В ті часи процвітало товариство молодиків, багатих, а то й бідних, прозваних марнотратниками життя, які жили по-гультяйському і цілком безтурботно, маючи славу великих любителів смачно попоїсти, а надто випити. Ці гульвіси бездумно розкидалися грішми і звеселяли своє існування — не так безумне, як бурхливе, — досить-таки грубими розвагами; для них не було нічого неможливого, і вони похвалялися своїми витівками, що, зрештою, не виходили за певні межі; жвавий і дотепний розум скрашував їхні бешкетні подвиги, і годі було на них гніватись. Ніщо так яскраво не свідчить про ту безвихідь, у яку загнала Реставрація молодь. Молоді люди, не знаючи, до чого прикласти свої сили, кидались не тільки у журналістику, в змови, у літературу й мистецтво, вони також розтринькували себе в шаленій гульні — так багато було в юної Франції живодайних соків і буйної сили І Охоча до праці, ця чудова молодь домагалася влади й розваг; маючи потяг до мистецтва, вона жадала скарбів; маючи схильність до гультяювання, вона розбуркувала свої пристрасті; всіма способами прагнула вона створити собі становище, але політика всюди ставила їй перепони. Марнотратники життя майже всі були люди високих обдарувань; декотрі загинули в цій атмосфері, що розслабляла душу й тіло, декотрі вижили. Найславетніший із них, найдотепніший, Растіпьяк кілець кінцем під керівництвом де Марсе став на шлях серйозної діяльності й досяг успіху. Розваги, яким віддавалися ці молоді люди, здобули таку відомість, що стали темами для кількох водевілів. Люсьєна ввів у те товариство молодих баламутів Блонде, й наш поет красувався там поруч із Біксіу, одним з найневтомніших злих дотепників того часу. Отож протягом усієї зими Люсьєнове життя було суцільними гульбищами, що уривалися тільки легкою працею для газет; він і далі друкував невеличкі статейки, і йому коштувало неймовірних зусиль написати вряди-годи кілька сторінок бездоганної, глибоко продуманої газетної прози. Але творча праця була винятком, поет повертався до неї лише під гнітом нужди: звані сніданки, обіди, веселі прогулянки, світські вечірки, гра в карти забирали майже весь його час, а решту він віддавав Коралі. Люсьєн намагався не думати про завтрашній день. Втім, він бачив, що всі його вдавані друзі живуть, як і він; про майбутнє жоден із них не замислювався, а від турбот про день сьогоднішній їх рятували дорого оплачувані проспекти книго— торговців, а також "премії" за статті, необхідні видавцям для їхніх ризикованих спекуляцій. Прийнятий у світ газетярства й літератури на рівних правах із ІНШИМИ, Люсьєн незабаром зрозумів, які неподоланні перешкоди постануть перед ним, якщо він спробує піднестися вгору: кожен погоджувався мати його за рівного, але ніхто не захотів би визнати його вищість. Ось так непомітно для самого себе він зрікся літературної слави, дійшовши висновку, що легше досягти успіху на терені політики.
"Інтриганство не так розбуджує суперечливі пристрасті, як талант, бо приховані підступи не привертають нічиєї уваги, — якось сказав Люсьєпові Шатле, коли вони вже помирились. — Вміння інтригувати дає більше користі, ніж талант; з нічого воно створює щось, тоді як величезні можливості таланту найчастіше приносять людині нещастя".
У цьому житті, де день завтрашній наступав на п’яти сьогоднішньому, й між гульнею та бенкетами зовсім не лишалося часу для обіцяної роботи, Люсьєн домагався своєї головної мети: він став своєю людиною у світському товаристві, він упадав коло пані де Баржетон, коло маркізи д’Еспар, коло графині де Монкорне, він не пропускав жодної вечірки в панни де Туш; він з’являвся у вищому світі і їхав на розважальну прогулянку зразу після званого обіду, влаштованого авторами або видавцями; він ішов з якої-небудь великосвітської вітальні заради вечері, програної в заклад; пустопорожні паризькі балачки та гра в карти занапащали його обдарування, і так ослаблене розгульним життям. Поет утратив ясність розуму та розсудливість, що допомагають спостерігати за оточенням і виявляти те особливе чуття, без якого вискочням доводиться нелегко; Люсьєн розучився відрізняти хвилини, коли пані де Баржетон поверталася до нього, від хвилин, коли вона віддалялася, ображена, він не відчував, коли вона прощала його, а коли проклинала знов. Помітивши, що суперник досі плекає якісь надії, Шатле став приятелем Люсьєна і втягував його в нові й нові гульбища, які висмоктували з нього всі сили. Спочатку із Шатле заприятелював Растіньяк, котрий заздрив землякові й побачив у бароні надійнішого спільника, ніж Люсьєн. А вже через кілька днів після того як відбулася зустріч ангулемських Петрарки й Лаури, Растіньяк помирив поета й пристаркуватого чепуруна часів Імперії за розкішною вечерею в "Роше де Кан— каль". Повертаючись удосвіта і прокидаючись опівдні, Люсьєн не міг опертися спокусам домашнього кохання, що завжди було напохваті. Ну а лінощі породжували байдужість до найчудовіших рішень, прийнятих у хвилини, коли Люсьєн бачив своє становище у справжньому світлі; його воля дедалі слабшала і вже не подавала голосу навіть під тиском найневідкладнішої нужди. Легковажне життя Люсьєна спершу тішило Коралі, й вона навіть заохочувала його до такої легковажності, вбачаючи у ній та у створених нею буденних потребах запоруку тривалої прихильності, але кінець кінцем ця ласкава й ніжна жінка знайшла в собі мужність нагадати милому про необхідність працювати, і їй не раз довелося повторювати йому, що за місяць він заробив зовсім мало. Поет та його коханка зі страхітливою швидкістю влізали в борги. Півтори тисячі франків, які лишилися від продажу "Стокроток", а також перші зароблені Люсьєном п’ятсот франків незабаром розійшлися. За три паступні місяці статті принесли Люсьєнові не більше як тисячу франків, і все ж таки йому здавалося, що віп працював надміру. Але Люсьєн уже засвоїв притаманне марнотратникам життя легке ставлення до боргів. Мовляв, борги тільки до лиця молодикові, не старшому за двадцять п’ять років, а от пізніше їх уже ніхто йому не простить. Слід зазначити, що по-справжньому поетичні, але наділені слабкою волею душі, постійно заклопотані тим, щоб передавати своє відчуття світу в образах, ніколи не виявляють уваги до ближнього, без чого годі обійтись, коли ти хочеш знати життя. Поети більше полюбляють просто вбирати у себе враження, ніж цікавитися відчуттями інших і вивчати, як саме людина сприймає світ. Через те Люсьєн ніколи не розпитував марнотратників життя про тих, хто раптом зникав із їхнього* товариства, та й ніколи не замислювався над майбутнім своїх облудних друзів: одні з них мали спадщину, інші — певні надії, у того був загальновизнаний талант, у того — непохитна віра в долю і тверді наміри обминати закон. Люсьєн вірив у своє майбутнє, покла— даючись на глибокодумні істини, що їх прорікав Блонде: "Кінець кінцем усе залагоджується". "Хто нічого не має, тому нічого втрачати". "Втратити ми можемо тільки те багатство, якого прагнемо". "Пливи за течією — ку— ди-пебудь та допливеш". "Якщо розумна людина про— пикне до вищого світу, успіх їй забезпечений!"