— А з ворогом теж любить потанцювати, бравий козак.
— Та й хропіти вміє не абияк...
— Ану, Петре! скажи що не будь... Твій язик не любить дармувати...
— Не можу, братчики...
— А то чому?
— Кашу їм...
— Хіба ж не можна їсти й говорити?
— Можна, та, не при каші. Каші шкода...
— А хіба ж воно як?
— Ов недотепний! Сказано: мовчи язичку, їстимеш кашу…
Значить: балакатимеш, кашу відберуть...
Всі засміялися...
— Не бійся, не відберуть... Ось ти що-небудь збреши та душу розведи, а ми усі подбаємо, щоб тобі каша лишилася...
— А знаєте, братчики мої любесенькі, від чого каша гаряча?..
— Від чого?
— Егеж!
Ніхто не відповідав. Кожен задумався, яку дати б відповідь, аби й дотепно й не по-дурному... Воно щось у тім є, коли Петро таке загадав. То дуже хитра голова...
— Ніхто не знає?..
— Та від цього, що при вогні варилася...
— Овва! Хіба ж ми цього не знали... то не жадна штука...
— А чого ж не сказали, як знали?..
— Воно, братчики, так: я тобі покажу коня та питаю: це кінь, правда, а чому він кінь?
— А може бути й кобила...
— Може, але воно тому кінь, бо має чотири ноги, хвіст, гриву, вуха й можна на ньому сідати...
— Ти щось нині недотепний. Тобі спати хочеться...
В тій хвилині Павлусь прокинувся і сів на лежанці.
Того лише ждав Петро Судак, який щойно балакав про коня.
Він підійшов до хлопця.
— Ти, хлопче, із Спасівки? Чи знаєш ти Судаків у Спасівці?..
— Як не знати? Це мій рід... Я Павло Судак...
— Братіку мій рідний, — заговорив Петро і кинувся хлопця обіймати: — Ти й не пізнав мене, я ж Петро...
Павлусь дуже зрадів...
— Скажи, Павлусю, чи живі батько-мати, сестра Ганя вже мабуть велика буде... та й виріс ти не абияк... А що дідусь Андрій?
— Батька й сестру в ясир взяли, дідуся й маму вбили на моїх очах...
Петрові показалася сльоза в очах, він її обтер, щоб ніхто не бачив... та перехрестився...
— Як же ти втік? Розкажи...
Павлусь розплакався. Козаки обступили їх, і він почав розповідати всі свої пригоди...
— От чого Петро сумний був, як сова вполудне, — говорили козаки...
— Тепер, панове товариші, нам би подумати ось що, — говорив Тріска. — Татарва недалеко, вона тепер вертається з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерізати, а добичу відбити?
— Воно б гаразд було, — обзивається хтось із гурту. — Тепер татарин, як спутаний кінь або свиня, що добре наїсться. Він неворухливий. А воно пішла б слава, що ми відбили християнські душі з ясиру...
— Дайте й мені старому слово сказати! — говорив дід Панас. — А відтак, коли моя мова вам не до ладу, то вже робіть, як знаєте...
— Говори, діду, говори! — гукали.
— Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злітити на татарву та відбити добичу. Та ось воно говориться: не скачи в воду, як не знаєш броду... Ми не знаємо, скільки поганців є. Я гадаю, що їх буде більше, як нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасівку. Там були славні лицарі, січовики, а було їх багато. Ну, коли б ми так напали на Спасівку, то як нас є 51, ледве чи вийшов би один живий.
— Правда твоя, діду, правда...
— Це би все гаразд розповідати, а тоді, як можна, так помагай Боже! Коли ж покажеться, що ні, так годі починати, бо було б нерозумно йти так на заріз, як з цього нічого путнього не вийшло б... Вам би насамперед розвідати...
— Пішлімо кількох... Добре, гарно!
— А друге діло таке: наші коні хай спочинуть. Цілу ніч їхали, знемоглись, відпочити треба бодай до полудня. Татарин, навантажений добичею, лізе, як рак. Його не штука здогонити, хоч би й завтра, не втече!
— Отак і зробимо!'—гукали козаки.—Спочинемо, а відтак побачимо...
Всі пристали на те, що говорив дід. Вони напоїли коней і полягали в траву, декому по пояс...
За той час дід Панас перев'язав як слід рану Павлусеві й ліг біля нього. Павлуся нагодували кашею, і він заснув знову...
Один Непорадний лишився на сторожі. Поклався на могилі з рушницею й закурив люльку...
Сонце підходило вище й почало припікати. На небі не було ні хмаринки, а ті, що зрання підносилися з нічної роси, позабирав вітрець і поніс далеко.
III
Навкруги царювала тишина; Здавалося, що тепер від променів сонця степова трава з собою розмовляє, бо щось увесь час в ній бриніло, як це буває в літню спеку.
Непорадний, звернений головою в сторону Спасівки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далі побачив татарина на коні. Татарин їхав поволі та все розглядався за слідами, куди рано переїжджав Павлусь. Від того часу потоптана трава попідносилася, роси не стало і слід позатирався. Тому татарин так помалу проїхав ту просторінь, яку Павлусь минув ще рано.
Непорадний скрився в траву, аби його не видко було, й пильно зорив за татарином. Коли цей наблизився до могили, Непорадний держав уже напоготові рушницю…
Татарин приїхав аж над саму річку і зліз з коня...
"Тепер пора", подумав Непорадний і почав прицілюватися... Татарин прив'язав коня до куща, а сам пішов убрід на цей бік...
Але Непорадний відразу поклав рушницю біля себе й почав мерщій зсуватися з могили вниз...
"Дурень я, тай годі!" — думав, наближаючись поза могилу до свого леговища. "Чи то штука на таку віддаль татарина вбити та й товаришів розбудити? Я його живого піймаю".
Він вмить відв'язав від сідла свій аркан і скочив за могилу так, що татарин його не помітив.
Непорадний був мистець орудувати арканом. У цьому була сильна його сторона. Ніхто з товаришів не запам'ятав, щоб Непорадний не втрапив. І славний був у нього аркан: увесь шовковий, тонкий і дуже міцний. На аркан ловили козаки ворога, коней, а коли траплялося, то й дику козу, сугака. Непорадний аж усміхнувся, беручи свій струмент у руку. Затягнув петлю, відтак поскладав увесь аркан. Один кінець держав цупко в лівій руці, а в праву узяв петлю із складками мотуза... Приладившися отак і криючись поза могилу, він стежив, що татарин робитиме
Татарин підкрадався до обозу, як кіт. Він, ще як сидів на коні, бачив, що козаки спали як мертві, що сонце пекло їм голови, і знав добре, що чоловік, сплячи на сонці, має важкий сон, наче б зачадів... Такий не легко прокинеться.
Йому майнуло в голові зайти сюди й вирізати всіх, як баранів, заки хто видасть із себе голос.