Перемога за нами, і якщо Ви, Несторе Павловичу, нас розумієте так, як розуміли завжди, то Ви, разом з Вашою чарівною дружиною, зробите нам ще одну приємність, коли в п'ятницю 28 червня, прибудете на хутір патріярха нашого роду Івана, сина Григора, Мороза, на цей раз в Онтаріо Канади, щоб поділити з нами цю епохальну, сливе неймовірну, подію.
І підписала це бурхливе посланіє своїм лапатим, резолютним письмом, — Віра Мороз-Рокита — Вам завжди вдячна.
І як, скажете, було Нестору Павловичу та його "чарівній дружині", з чогось такого не скористати... А тому, вказаного дня вони виїхали, знаним вам Шевроле на згаданий хутір, де вони, в годинах пообідних, вже застали біля десятка автомашин різних кольорів, різних марок і різних походжень, з табличками від Ню Йорку, через Ню Джерзі, Іллінойс і ген до Каліфорнії, і де вони знайшли місце і для свого Онтаріо... А коли вони з нього тільки висіли, як їм назустріч кинувся мало не весь хутір Морозівка, що на Дніпрі і все сяюче — Віра з її Сашком, тітка Тетяна з уенерівським полковником (тепер генералом) Миколою Івановичем, колишня Мар'яночка, тепер вельможна пані зі своїм інженером летунства Адріяном... А ахів, а охів... А чоломкань. А захоплень. Це ось наша Уляна! Вже аж така? Скоро студентка... Маємо ще й Григора... А як же... Тож обіцяли, Сандієжське видання, в пам'ять прадіда. Щоб ви знали... Земля крутиться.
З окликами й процесією зближалися до хати, по дорозі нові знайомства, — доктор Гута з Джерзі Ситі, —"як шя маєте", pleasure to meet you!*(* Приємно вас зустріти.) А! А! Осінчук! Скільки літ, скільки зим! Чи пам'ятаєте? Бункер Берлін-Ангальтербангоф. Пересиджували... Пам'ятаєте? Те велике бомбардування третього лютого. А це, знайомтесь, мій син, також інженер, Тарас. А це... І так далі, і так далі. Годі протиснутись.
А само це місце. То ж не впізнаєш. Де ділась заросла лопухами пустка, куди лиш не глянь — клюмби, пригадуєте, либонь, той "парадний" вхід з прогнилою верандою, тепер це, тіп-топ, оновлене, скляні двері, всеосяжний вхід до сальону і сам той сальон... Пригадуєте? Закопчена кузня, запах мишей... Тепер, лиш гляньте! Новенькі шпалери, чистенькі канапи, легенькі фотелі, тяженькі драперії, а на стінах... Гай, гай! Запорожці, що пишуть султанові і регочуть гей би вітри степу, на зовнішній стіні поміж вікнами, либонь хутір з тополями і синім небом з підписом "Сашко", тож то головна стіна, над полицями книг — тризуб, масивний, державний, різьблений з дуба.
І ось, у фотелі, під краєвидом хутора з тополями, пані старшого віку, у легкій, літній накидці, буйне біле волосся, високе чоло, старомодного типу окуляри, прямий, делікатний ніс, злегка усміхені, зів'ялі уста. І тут же побіч, також у фотелі, чітко різьблений, колишній Іван Григорович, в новому костюмі, чепурній краватці сірого кольору. При вході Ірини й Нестора, він швидко встав і по-юначому викликнув:
— Ірино Федорівно, Несторе Павловичу — вітаю! І будьте знайомі. Моя сиза голубка... Злетіла з неба... Ще пахне Дніпром! — вказав він церемонно на пані в фотелі.
І треба було бачити цю, звичайно незграбну, постать, хто б одважився звати її тепер Іваном Морозом, вже сама її мова змінила звучання, а сірі її очі так збільшились, що нагадували херувима. Виняткове, направду, знайомство і не лишень з "голубкою", що "пахне Дніпром", але й її голубом, який ще недавно ричав раненим левом при кожному дотику... А коли Нестор брав руку небесної гості, йому здавалось, що це шматок чуда і його голос тремтів від зворушення.
—Мар'яно Миколаївно! Ми стільки про вас чули! Дозвольте до вас бодай доторкнутися, бо не віриться, що ви з нами.
— Доторкайтесь, доторкайтесь! Сама не знаю, чи це не сон, — казала вона весело.
— Вітаємо вас... І будьте як вдома! — говорив захоплено Нестор.
— О! Щодо вдома... Будемо намагатися. Але на це вже ледве чи вдасться, — казала гостя.
— Вдасться, Мар'яно Миколаївно, вдасться! Ми ще повернемось! — вигукнув Нестор з жартом в голосі.
— О! Дай то Боже! Але щось не віриться, — казала поважно гостя.
На це відповіла Віра, що стояла з Сашком при вході.
— Мамо! Вдасться. Повернемось.
На що її мама, збуджена виглядом дочки, якої вона стільки років не бачила і яка так виразно, під кожним оглядом, змінилася, тоном зневір'я казала:
— Дитино. Ти не уявляєш, що там робиться. З ними вже нема мови. Вони дуже сильні.
— Ми також, мамо, дуже сильні, — казала Віра, яка розуміла про кого йде мова.
А її мама хитнула на це головою і притишеним голосом сказала:
— Ми лиш втікачі... Вигнанці.
А Віра підбігла до матері, присіла на поруччі фотелю, обняла її рукою і сливе до її вуха казала:
— Ми, мамочко, почесні вигнанці... Небезпечні вигнанці... Походимо від того вигнанця, що сто років тому казав "встане і розвіє тьму неволі". І він повернувся, ще й як вернувся. А скільки то було. Азія, казарми, п'яні солдати, він сам між ними. Далеко. Тобі твоя подорож сюди взяла дванадцять годин, а його місяці. Нас тут мільйони, куди лиш не глянь, континенти. Бачиш скільки нас ось тут? І які ми. О, мамцю! — і Віра міцно її поцілувала.
І в той час блиснуло кілька гострих світел, три фотоапарати направлено на цю сценку матері з дочкою. Браво! Вирвалось від дверей. Загальне фото! Швидко, спонтанно формувалась група довкруги Івана з Мар'яною, потягнули й Нестора з Іриною, Тетяна височіла в самому центрі, Микола Іванович з орденом "Залізного хреста" біля Тетяни, Віра одразу за матір'ю, молодь спереду, старші ззаду, за фотографів Сашко, Адріян і доктор Гута, що опісля змінитися і собі ,,вийти" з іншими, фотографування стало масовим, всі зо всіма групами й поодинці, з’явилось з десяток апаратів і кожний намагався "схопити" гостю, а та розгубилася, намагалася щось сказати, але апарати її заблискали і їй не залишалось нічого іншого, як скоритися.
Але найгірше, що з нею тут сталося, це коли до всього додалося гостре світло двох прожекторів і з дверей, що ведуть до їдальні, зашумів кіноапарат, яким завзято орудувала внучка гості, також Мар'яна, тепер Прихода, якій допомагала мала Уляночка, правнучка гості, від чого ціла кімната обернулась у муравлище рухливих постатей, з яких кожній хотілося грати в тому якусь ролю і одна лиш гостя до того розгубилася, що почала протестувати: