І знов полотно тріпоче вгорі, розіп'яте сердитим вітром!
— Просто! В чисте! Одкриєм АюДаг і назад!
…Мчить "Костянтин", з хвилі на хвилю перестрибуючи…
І такий маленький той "Костянтин" проти синього моря безкрайого… І таки ми всі манюнькі, манюнькі… Навіть "дя" Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций "дя", — і той манісінький…
…Хлюпають білі барашки об човен…
Хлюп! Хлюп!
І тільки:
Гойда! Гойда!
І тріпоче біле полотно гарячим тремтінням і рветься безсило з залізних Антонових рук… Гойда! Гойда!
— Одкрили Алупку! Чотири верстви від берега!
— Бери на буйок[25]! Онон білим прапорцем серед хвиль тріпоче! То "татарські" гаки на камбалу!
— Ой!
Солоний дощ укрив усіх. Це Антон навмисне "охрестив" нас, "зельоних", розрізавши носом хвилю.
— Не взяли цебра воду виливати, роззяви! Трапляється іноді хильнути човном води!
Це "дя" Гриша натякає Антонові: хильни, мовляв! Хай спробують…
Антон не хоче, не треба на перший раз лякать: "Та якось ще хильньом!"
А берег як на долонії Отут увесь! Ось він!
— Дивіться! Он за Алупкою гора голубіє! То АюДаг! Ведмідьгора біля Гурзуфа! Верстов звідси із тридцять п'ять — сорок! То його хвіст! Зараз усю одкриєм.
— Не вадить, не тошнить?
— Ні!
— Інших тошнить!
За кілька хвилин "одкрили" всього АюДага, горувелетня, що, мов ведмідь, розляглася за Гурзуфом, уткнувши морду в самісіньке море!
— Вороч! Вісім верстов од берега! Майнарить будемо?
— Ні! Навіщо майнарить? Переведемо так!
Це вже риск — переводити вітрило при вітрі в чистім морі, не спускаючи його…
— Ну, хлопці! Рррраз! Разразраз!
І вже з другого боку б'ється з Антоновій руці полотно… Мчимось на берег. …Гойда! Гойда!
— Майнар, хлопці!
…Кілька ударів веслами — і біля берега…
— І зовсім не страшно! А Антон:
— Приходьте другий раз! Можна страшнєй іздєлать!
ПО КАМБАЛУ!
Щоб не було непорозумінь, умовимося відразу: камбала — це риба. Ловиться вона в Чорному морі. Ловиться далеченько від берега, — так верстов за сімвісім. Ловиться на гаки, наживлені маленькою рибк огосултанкою. Гаки ті прив'язується до довжелезного шнура (перемет), кидається серед синього моря на двох котвах (якорях) на самісіньке дно. "По камбалу", отже, значить, — по рибу, в море! Підіймати гаки, знімати ту рибу, а потім уже її продавати чи самому їсти…
— О другій годині їдемо! Приходьте! Прийшов, звичайно.
"Гетьман" уже готовий.
"Гетьман" — це (не бійтесь!) не Скоропадський, а ялик так зветься…
Вже на нім щогла, вже лежить вздовж нього вітрило, вже Хайалі ходить на нім з корми на ніс і дає останні розпорядження. Старий Зекир'я крутить цигарку. Юнус несе цеберку з "солодкою" водою, а Васька одягає на кочета весла.
— Стрибайте! Стриб! — і в ямку…
Хайалі бере керму… Знаєте Хайалі?.. Не знаєте?.. Шкода… Хайалі — це капітан на "Гетьмані". Він низенький, лисенький, у нього мало зубів, але він міцний і пругкий, як із чорної гуми опука. Лице в нього буре від сонця… Лисина в нього як шкіра, що на підметки, а волосся (в нього волосся тільки на потилиці) гніде… Він і в бурю бурючу, і в сонце пекуче без шапки… Він завжди на кормі калачиком (бо він коротенький!) з ногами підібганими, а в руках у нього керма й вітрило, а маленькі його очі нікуди не дивляться і все бачать. Він увесь час байдужий, але за сім верст чує шум вітру берегового… Він ніколи не стежить, що роблять Юнус, Васька, Зекир'я, але раз у раз із його обвітрених уст вилітають слова, і від слів тих підскакує Васька, біжить до вітрила Юнус, крекче, пересовуючись по ялику, старий Зекир'я. От який Хайалі! А ви його не знаєте?!
А Юнус… Юнус чорний… У Юнуса курчаве з сивиною волосся й лагідні світлокарі очі… Він завжди усміхається, коли на вас дивиться, і питає:
— Не страшно?
Зекир'я? Зекир'я — старий, в татарських штанях на очкурі, в шкіряних личаках, з крученою цигаркою в губах, і цигарка та, скурена до нікуди, шкварчить біля його синявих губ, припікає його обстрижені вуса, а вони пахнуть смаленим і скручуються жовтенькими кільцями над синявими губами… Зекир'ястарий одкидає тоді до борта голову — і тьфу!.. Тютюн летить у море, а на губах у старого Зекир'ї — плівка з тоненького до тютюну паперу. Він мовчить…
А Васька молодий! У нього бронзове струнке тіло. Він білявий і з прекрасно розвиненими м'язами… У нього на грудях витатуїруване кермове колесо з двома прапорами: на однім прапорі "К.С.С.Р" (Кримська Соц. Сов. Республіка), а на другім У.С.С.Р (наша)!.. На правім плечі в нього чорніє хрест на постаменті, а круг нього линва, а на линві тій котва (якір), а нижче, на передпліччі, гола, з розпущеними косами, на ввесь зріст красуня, а в красуні тії, як два кавуни круглі, перса… Васька розписаний увесь… Він, Васька, рвучкий, говорить кріпко, з "матір'ю", але він ще "зельоний", і слова його хвилі котять по морю Чорному. Од Васьчиних слів ніхто не підскакує в ялику… Всі сидять на своїх місцях і про щось думають…
— Віра!
Пішли… Юнус з Ваською на веслах, Хайалі на кермі, а Зекир'я перебирає в кошику султанку (наживлять гаки!). Вийшли з бухти.
— Парус!
І миттю Васька й Юнус біля вітрила… І миттю вітрило тріпоче вгорі!
— Віра в море!
Летить "Гетьман", хвилі перескакуючи…
Рипить вітрило… Мугиче щось Юнус, крекче Зекир'я, а Васька пригладжує білі свої штани, щоб посередині від пахви до ступні була в їх складка…
— Он буйок!
Васька перший побачив.
— Де?
— Ононон! Не бачите?
— Не бачу!
Всі побачили, а я не бачу…
Та і як ти його побачиш десь там у морі, коли хвилі, коли прапорець на нім чорненький отакісінький і коли хвилі перескакують через нього, й нагинають, і захлюпують…
— Майнар, Васька!
Момент — і вітрило в човні, зв'язане, скручене, безсиле… Кілька вдарів веслами — й буйок уже в ялику…
Буйок — оберемок корок (пробок), обтягнутий сіткою, з прив'язаним на нім сторч "пужалном", а на "пужалні" невеличкий прапорець… Це знак, де стоять гаки… Він (буйок) на котві, здебільша просто на камені, що тримає його на певнім місці.
Гаки ставлять на двох каменях. Два, значить, буйки… Початок і кінець гаків. Гаки на дні морському.
Перемет наш має 750 штук гаків, прив'язаних на невеличких шнурках до довгого шнура на півторадва приблизно сажні один від одного.