— Трудно йому... трудно!..— похитуючи головою, каже Вовчиха.— То йому з пристріту... з уроків. Он як йому шийку обложило!
— Бабусю, голубочко! Що ж мені робити, нещасній! Порайте!
Вовчиха позіхнула на ввесь рот.
— Можна, дочко... можна... Од цієї хвороби тільки лікар-ство й є... Треба, дочко, щоб батько або мати своїми руками рака піймали та вибрати жорна, та одшептать... зав'язать недужому в пазуху... Як рукою здійме!...
— Де ж нам того рака взяти? Ще хоч би Хведір... пішов би до Лейби... заплатив би вже, щоб піймати... А я... що я сама зроблю?!
— Так, галочко, так... Шкода, що чоловіка нема!.. А швидко вернеться?
— Хто його знає... поїхав з паном у город, на мировий з'їзд. Може, пан і на ярмарок зостанеться...
— Шкода!.. А то б зараз помогло... Ну, та, може, ще господь його подержить на цім світі, поки Хведір приїде...
А тепер прощай, дочко! Як вернеться чоловік та піймає рака, щоб зараз же приніс мені: я одшепчу жорнята... Кажу, йк рукою здійме!
Осталась Уляна сама собі в хаті над болящою дитиною. Вона б не тільки рака — вона б свого серця влупила та дала, коли б тільки йому полегшало!
Настала ніч. Івасеві ще гірше... Горить дитина — доторкнутися не можна! Трудно йому дихати: чутно — в горлі щось здавлює... Ходить Уляна по хаті, ламає руки, молиться, просить у бога подержати сина, поки батько... Господи! Хоч би Хведір... Хоч би він швидше! Хоч би живого застав...
Так її на ногах ніч захопила, так і ранок застав. Ще дужче постаріла та пожовкла Уляна. Лице аж позеленіло, щоки усмоктались у середину, очі впали, припухли од сліз та безсоння; нерозчесана коса вибивається з-під очіпка, лізе у вічі...
Минає день... другий... Івасеві не легше, а Хведора немає! Ходить Уляна сама не своя. Уже й не плаче, а тільки важко зітхає... Легко сказати: три дні промучитися, три ночі крячкою просидіти над хворою дитиною! "Ще й кріпка ця Уляна, ще й здорова вдалася!" — дивуються дворові наймички, що забігають ввечері після роботи до Уляни в хату — довідатись, що там? Вони, молоді, ще не знають, що то не сила, не здорова держить Уляну на ногах: то держить її гаряча материнська любов!
Надвечір третього дня заходить Грицько Коваль — кум, хрещений батько Івасів.
— Здорова, кумо! Прочув: хрещеник недужий — прийшов одвідати.
— Спасибі, куме! — одказала Уляна.
— З чого це йому? — пита Грицько.
— Господь його знає... Баба Вовчиха каже: з пристріту, з уроків...
— Не слухай ти її, кумо... бреше!
Уляна глянула на Грицька, наче вивіряла, чи правду він каже. І тільки тоді помітила, що той хлебеснув уже.
— Що це, куме, пора прийшла? — питає Уляна.
— Шабаш? — кинувши шапку об землю, скрикнув Грицько.— Годі! Так мене, кумо, коло серця смокче... так смокче! У-у-у! — загув Грицько і, заскреготавши зубами, зо зла посварився кулаком у ту сторону, де панський будинок та гребля.— Вони мене, Уляно... вони мене довели до цього!.. Прокляті!., каторжні!.. Бога в них у животі немає... Ну, що тепер я? Коваль?.. А кузні щовесни нема... А їсти мені й весною однаково хочеться, як і зимою... Пан підвів... Жид обдурив... всю громаду обдурив! Наплюєш мені, кумо, тоді серед оції лисої голови,— показує на лисину,— коли чортів жидюга не одурив!..
— Та господь з ними, Грицьку! — перебиває його Уляна, знаючи, що аби Грицько завів про кузню — вже лайки не переслухаєш...— Зате він їм і оддячить...
— Він?.. Чому ж їм він досі не оддячив?.. Вже б же можна сторицею... А він мовчить... Видно, і бог той панський та жидівський, а не наш...
При цім слові Грицько задумався. Уляна важко зітхнула.
— Ма-мо! пи-тки! — простогнав Івась. Уляна кинулася з кухлем по воду в сіни.
— Пити хочеш, сину? — підступивши до хворого, спитався Грицько.— Пий на здоров'я!.. Ач, як споганів!
— Страшний став... такий страшний! — одказує Уляна, напоївши хлопця.— Хоч би Хведір швидше вернувся.
— А він що? Руки підложить?
— Та вже ж... хоч живого побачить! Грицько махнув разом головою і рукою.
— Та гляди лишень, кумо, чи не краще на тім світі? Мале умре — менше лиха знатиме... Хіба красне життя наше?
— Так-то воно казати... А чи легко материнському серцю?
— Наплюй!
— На що наплюй? — почувся ззаду їх сторонній голос. Зирк! Аж ключниця Марта. Уляна затрусилася...
— А хоч і на тебе! — одрубав зразу Грицько, сердито бликнувши очима.— Щоб не підслухувала... Думаєш — велика пані?..
— Ти, видно, давно на цепу був? — уколола Марта.
— Поздоров, боже, нашій ключниці Марті: такої честі хоч кожен день то заслужиш!
— Коли залив очі, то мовчав би! — скрикнула, почервонівши, Марта.— А ти чому не виходиш третій уже день на город? — обернулась до Уляни.
— Ви ж бачите моє лихо,— каже Уляна, вказуючи на дитину,— йому так трудно... ледве дише!
— Наплодите, та й панькайся з ними... А панська робота стій! — виговорює Марта.
— Звиніть, пожалуста,— каже Грицько, усміхаючись, і, вхопивши в обидві руки свою голову, почав її нахиляти.— Я думав — хто це? І не пізнав, дурний, що це не шолудива дівка Марта, котру одходила моя покійна мати, а панська... ключниця Марта!.. П-ху!
Марта бликнула на Грицька, що п'яний стояв коло неї і, усміхаючись, кланявся. Тільки гострий погляд показував, що робилось у її серці. А Грицько одно — ходить за нею та кланяється...
— Чого ти причепився до мене, п'янюго? — не видержала й на всю хату скрикнула Марта.
Івась злякався, кинувся й залився кашлем. Аж Грицько отетерів, почувши таку пискотняву та хрипотняву в дитячих грудях! Уляна кинулася до сина, впилася в нього мутними очима, мов прохала: "Господи! зніми з нього хоч половину того лиха та перенеси на мене... Не муч тільки його так... не край мого серця..."
Марта як непримітно ввійшла, так непримітно й вийшла — мов тінь промайнула по хаті. Коли Івась вгамувався, а Грицько з Уляною оханулись, Марти вже не було.