— Ти згоден втратити дві тисячі франків? — запитав Етьєн у Люсьєна.
— Ні! — вигукнув поет, наляканий цими аж надто невигідними умовами своєї першої фінансової операції.
— Даремно! — сказав Етьєн.
— Ніхто й ніде не візьме цих векселів, — сказав Барбе. — Ваша книжка — остання ставка Фандана і Кава— льє, вопи можуть надрукувати її, тільки залишивши в заставу частину тиражу на складі друкарні. Успіх порятував би їх хіба на півроку, і рано чи пізно вони— неминуче вилетять у трубу. Ті хлопці більше спорожняють келихів, ніж продають кппжок. Для мене їхні векселі — це нагода прокрутити вигідне діло, і тому я згоден дати ціпу набагато вищу, ніж та, яку дадуть вам дисконтери, котрі ще стануть зважувати, чого вартий кожен підпис. Розрахунок дисконтера спирається на те, чи може вія бути певен, що кожпий із трьох підписів на векселі дасть йому на випадок збанкрутування тридцять відсотків. А у вас тільки два підписи, і жоден з них навіть десяти процентів не вартий.
Двоє приятелів здивовано переглянулись, почувши з уст цього професора гендлярських наук міркуванпя, які в небагатьох словах розкривали всю сутність вексельних операцій.
— Годі теревені правити, Барбе, — сказав Лусто. — До якого ж дисконтера нам звернутися?
— Дядечко Шабуассо з набережної Сен-Мішель, як відомо, підбивав у кінці минулого місяця справи Фанда— на. Якщо ви не згодні на мої умови, сходіть до нього; але ви повернетесь до мене, і тоді я дам вам лише дві з половиною тисячі франків.
Етьєн і Люсьєн пішли на набережну Сен-Мішель, де в затишному будиночку, у глибині саду, жив Шабуассо, один з найвідоміших дисконтерів у книготоргівлі. Він прийняв їх на третьому поверсі, в кімнаті, обставленій з чудернацькою фантазією. Цей другорядний банкір — і одначе мільйонер — вельми полюбляв грецький стиль. Карниз у кімнаті був грецький. Ліжко вишукано строгої форми, запнуте тканиною пурпурового кольору і поставлене на грецький манір уздовж стіни, як на картинах Давіда, було виготовлене за часів Імперії, коли все створювали на античний зразок. Крісла, столи, лампи, свічники, найменші деталі оздоблення — поза всяким сумнівом, терпляче дібрані у антикварних крамницях — вражали притаманною старожитностям тонкою грацією і свідчили про вибагливий смак господаря дому. Цьому стилеві, міфологічному й легкому, дивно суперечили манери й поведінка лихваря. Помічено, що найхимерніші чудії зустрічаються серед людей, які торгують грішми. Ці люди — своєрідні розпусники в царині думки. Маючи змогу всім володіти і через те пересичені, вони докладають неймовірних зусиль, щоб здолати свою байдужість. Хто вуміє їх вивчити, той завжди відкриє ту або ту манію, внайде вразливий куточок у їхньому серці. Мабуть, і Шабуассо прагнув заховатись у своїй старовині, як у неприступній фортеці.
— Він, безперечно, гідний свого прізвища — усміх— нувшися, сказав Етьєи Люсьєнові.
Шабуассо був маленький чоловічок із напудреним волоссям, у зеленавому сюртуку, в жилеті горіхового кольору, в коротких чорних панталонах, в ажурних панчохах і в рипучпх черевиках. Він узяв векселі, уважно роздивився їх і спокійно повернув Люсьєнові.
— Фандан і Кавальє — дуже милі юнаки, надзвичайно розумні молоді люди, — сказав він солодкихм голосом, — але в мене сутужно з грішми.
— Мій друг згоден дещо втратити при дисконті, — мовив Етьєн.
— Я не візьму ці векселі за будь-яких умов, — сказав куций чоловічок, і його слова обрубали пропозицію Лус— то, як ото ніж гільйотини відрубує голову.
Приятелі відкланялись. Проходячи через передпокій, куди обачливо провів їх Шабуассо, Люсьєн зауважив купу старих книжок, придбаних дисконтером, колишнім книготорговим, і серед них поетові впав у вічі твір архітектора Дюсерсо, де було описано королівські палаци і знамениті замки Франції та з великою точністю подано їхні плани.
— ІІе відступите мені цю книжку? — спитав Люсьєп.
— А чого ж, — відповів Шабуассо, з дисконтера перетворюючись на книготорговця.
— Скільки вона коштує?
— П’ятдесят франків.
— Дорого, але книжка мені потрібна. Тільки я не маю чим заплатити за неї, крім векселів, що їх ви не бажаєте брати.
— У вас є п’ятисотфранковий вексель терміном на шість місяців. Я можу взяти його, — сказав Шабуассо, який, мабуть, точно на таку суму заборгував Фапдапові та Кавальє по лишку якоїсь торгової операції.
Приятелі повернулись до грецької кімнати, де Шабуассо спочатку виписав невеличкий рахунок, вирахувавши шість процентів за дисконт векселя та комісію, що склало суму в тридцять франків, і ще п’ятдесят франків — вартість книжки Дюсерсо, а тоді дістав зі своєї каси, наповненої новісінькими срібними монетами, чотириста двадцять франків.
— Даруйте, пане Шабуассо, але ж усі ці векселі однаково надійні чи ненадійнії Чому ж ви не хочете дисконтувати решту?
— Я не дисконтую, а беру плату за проданий товар, — сказав добряга Шабуассо.
Етьен і Люсьєн так і не розгадали дивну поведінку куцого чоловічка. Вони ще сміялися з нього, коли прийшли до Доріа, і там Лусто попрохав Габюссона вказати їм якогось дисконтера. Потім приятелі взяли кабріолет за погодинну плату і вирушили на Рибний бульвар, маючи при собі рекомендаційного лпста від Габюссона. Той попередив їх, що вони побачать найдивакуватішого суб’єкта — так він висловився.
— Якщо Саманон не візьме ваших векселів, — сказав Габюссон, — то вже піхто їх не дисконтує.
Букініст — у нижньому поверсі, торговець одягом — у другому, продавець заборонених гравюр — у третьому, Саманон, крім того, був ще й лихвар. Жодпе зі створінь, змальованих у романах Гофмана, жодний зловісний скнара Вальтера Скотта не міг би зрівнятися з тим страховищем, па яке паризьке суспільство спромоглося обернути цю людину, якщо тільки Саманон був коли-пебудь людиною. Люсьєн не міг приховати жаху, побачивши цього висхлого дідка, чиї кості, здавалося, от-от прорвуть шкіру — добре вичинену й покриту безліччю зелених та жовтих плям, наче на картинах Тіціана або Паоло Ве— ронезе, коли дивитися на них зблизька. Одне око в Са— манона було нерухоме й тьмяне, друге — жваве й блискуче. Здавалося, цей скнара користувався своїм омертвілим оком, коли дисконтував векселі, а живим — коли продавав непристойні гравюри. Він носив на голові невеличку плескату перуку з чорним волоссям, яке мало червонястий полиск і з-під якого вибивалися сиві пасма; жовтий лоб, здавалось, погрозливо супився, під проваленими квадратними щоками випинали щелепи, зуби, ще досить білі, були вискалені, як у коня, коли він позіхає. Неоднаковість очей і гримаса рота надавали його обличчю досить лютого виразу. їжакувата борода, мабуть, кололася, як щітка з голок. Заяложений, вишмуляний сюртучок, стерта об бороду злиняла чорна краватка, з-під якої виглядала топка й поморщепа, мов у індика, шия, аж ніяк не свідчили про бажання скрасити одежею зловісний вигляд. Коли журналісти увійшли, старий сидів за неймовірно брудною конторкою і наклеював етикетки па спинки старих книжок, куплених на якомусь розпродажі. Обмінявшись поглядом, у якому була тисяча запитань, геть приголомшені тим, що па світі може існувати така почвара, Люсьєн і Лусто привітались до лихваря і вручили йому. рекомендаційний лист Габюс— сона та векселі Фандана й Кавальє. Поки Саманон читав, до його тьмяної крамнички увійшов один обдарований високими талантами чоловік, одягнений у сюртук, що здавався вирізаним із бляхи, так він затверднув від безлічі домішок найрізноманітніших речовин.