– Ти вважаєш це все неправильним?
І хоча подальша розповідь мала б дати йому відповідь, він хотів знати вже.
– Ні, – відповіла Ольга. – Про співчуття й подібні речі не може бути й мови. Навіть нам із Варнавою це було зрозуміло, попри нашу юність і недосвідченість. Батько також знав про це, але забув, як поступово забув і багато іншого. Згідно з новим планом, він збирався стояти на дорозі, де проїжджають чиновницькі карети, і намагатися якимось чином передати до Замку своє прохання про прощення. Відверто кажучи, цей план був позбавлений найменшого глузду, навіть якби трапилося неймовірне, і прохання справді дійшло б до вух якого-небудь урядника. Хіба один-єдиний чиновник може дати цілковите прощення? Це могло б бути справою усієї адміністрації, але й вона не може дати цілковитого прощення, а тільки висловити свій осуд. Та навіть якби котрийсь із посадовців вийшов із карети і захотів розібратися в суті справи, хіба він зміг би щось збагнути з нерозбірливого бурмотіння бідного, втомленого і зістарілого батька? Чиновники – люди дуже освічені, але освіта їхня спеціалізована. У всьому, що сто сується його фаху, кожен чиновник з одного речення може вивести цілий ряд думок, але те, що перебуває в юрисдикції іншого відділу, можна пояснювати годинами, він увічливо киватиме у відповідь, але не збагне жодного слова. Усе це речі само собою зрозумілі: хто хоч раз намагався докопатися до суті в якихось дрібних офіційних справах, що торкаються його самого і на які чиновники просто знизують плечима, усвідомлює, що міг провести за цим усе своє життя і так нічого й не з'ясувати. Але навіть якби батько потрапив на уповноваженого в цій справі чиновника, той усе одно нічого не вирішив би без попередньої документації, тим більше посеред дороги, бо ж він не може дати прощення, а тільки офіційно залагодити справу, тобто відправити батька назад до відповідних інстанцій, у яких той уже потерпів поразку. Як низько впав батько, коли намагався втілити в життя такий план! Якби існувала найменша можливість щось залагодити в такий спосіб, ця дорога була б забита прохачами, але оскільки такої можливості не існує і щоб збагнути це, достатньо мати елементарну шкільну освіту, то дорога порожня. Хоча, можливо, саме це й підсилювало батькову надію, а він сам тримався за неї з останніх сил. І це було йому дуже потрібно, адже здорова психіка не потребувала б аж таких глибоких розмірковувань, їй достатньо було б одного тверезого погляду, щоб усвідомити безнадійність цих зусиль. Коли урядники ідуть до Села або назад, до Замку, то зовсім не для розваги. Як у Селі, так і в Замку на них чекають справи, тому вони їдуть дуже швидко. їм також не спадає на думку визирати з вікон і шукати очима прохачів, їхні карети набиті документами, які чиновники вивчають дорогою.
– Але я зазирав до повозу чиновника, – сказав К. —
І не бачив там ніяких документів.
У розповіді Ольги для нього відкрився такий великий і майже неправдоподібний світ, що К. не міг відмовити собі в задоволенні доторкнутися до нього своїми дрібними спостереженнями і пересвідчитися в існуванні цього світу та своєму власному існуванні.
– Можливо, – сказала Ольга. – Але тоді це ще гірше, бо означає, що чиновник має занадто важливі справи, аби відволіктися од них хоча б на мить, а документи такі цінні чи об'ємні, що їх неможливо взяти з собою. Такі службовці взагалі мчать галопом. У кожному разі, для батька в них часу немає. А крім того, до Замку є кілька під'їздів.
Часом популярності набуває один із них, і тоді більшість повозів їздить через нього, потім настає черга іншого, і всі намагаються потрапити туди. Наразі невідомо, за якими правилами відбуваються ці зміни. Одного ранку о восьмій усі карети скупчуються на одному в'їзді, через десять хвилин – на другому, потім – на третьому, а ще за півгодини знову повертаються до першого і решту дня заїжджають тільки сюди, хоча щомиті все може помінятися. Біля Села всі ці дороги сходяться, але там уже всі карети мчать, як шалені, тоді як біля Замку темп ще трохи повільніший. Подібно до того, як неможливо передбачити закономірність виїзду карет з тих чи інших воріт, неможливо знати й кількості цих карет. Часто бувають дні, коли взагалі ніхто не їздить, а потім раптом з'являється цілий натовп. І тільки уяви собі нашого батька у всьому цьому безладі. У своєму найкращому костюмі, який незабаром стане єдиним, батько щодня виходить із дому з нашим благословенням. Він бере з собою крихітний значок – нагороду пожежної дружини, яку залишив собі не зовсім законно, і чіпляє її вже за Селом, у Селі не наважується, хоча відзнака ця настільки маленька, що її неможливо розгледіти вже на відстані двох кроків. Та на думку батька, це мало б звертати на нього увагу чиновників, що проїжджають повз. Недалеко від входу в Замок розташована садиба такого собі Бертуха, який займається постачанням овочів до Замку, там, на крихітному виступі кам'яної загорожі, батько обрав собі місце для чекання. Бертух не протестував, бо раніше дружив із батьком і був одним із його постійних замовників. Одна нога Бертуха трохи покалічена, і він переконаний, що тільки батько вміє пошити йому зручне взуття. Там батько проводив усі дні, йому було байдуже, що осінь видалася похмура й дощова. Щоранку о певній годині його рука вже лежала на клямці дверей і він махав нам на прощання. Увечері повертався й ховався в кутку, промоклий наскрізь, – здавалося, щодня він горбиться все більше. Спочатку розповідав нам про свої дрібні пригоди. Наприклад, що Бертух співчуває йому як старий друг і тому перекинув ковдру через паркан. Або коли йому здалося, що він упізнав чиновника в кареті, яка промчала повз. Чи що його впізнав візник і жартома зачепив нагайкою. Пізніше він уже нічого не розповідав, напевно, втратив надію чогось досягнути, а просто вважав своїм обов'язком, своєю нудною професією ходити туди і проводити там цілий день. Тоді в нього почалися ревматичні болі, наближалася осінь, сніг випав досить рано, у нас взагалі зима починається рано, а він усе сидів то на мокрому від дощу камінні, то в снігу. Уночі батько стогнав від болю, вранці часом сумнівався, чи варто йому йти, але перемагав себе і збирався. Мати хапала його за руки й не хотіла відпускати, він почав побоюватися, бо тіло часом відмовлялося його слухатися, і дозволив матері ходити з ним, так і вона захворіла. Ми часто до них приходили, приносили їжу, просто відвідували, намагалися переконати повернутися додому. Як часто ми знаходили їх там, притулених одне до одного, зіщулених, на вузькому камінці, вони загорталися в тоненьку ковдру, яка ледь накривала їх, а довкола була пустка, і тільки сірість снігу та туману, куди не кинь оком, – жодної живої душі, жодного повозу. Яке це було видовище, К., яке видовище! Аж поки одного ранку батько не зміг устати з ліжка. Він був у відчаї, в гарячці йому наснилося, що саме зараз біля Бертуха зупинилася карета, з неї вийшов чиновник, пошукав батька біля загорожі, похитав головою і, роздратований, поїхав геть. При цьому батько так кричав, ніби хотів, щоб чиновник там, на горі, почув його і зрозумів, що його відсутність пояснюється поважними причинами. І ця відсутність затяглася надовго, він більше не повернувся на свій пост і багато тижнів змушений був провести в ліжку. Амалія обслуговувала батьків, доглядала за ними, давала ліки, робила все необхідне й відтоді, з короткими перервами, займається цим і досі. Вона знається на лікувальних травах, які заспокоюють біль, майже не потребує сну, ніколи не лякається, не зупиняється ні перед чим. її терпіння нескінченне, вона робить усе, що потрібно для батьків. Поки ми нічим їй не допомагали і просто тинялися без діла, вона залишалася спокійною й мовчазною. А коли минули найважчі часи і батько зміг обережно підвестися з ліжка, підтримуваний справа і зліва, вона відразу поступилася – доручила батьків нам.