Все у кляшторi свiдчило про втечу скору й поспiшливу. Перед образами ще подекуди горiли свiчки, а в кухнi на плитi кипiв забутий чайник. У келiях цiлковитий розгардiяш: на пiдлозi валялися ковдри й подушки, висунутi з-пiд лiжок скринi з одкритими вiками порожньо чорнiли. По кутках валялися побитi пляшки:
Для мене одразу знайшлася тепла сутана з каптуром, в яку я, закачавши рукава й пiдiбравши поли, загорнувся.
— Малого хлопця нiхто за монаха не прийме,— сказав Тимоха.— А от вам небезпечно. Доведеться, мабуть, загорнутися просто у ковдру. Будете схожi на якогось чоловiка божого несповна розуму. Таких пiд Лаврою скiльки завгодно.
Що ж робити — загорнувся Чак у шерстяну ковдру. I рушили ми вгору, до Золотих ворiт.
Нiде нi душi. Всi посунули зустрiчати вiйсько Богдана Хмельницького.
Хрусь-хрусь, хрусь-хрусь... Порипував снiг пiд нашими швидкими кроками. Ми ледве встигали за Тимохою Смiяном. Дужий, довгоногий, вiн iшов широким кроком, смiшно вимахуючи лiвою рукою, наче хльоскав, пiдганяв невидимого коня.
От уже й Михайлiвський Золотоверхий. Урочисто бомкають на дзвiницi Михайлiвськiй дзвони, перегукуючись iз малиновим передзвоном Софiї та вiддаленим благовiстом Києво-Печерської лаври.
Починаючи вiд Софiї вже юрмився народ.
— Ходiмо! Ходiмо! Швидше! — вiдганяв нас Тимоха, проштовхуючись у натовпi. Нас штовхали з усiх бокiв, i тiльки завдяки богатирським зусиллям Тимохи Смiяна ми просувалися вперед.
За Софiєю вже виднiлися руїни Золотих ворiт, посрiбленi iнеєм, заснiженi, казково гарнi.
I враз натовп вибухнув вигуками:
— Слава! Слава! Слава Хмелю! Гетьману Богдану — слава! Слава! Слава!
Бiля Золотих ворiт на бiлому конi з'явився Богдан Хмельницький. За ним трохи позаду їхали ще кiлька вершникiв, пiдносячи догори бунчуки з кiнськими хвостами та важкi оксамитнi малиновi прапори. А вже далi, скiльки сягало око, їхали запорожцi.
Богдан Хмельницький був у хутрянiй шапцi з пухнастими бiлими перами вiд лоба на два боки, у просторiй отороченiй хутром накидцi, з булавою, що iскрилася коштовним камiнням.
Йому пiднесли на рушнику хлiб-сiль.
Вiн спiшився, поцiлував хлiб, вiдломив шкуринку, передав коровай джурам.
З натовпу вийшли наперед кiлька парубкiв у довгополих чорних свитках, поверх яких були накинутi плащi, що зав'язувалися на грудях пiд горлом шворками.
— Спудеї. Вихованцi Київської академiї,— шепнув менi Чан. Один iз спудеїв став у величну позу i, одкинувши вбiк праву руку, почав декламувати:
О великий паш Богдане!
Свято нинi довгождане,
Полководцю наш преславний,
Ти звiльнив наш Київ славний.
I за це тобi складаєм
Ми подяку i схиляєм
Пред тобою ми глави.
Ти ж своєї булави
Iз руки не випускай,
Швидше край наш визволяй!..
Вiршi були довгi й досить кострубатi, але спудей читав їх дуже натхненно, з пiднесенням. Потiм виступив iнший спудей, який теж читав вiршi, але вже по-латинi. Я нiчого не зрозумiв, крiм того, що бiльшiсть слiв закiнчувалася на "ус".
Натовп був настроєний святково. Всi щось радiсно гомонiли, раз у раз вигукуючи: "Слава!"
— О! Дивись! Ондо київський полковник Силуян Мужиловський. Його Хмельницький потiм пошле послом у Москву домовлятися про возз'єднання з росiйським народом,— злегка пiдштовхнув мене Чак.
Та я не встиг роздивитися київського полковника Силуяна Мужиловського.
Тимоха Смiян, який стояв поруч зi мною, раптом стиха охнув i схопився рукою за бiк. Я обернувсь i встиг помiтити хижi розкосi очицi Шайтана-аги, що, метнувшися, з тик у натовпi.
— Ой!
Крiзь пальцi Смiянової руки, яку вiн притис до боку, точилася кров.
— Ой, Чак! Дивiться!. Ой!-розпачливо скрикнув я.
— Тихо! Цитьте! Не псуйте киянам свята. Його вже не впiймаєш. Допоможiть менi краще вибратися звiдси. Щоб я не наробив клопоту людям.Тимоха усмiхнувся побiлiлими губами.
Ми пiдхопили його з двох бокiв.
Але, якби не напруження останнiх сил козака Тимохи, не знаю, чи вибралися б ми з натовпу. По-моєму, не ми його, а вiй iще нас пiдтримував.
Лишаючи на снiгу кривавий слiд, ледве дотягли ми його до софiївського муру.
Обiпершись спиною на мур, Тимоха опустився на землю.
— Ну от... Усе... Дiстав-таки мене бусурман Шайтан... Але смiх-трави все одно не матиме...— Тимоха важко зiтхнув.
— Давайте ми вас перев'яжемо, давайте,— схилився над ним Чак.
— Нi... це вже нi до чого... Пiзно... Умирати треба теж достойно... по-козацькому, без метушнi... Прийшла безноса, треба зустрiти її гостинно, з усмiшкою... "Здрастуйте, свахо!.."-через силу усмiхнувся, обвiв нас довгим поглядом. I раптом в очах його майнув подив.— Че... Чекайте, а ви з майбутнього... для чого? Чи не за смiх-травою?
Ми з Чаком одвели очi.
— Ех, як же це я... Слухайте... Є стара родинна легенда... Був колись скоморох Терешко Губа. Тут... у Києвi... давно... один iз сiмдесяти, яких-их...— Тимоха раптом рiзко вдихнув повiтря i, опускаючи на груди голову, повiльно-повiльно видихнув. То був останнiй його подих. Очi його закрилися. Назавжди.
Вражений, я розгублено подивився на Чака. Чак одвернувся, закусивши губу.
Несподiвано бухнуло раз, другий... Потiм запахкало часто й безладно. То кияни салютували Хмельницькому з гармат, з пiстолетiв, з рушниць...
I цi пострiли, i дзвони злилися для мене в один якийсь незбагненний звук. Цей звук якось непомiтно перетворився на гуркiт мотора.
...Над площею Богдана Хмельницького низько летiв вертолiт. Чак дивився на мене стомленими, страдницькими очима.
-— Такий козак був...— прошепотiв я.
Я не мiг отямитись вiд щойно пережитого.
— Ну, ходiмо,..— Чак пiдвiвся.— Я подзвоню тобi. Не знаю коли... завтра, пiслязавтра... Як себе почуватиму.
— Гаразд,— сказав я.
РОЗДIЛ XVI
Степанян! .. Екскурсiя до Софiї. Я даремно вiдмовляюся.
Подорож до Григорiя Савича. Таємниця ще не розгадана.
Сурен сьогоднi так сяяв, що в класi, здається, стало свiтлiше. Вчора й позавчора зйомки пройшли успiшно, режисер похвалив Сурена, хоча кожен маленький епiзод знiмали по п'ять-шiсть разiв, тобто робили п'ять-шiсть дублiв, як це називається в кiно.
Всi знову обступили парту Сурена, а вiн роз повiдав, вимахуючи правою рукою, i показував, як воно було на зйомках. Усе в нього виходило дуже здорово й комiчно. Вiн таки був справжнiй артист. Недарма його взяли знiматися в кiно. Недарма. Я дивився на нього з нiжнiстю. I вiн, значить, Муха!