажаючи, щоб він, як головний гість, пройшов попереду них. Багратіон зніяковів, не бажаючи скористатися з їх чемності; сталася затримка у дверях і, нарешті, Багратіон усе ж пройшов уперед. Він ішов, не знаючи куди діти руки, соромливо й незграбно, по паркету приймальні: йому звичніше і легше було ходити під кулями, по ріллі, як він ішов перед Курським полком у Шенграбені. Старшини зустріли його біля перших дверей, сказавши йому кілька слів про радість бачити такого дорогого гостя, і, не дочекавшись його відповіді, ніби заволодівши ним, оточили його й повели до вітальні. У дверях вітальні не було можливості пройти — так з'юрмилися там члени й гості, що тиснули одні одних і через плечі одні одних намагалися, як рідкого звіра, розглядіти Багратіона. Граф Ілля Андрійович, енергійніше за всіх, сміючись і примовляючи: "Пусти, mon cher, пусти, пусти!", розштовхав натовп, провів гостей до' вітальні і посадив на середній диван. Тузи, найпочесніші члени клубу, обступили новоприбулих. Граф Ілля Андрійович, проштовхуючись знову через натовп, вийшов з вітальні і з другим старшиною за хвилину з'явився, несучи велике срібне блюдо, яке він підніс князеві Багратіону. На блюді лежав скомпонований і надрукований на честь героя вірш. Багратіон, побачивши блюдо, злякано оглянувся, немов шукаючи допомоги, але в усіх очах була вимога, щоб він скорився. Почуваючи себе у їх владі, Багратіон рішуче, обома руками, взяв блюдо і сердито, докірливо подивився на графа, який підносив його. Хтось прислужливо вийняв блюдо з Багратіонових рук (а то він, здавалося, мав намір тримати його так до вечора і так іти до столу) і звернув його увагу на вірш. "Ну і прочитаю",— неначе сказав Багратіон і, втупивши втомлені очі в папір, почав читати із зосередженим і серйозним виглядом. Сам автор узяв вірша і став читати. Князь Багратіон схилив голову і слухав.