Стривожена тим, що так мало може покластись на Серізе, і не сподіваючися знайти другого Кольба, Єва вирішила звільнити свого єдиного складача, в якому вона внутрішнім зором люблячої жінки бачила зрадника. Та оскільки це означало б смерть друкарні, Єва зважилася на крайній захід. Вона написала листа панові Метів’с, паризькому посередникові Давіда Сешара, Куенте і майже всіх місцевих паперових фабрикантів, попросивши його помістити в газеті "Журналь де лібрері" таке оголошення: "Продається друкарня на повному ходу, з обладнанням і патентом, у місті Ангулем. Про умови можна довідатись у пана Метів’є, вулиця Серпант". Отримавши номер газети, в якому було надруковане Євине оголошення, брати Куенте сказали собі: "Ця жіночка має голову на плечах, пора нам прибрати її друкарню до своїх рук, а їй дати деякі засоби для життя; інакше ми ризикуємо дістати в наступникові Давіда небезпечного конкурента. Та й у наших інтересах завжди мати своє око в тій майстерні". Утвердившись у такому намірі, брати Куенте прийшли на переговори з Давідом Сешаром. Єва— а саме до неї звернулись брати — відчула жваву радість, побачивши, як швидко подіяла її хитрість, бо фабриканти зразу сказали, ідо хочуть запропонувати панові Сешару працювати па пих; вони, мовляв, закидані замовленнями, і їхніх верстатів не вистачає, щоб викопувати їх вчасно; доводиться навіть майстрів із Бордо наймати; тому вони можуть завантажити роботою всі три верстати Давіда Сешара.
— Панове,— сказала бва братам Куенте, поки Серізе ходив повідомити Давіда про прихід колег по ремеслу,— мій чоловік, працюючи у панів Дідо, знав чимало чудових майстрів, чесних і працьовитих, і йому, звичайно, буде неважко обрати собі серед них наступника... Хіба не краще продати підприємство за двадцять тисяч, що дадуть пам тисячу франків річпої ренти, аніж щороку втрачати тисячу франків на замовленнях, які ви постійно в нас перехоплюєте? Чому паш — досить-таки скромний намір видати "Пастуший календар" розбудив у вас таку заздрість? До речі, цей календар завжди випускала наша друкарня.
— А чого ж ви пас не попередили, ласкава папі? Ми б не стали вам на заваді,— люб’язно мовив той із братів, якого прозвали Куенте-великпй.
— Даруйте, панове, але ж ви почали друкувати свій ка— лепдар саме тоді, коли довідались від Серізе, що ми такий уже готуємо.
Із запалом промовивши ці слова, Єва пильно подивилась па Куенте-великого, і той опустив очі. Так вона перекопалася, що Серізе зраджує їх.
Цей Куепте відав паперовою фабрикою та всіма справами фірми, і з нього був підприємець набагато спритніший, ніж його брат Жан. Хоча й той вельми вміло порядкував у друкарні, проте його здібності можна було порівняти хіба з талантом полковника, тоді як Боніфас був генералом, якому Жан самохіть віддавав верховне коман— дувалня. Висхлин і худий, з жовтим, як віск, обличчям, ітоцятковапим червоними плямами, з міцно стуленими губами, Боніфас, у чиїх очах було щось котяче, ніколи не дратувався; з незворушним спокоєм святого вислуховував він пайдошкульніші образи і відповідав на них єлейним голосом. Він справно ходив до церкви, сповідався і причащався. Під своїми скрадливими манерами, під зовнішньою млявістю він ховав незламну впертість, шанолюбність священнослужителя і жадобу купця, якого спопеляла жага до багатства й почестей. Ще в 1820 році Куен— то-неликий мріяв про те, чого французька буржуазія домоглася тільки з революцією 1830 року. Сповнений нена— впсті до аристократів, цілком байдужий у питаннях віри, ріп був таким самим святим, як Бонапарт — якобінцем. З діівовпжпою гнучкістю хилився він перед знаттю та високими урядовцями, вдаючи із себе смиренного й догідливого бідака. Нарешті, щоб змалювати цього чоловіка одним штрихом, значення якого зуміють оцінити досвідчені в справах люди, скажемо, що він носив окуляри із синіми скельцями під тим приводом, ніби вони захищають очі від сопячного світла, занадто сліпучого в місті, розташованому на високогір’ї, де повітря розріджене, а вапняковий грунт і стіни будинків — білі. Насправді ж під тими синіми окулярами Куенте-великпй ховав свій погляд. Будучи лише трохи вищим за середній зріст, він, проте, здавався високим через свою худість, яка свідчила про тривожну заклопотаність справами, про постійне нурту— вання думок. Його єзуїтську зовнішність довершувало гладеньке, довге, шпакувате і підрізане, як у священика, волосся та одежа, що ось уже сім років складалася з чорних папталоиів, чорних панчіх, чорного жилета і брунатного сукпяного левіта (так па півдні називають сюртук). Йому дали кличку Куенте-великий на відміну від брата, якого звали Куенте-гладкий, підкреслюючи різницю не тільки в зовнішності, а й у здібностях обох братів — здібностях, утім, однаково небезпечних. І справді, Жан Куен— те, добродушний товстун з обличчям фламандця, обпале— ппй ангулемським сонцем, коротенький і присадкуватий, череватий, як Санчо Панса, з вічною усмішкою на губах, з пухкими плечима, становив цілковиту протилежність старшому братові. Жан відрізнявся від Боніфаса пе тільки зовнішністю та складом розуму, він хизувався своїми мало не ліберальними поглядами, він належав до лівого центру, він ходив до церкви тільки в неділю і чудово вмів порозумітися з ліберально настроєними промисловцями. В Умо були торговці, які запевняли, що розбіжність у поглядах між братами була чистим комедіантством. Куенте-великий спритно використовував облудну простодушпість брата, Жан правив йому ніби за палицю. Куенте-гладкий брав на себе дражливі розмови, продаж майна з торгів — тобто справи неприємні для лагідного вдачею брата. Жан виходив наперед, коли виникала потреба гніватись, він гарячкував, він висував пропозиції настільки безглузді, що навіть жорсткі умови його брата починали здаватись прийнятними. І в такий спосіб, рано чи пізно, обидва домагалися свого.
Завдяки чуттю, притаманному кожній жінці, Єва зразу розгадала вдачу братів і в присутності таких небезпечних супротивників трималася насторожено. Давід, уже попереджений дружиною, вислухав пропозицію своїх ворогів із неуважним виглядом.