— Почекать?.. Ураааа!..— закричав Петя і, не гаючи жодної хвилини, помчав до того місця, звідки чутно було постріли і де густіший був пороховий дим. Пролунав залп, провищали і у щось шльопнули сліпі кулі. Козаки й Долохов влетіли слідом за Петею у ворота садиби. Французи в хиткому густому диму одні кидали зброю і вибігали з кущів назустріч козакам, другі бігли з гори до ставка. Петя мчав на своєму коні вздовж поміщицьким подвір'ям і, замість того, щоб тримати поводи, чудно і швидко махав обома руками і все далі й далі збивався з сідла на один бік. Кінь, налетівши на тліюче в ранішньому світлі багаття, уперся, і Петя важко впав на мокру землю. Козаки бачили, як швидко задригались його руки й ноги, хоч голова його не ворушилась. Куля пробила йому голову.
Переговоривши зі старшим французьким офіцером, який вийшов до нього з-за будинку з хусточкою на шпазі і заявив, що вони здаються, Долохов зліз з коня і підійшов до Петі, що лежав нерухомо, розкинувши руки.
— Готовий,— сказав він, насупившись, і пішов у ворота, назустріч Денисову, що їхав до нього.
— Убитий?!—скрикнув Денисов, побачивши ще здалеку те знайоме йому, безперечно мертве положення, в якому лежало тіло Петі.
— Готовий,— повторив Долохов, наче вимовляти це слово було йому приємно, і швидко пішов до полонених, яких оточили, спішившись, козаки.— Брати не будемо!— крикнув він Денисову.
Денисов не відповів; він під'їхав до Петі, зліз з коня і тремтячими руками повернув до, себе забруднене кров'ю і болотом, уже поблідле Петеве обличчя.
"Я звик що-небудь солодке. Чудесний ізюм, беріть весь",— згадалось йому. І козаки здивовано оглянулись на звуки, схожі на собаче гавканні, з якими Денисов швидко одвернувся, підійшов до тину і схопився за нього.
Серед російських полонених, яких ^дбили Денисов і Долохов, буй П'єр Безухов.
XII
Про ту партію полонених, в якій був П'єр, під час усього свого руху від Москви, не було від французького начальства ніякого нового розпорядження. Партія ця 22 жовтня була вже не з тими військами та обозами, з якими вона вийшла з Москви.
Половину обозу з сухарями, що йшов за ними перші переходи, відбили козаки, друга половина поїхала вперед; піших кавалеристів, які йшли попереду, не було жодного більше; вони всі зникли. Артилерія, що перші переходи виднілася спереду, замінилась тепер величезними обозами маршала Жюно, якого конвоювали вестфальці. Позаду полонених їхав обоз кавалерійських речей.
Од Вязьми французькі війська, що перше ішли трьома колонами, тепер просувалися однією купою. Ті ознаки безладдя, які помітив П'єр на першому привалі по дорозі з Москви, тепер дійшли краю.
Шлях, яким вони просувалися, з обох боків був укладений мертвими кіньми; обірвані люди, відсталі від різних команд, безперестанку змінюючись, то приєднувались, то знову відставали від колони.
Кілька разів під час походу бували фальшиві тривоги, і солдати конвою піднімали рушниці, стріляли, тікали прожогом і чавили один одного, але потім знову збирались і лаяли один одного за даремний страх.
Ці троє зборищ,— кавалерійське депо, депо полонених та обоз Жюно,— йдучи разом, усе ще становили щось окреме і цільне, хоч і перше, і друге, і третє швидко тануло.
У депо, в якому було сто двадцять повозок спочатку, тепер залишилось не більше як шістдесят; решта були відбиті або кинуті. З обозу Жюно теж було залишено й відбито кілька повозок. Три повозки розграбували, наскочивши, відсталі солдати з корпусу Даву. З розмов німців П'єр чув, що до цього обозу ставили варту більшу, ніж до полонених, і що один з їх товаришів, солдат німець, був розстріляний з наказу самого маршала за те, що в солдата знайшли срібну ложку, яка належала маршалові.
А найбільше з цих трьох зборищ розтануло депо полонених. З трьохсот тридцяти чоловік, які вийшли з Москви, тепер залишалось менше ста. Полонені ще більше, ніж сідла кавалерійського депо і ніж обоз Жюно, обтяжували солдатів конвоїрів. Вонті розуміли, що сідла та ложки Жюно могли на що-небудь здатися, але для чого було голодним і холодним солдатам стояти на варті і стерегти таких самих холодних і голодних росіян, які мерли і відставали по дорозі, яких наказано було пристрілювати,— це було не тільки незрозуміло, але й огидно. І конвойні, ніби боячись у тому сумному становищі, в якому вони самі перебували, піддатися почуттю жалості до полонених, що було в них, і тим погіршити своє становище, особливо похмуро й суворо обходилися з ними.
У Дорогобужі, в той час, як конвойні солдати, замкнувши полонених у стайню, пішли грабувати свої ж магазини, кілька чоловік полонених солдатів підкопались під стіну і втекли, але французи схопили їх і розстріляли.
Попередній, заведений під час виходу з Москви, порядок, щоб полонені офіцери йшли окремо від солдатів, уже давно було скасовано; всі ті, які могли йти, йшли разом, і П'єр з третього переходу вже знову з'єднався з Каратаєвим і ліловим кривоногим песиком, який обрав собі за хазяїна Каратаєва.
Каратаєв на третій день після виходу з Москви захворів на ту гарячку, в якій він лежав у московському шпиталі, і в міру того, як Каратаєв підупадав, П'єр віддалявся від нього. П'єр не знав чому, але відтоді, як Каратаєв став слрбнути, П'єр мусив силувати себе, щоб підійти до нього. І підійшовши до нього і слухаючи той тихий стогін, з яким Каратаєв звичайно на привалах лягав, і почуваючи дужчий тепер запах, що йшов від Каратаєва, П'єр відходив від нього якнайдалі і не думав про нього.
В полоні, в бараку, П'єр узнав не розумом, а всім єством своїм, життям, що людина створена для щастя, що щастя в ній самій, у вдоволенні природних людських потреб і що все лихо походить не від нестатку, а від надміру; але тепер, за ці останні три тижні походу, він узнав нову втішну істину — він узнав, що на світі нема нічого страшного. Він узнав, що як нема на світі становища, в якому б людина була щаслива і цілком вільна, так нема і становища, в якому б вона була цілком нещаслива й невільна. Він узнав, що є межа страждань і межа волі і що ця межа дуже близька; що та людина, яка страждала від того, що в рожевій постелі її загорнулася одна пілка, так само страждала, як страждав він тепер, засинаючи на голій сирій землі, остуджуючи один бік і зігріваючи другий; що, коли він взував бувало свої бальні вузькі черевики, він так само страждав, як і тепер, коли він ішов уже зовсім босий (взуття його давно подралося), ногами, вкритими болячками. Він узнав, що коли він, як йому здавалося, з власної своєї волі одружився зі своєю дружиною, він був не вільніший, ніж тепер, коли його зачиняли на ніч у стайню. З усього того, що потім і він називав стражданням, але чого тоді він майже не почував, головним були босі, позбивані, заструпілі ноги. (Коняче м'ясо було смачне й поживне, селітряний букет пороху, вживаного замість солі, був навіть приємний, холоду великого не було, і вдень, на ходу, завжди бувало гаряче, а вночі були вогнища; воші їли його і зігрівали його тіло). Одно лихо було важким перший час — це ноги.