— Ідіть і гроші беріть!
Ідуть представники. Приходять. Ну як звичайно: Кімната № … Потім:
Кімната № … Потім:
Кімната № …
Потім вони їдуть додому, в Малинівку…
Потім вони приїздять ще сім раз! Усього вони, значить, приїздять вісім разів у губернію…
Поклали їм на їхніх папірцях вісім резолюцій (на письмі!)…
І далі їм кажуть:
— Які огороди?
— Та дивіться ж, написано!
— Справді, написано! Гм!
— Підіть іще до інженера… Пішли.
Інженер пише:
"Містки будував — правда! Але не через огороди, а через річку! Огородів не зачіпав!"
— Гм!
Та вже за восьмим разом:
— Мабуть, непорозуміння! Це не та Малинівка!
От нам і "ісходящий"!
Людина ніби й непомітна, а бачите, що наробила: ціле село на ноги поставила, вісім резолюцій через неї писали, вісім разів селяни до губернії їхали…
Он як!
Підвищити б її на два розряди!
ЯК? — ОТАК!
На вулиці Карла Лібкнехта, № 13, у Червоному будинку, це було. В Харкові.
У будинку тому, як сходами на другий поверх ізійти, — так просто там перед вами зала така велика, а як у залу ту ввійти, так ліворуч будуть "Вісті ВУЦВКу", три кімнатки — одна кабінет редакторів, а друга — там же, і інформатори, і перекладачі, і завід, відділом, а третя — там секретарі… А поруч — там комісарова Маруся кричить, і пелюшки сохнуть, і борщ вариться, зверху Костуся (служниця) живе, а до неї круті сходи з поручнями, а на поручнях комісарів Мишко сидить. Сидить, сидить, а потім — фррр! — поїхав на поручнях пузом… Спускається хлопець… Це — ліворуч, як у залу ввійти…
А праворуч, як у залу увійти, — двері за склом. Як одчинить ті двері — там стіл стоїть на "тумбах", а другий — "конторський", а під стіною канапа, шкірою оббита, а в канапі тій на спинці хтось на чоботи шкіру вирізав, а на канапі людина лежить — одна нога в сандалії, а друга в калоші…
То — редакція "Селянської правд и"…
А людина — то редактор "Селянської правди" С. В. Пилипенко…
А калоша на нозі — то чобота не можна одягти, бо рани тривожать… А рани — то штука військова і штука серйозна… Рани — вони як почнуть, особливо після тифу, так дуже довго ниють і ятряться… І людина тоді шкандибає, гурчить, світиться вся… А як устає, так за щось держиться, бо хитається…
Так ота кімната ліворуч — то й є редакція "Селянської правди"… Одна кімната й два столи, та канапа з вирізаною спинкою. Стільців — два… А як третьому кому сісти треба, то на ріжку на столі половинкою причепивсь і пиши…
Це було в травні 1921 року…
Уже "Правда селянська" була, не "Біднота", а "Правда"… Одчинив якось двері в редакцію.
— Здрастуйте!
— Ну да! (Це так із канапи).
— Редагуєте?
— Нуда!
А пртїм з годину мовчали. Я сидів та курив, а редактор лежав та курив… А по хаті мухи гули… Ганяти було нікому, бо секретар не прийшов і перекладача не було… І інформатора не було… Були, та ввечері… Оксана Христова була та Горбань Коля (тепер уже на професора вийшов)… А вдень не було…
Сиділи, значить, і мовчали…
— Ну так як воно? "Селянська правда", значить?
— Ну да!
— Для селян?
— Ну да!
— Мову треба!
— Ну да!
А у вас воно здорово виходить! У вас особисто!
— Ну да!
— А решту треба якось, знаєте, щоб отой…
— Ну да! Нема кому! Треба когось! Може б, ви?
— Та хто й зна!
І замовкли… Сиділи й мовчали… А потім:
— А давайте спробую…
— А спробуйте!
— Як утну, то втну! А як не втну, так тоді пробачте… Бо — селянська газета… Це не той, щоб отой, а той, щоб отой, знаєте…
— Ну да!
А на другий день уже "пробував"…
Сидів за столом на "тумбах", дививсь на списаний папір і думав:
"Господи ти, боже мій! Кого ж і з ким тут злучать перекладач збирається?" На "інформатора" мене тоді "висвятили"… І на редактора та популяризатора мови…
А стаття якраз попалась спеціальна: "Случная кампания".
Хоч воно вже тоді й час такий був, що корови всі побігали, та то нічого — 1921 року траплялося, що влітку про ярову сівбу писалося…
Так дививсь я на ту "Случную камланню" й думав:
"Не буде телят у нас! Як так перекладатимемо та друкуватимемо, а дядько послухає та понашому робитиме, то вб'є бугай дядька, щоб не перебаранчав йому дядько й не совався з нашими порадами".
Думав я:
"Та невже ж таки щоб повести до бугая корову, так треба отаких слів нагородити?!"
— Не буде, — кажу, — Сергію Володимировичу, телят на Вкраїні, як отакою мовою писатимемо!
— А ви так виправте, щоб телята були! Виправляв. Не знаю, чи були з того телята, а виправляти виправляв.
Виправляв та казав перекладачам:
— Голубчики, перекладайте так, щоб корови ялівками не залишались!..
Де ви тепер, товариші наші перекладачі хороші?!
Хай у наш п'ятирічний ювілей вам легенько тикнеться!
Якби ви знали, скільки веселих годин ви давали нам у редакції, коли ми було статті ваші перевіряли!
Скільки раз редактор качався на канапі, за живота хапаючись, а я з крісла падав, регочучись…
Живіть та радуйтесь!
* * *
Так ото й почалося…
Завелася спружина, закрутилася, та так цупко, та така вона, спружина та, велика, що ось уже чотири роки, зо дня в день, з вечора в вечір, а вона не розкручується, а, навпаки, більшає, міцнішає, тужавішає…
І столів уже в редакції чимало, і кімнат чимало, і контора, і експедиція, а люду більше, а люду все більше, — і стільців не вистачає, хоч уже дюжинами налічуються, і столів мало, хоч за десяток давно вже перескочило, і стіни в кімнатах роздаються, хоч і кімната не одна вже…
І бігаємо, і просимо, і стукаємо:
— Поширитися треба!
А "Селянська правда" наша по Вкраїні попливла… Колись капала, потім струмком. Із ротаційної машини побігла, а тепер уже річечкою біжить…
На велику ріку вибиваємося, бо річище широке маємо… Полилося. І не припиниться!
А скільки разів було так: іде, йде, йде — і раптом здавати починає… Капати починає…
То гроші, то папір, то друкарня, то просто комусь насниться, що припинятися пора нам…
Тоді бігаємо, рвемось тоді, доклади пишемо, говоримо, живота тугіше підтягаємо — і… робимо…
Тоді сумно в редакції…
Як стали 1923 року в травні на місяць — тоді журно було…
— Невже назавжди?
І платні своєї не брали… Підтримати треба "Селянську правду" було…
Всі, як один, од платні одмовилися…
Не хвалимося цим, бо любили "Правду" свою… А кого любиш, тому допомагаєш не задаючись… їй гірко було — і нам гірко… їй добре — і нам добре…