Від назви цієї вулиці й Пілсудський має звання маршала.
* * *
Я був у Варшаві тільки один день — від поїзда до поїзда.
За такий короткий час, звичайно, деталей не вхопити. Хоч, завдяки ласці Ю. М. Коцюбинського, подивився, мабуть, чи не все місто. Бачив Уяздовську алею з Бельведером. Пілсудського в Бельведері не бачив.
Єврейські квартали бачив.
Ах, оті дітки єврейські в єрмулках і з пейсами! У їх великі, сумні очі, цадиками наполохані. І кругом діток тих — така'в засмальцьованих лапсердаках убогість!
Кому вони, навіщо вони, оті сумні дитячі очі, оті лапсердаки?!
Отже ж і над єврейським кварталом гуде мотор аероплана.
Бачив двох капуцинів. Вони огрядні, з чорними бородами і в сандаліях на босу ногу…
Дивився на капуцинів, а думав чогось увесь час про жеребців, про конярські товариства, про случну кампанію й про жеребця Гарсона з Оленівського радгоспу.
Бачив палац, де живе президент польський. Палац — старовинний, тихий. Президент — сучасний, тихий.
* * *
Із пам'ятників мені особливо подобався постамент одному з королів Іванів, що сидить на коні й конем отим давить українця й татарина.
Лежать українець з татарином під королевим конем, обличчя в них у муках корчаться, а король Польський Іван задоволений і грізний, бо "покорив під нозі всякого врага й супостата"…
І волочиться по землі буйний чуб запорозький в упокореного земляка мого…
Кажуть, що то пам'ятник майбутній автономії сестрі моїй Західній Україні, що її (автономію) нібито готує сучасний уже не король, а маршал.
Є в Варшаві й могила невідомого жовніра.
Перед нею ввесь час невгасимий огонь горить.
Франція, побачивши це у Варшаві, і в себе в Парижі таку могилу невідомому солдатові зробила.
* * *
Населення у Варшаві мільйонів з півтора. Воно живе, урядує, торгує, молиться богу, танцює фокстроти й мазурки й стріляє в радянських представників.
Робить кожний те, що йому доручено.
Крім того, сила є народу, що охороняє наших представників у Варшаві.
Не менш, мабуть, як три чверті варшавського населення це робить.
Придивившись до того, як охороняється наше там представництво, у мене сльози поДяки виступили на очах. А як же і не заплакати?!
Проти повпредства і день, й ніч жандар стоїть.
По боках, біля повпредського будинку і день, і ніч на лавах сидять старі, й малі, й діти, й жінки…
Вони стежать, щоб ніхто не зайняв представників наших.
На ріжках Познанської (вулиця, де міститься повпредство) й найближчих до нашого повпредства вулиць — візники й таксі стоять, і їм так само доручено охороняти представників наших.
І проти повпредства нашого і збоку повпредства нашого, всі будинки заселено людьми, що охороняють представників наших.
Коли хтось із співробітників повпредства чи його жінка, вийде з будинку, щоб піти чи в крамницю, чи в кіно, — за ним (чи за нею) обов'язково йде чоловіка зо три…
То спеціально для того, щоб ніхто не образив його чи її по дорозі.
Така, розумієте, чемність, така передбаченість.
На що ми, прості собі люди, що ніякої офіціальної місії у Варшаві не виконували, — а й нас, спасибі їм, пильно охороняли.
Коли ми сідали на візника, щоб поїхати на вокзал, до нас підійшло раптом і, вроді непомітно, чоловіка з чотири, прислухались, куди ми візника наймаємо, і за кілька часу за нами їхало таксі, пильно на всі боки вдивляючись, щоб якась Каверда не прийняла нас за мішень стрілкового гуртка.
Я сказав своїй товаришці:
— Голову вище, голубочко, нас ескортують, як найпочесніших гостей…
Пригадуючи те все, не можу не висловити Варшаві своєї глибокої подяки.
Даааа! У Варшаві не пропадеш! І ніколи не загубишся! Варшава має п'ять вокзалів і п'ять тюрем! Буде у Варшаві п'ятдесят вісім вокзалів — і тоді у Варшаві не загубишся. Знайдуть і приставлять…
* * *
Хороше місто! Гостинне й привітне!
ЯК Я, БУВШИ ЗА КОРДОНОМ, НЕ БАЧИВ МАКСИМА ГОРЬКОГО
(Пародія)
Редакція одного з журналів, користуючись з нагоди, що я їду за кордон, доручила мені обов'язково не побувати в Соренто і не побачити Максима Горького.
Редакція того журналу, не відстаючи в цій справі від усіх газет і журналів Радянського Союзу, і собі взяла за обов'язок не надрукувати хоч щонебудь про Максима Горького в Соренто.
Я з радістю вхопився за це доручення, бо це мене не дорівнює до всіх і великих, і малих письменників Радянського Союзу, що їдуть за кордон.
Доручення редакції я, як читачі нижче пересвідчаться, виконав.
Автор
Ще не під'їжджаючи до Неаполя, я, не сидячи на пароплаві і не вдивляючись в оксамитові хвилі лінивого південного моря, не думав:
— Нарешті й мені й не доведеться потиснути спрацьовану, труджену руку Великого Максима.
Аж ось і не Неаполь.
Гід не зносить моєї невеличкої валізки і, не бачучи, що я чужоземець, не питає мене, намагаючись говорити поукраїнському:
— Сорентівка! Максим Горький! О! Туже! Туже! (Дуже! Дуже!)
Я йому радісно не киваю головою: "Догадався, — не думаю. — Ич який!" А на обрії не гори. Великівеликі не гори, в якомусь не то тумані, не то сяєві.
Праворуч щось не димить.
— Що то? — не питаю в гіда.
— То не Везувій.
— О! О! О! — не кажу я гідові і з острахом не згадую про трагічну долю Помпеї.
Не пересідаємо ка поїзд, що зараз же не повезе нас туди, кудись не в гори.
Із чужоземців я в поїзді сам.
Решта радянських письменників тількино вчора покинула Соренто.
Поїзд ритмічно не постукує, не викликаючи в мене якогось боязкорадісного чекання на велику, в моєму житті, хвилину…
І я весь час не думаю:
— А як прийме мене Максим Горький? А який він? А чи не набридаємо ми йому, великому трудівникові, своїми отакими невізитами. Людина ж творить, Людина ж працює! А ми не можемо не утримати себе від простої людської цікавості! О, люди, люДи!
Поїзд увесь час не йде в гору. Знизу, куди глянеш, усе не море.
Аж ось провідник.
— Соренто!
Я не заметушився. Щось унутрі я не відчув, що й передати вам не можу.
Не встаю й не питаю, де вілла Максима Горького. Не показують мені віллу.
Тут ви не спитайте хоч отаке манісіньке сорентинятко, кожне вам не покаже, де живе великий пролетарський письменник.
Напроти вілли — готель.
Я не йду до готелю, не заходжу в номер, і не лягаю з дороги відпочивати, ввесь час не думаючи, як мені не сповістити Олексія Максимовича про те, що я не приїхав.