Після обіду продовгувата машина зупинилась біля лісникової хати. Чоловік у кашкеті з блискучою морською кокардою та білоголова жінка невпевнено зайшли на подвір'я.
— Батько чи мати є? — запитав капітан першого рангу. Тепер він був у кітелі з срібними нашивками.
— Нема,— відповів Грицько.
— Винеси нам води,— сказав капітан.
Коли Грицько виносив із сіней кухоль води, біля капітана та його жінки вже стояла вівчарка. Жінка пила повільно, задерши голову, обсіяну соломою світлого волосся, а капітан дивився, як вона п'є. Вівчарка пританцьовувала на задніх лапах і облизувалась швидким червоним язиком.
— Вівчарка захляла,— сказав капітан.— Чи не наллєш ти для неї води?
Коли Грицько брав глиняний черепок біля ганку, Жакан загарчав.
— Ого! — сказав капітан і, підійшовши до ганку, нагнувся над Жакановою схованкою. Спочатку погляд у нього був насмішкуватий — мовляв, хто іще тут принишк, налякавшись моєї Вести? — але скоро посерйознішав, сказав: — Славний барбос, але він не вистоїть перед моєю Вестою.— І звернувся до Грицька: — Еге ж?
— Поїхали,— нетерпляче сказала жінка.— Я вже напилася.
— Еге ж? — питався в Грицька капітан, нічого не чуючи. У нього було велике м'ясисте обличчя, спітніле й почервоніле від сонця, від випитого та з'їденого.
— Жакан не піддасться! — сказав захриплим голосом Грицько.
— Жакан? — перепитав гість.— Ану випускай його, і побачим, як Веста з нього здиратиме шкуру.
В Грицька засіпалися губи. Почував себе скривдженим і з раптовою неприязню, яка заполонила його мозок, дивився просто в капітанові очі, помережені рожевими прожилками. Йому хотілося сказати, що напилися води і можуть їхати,— але він не зважувався. На крислатому кашкеті сяяла морська кокарда...
— Нам пора,— сказала жінка. Мабуть, вона вловила щось недобре в Грицьковій закам'янілій постаті, так само як і в словах капітана.— Увечері тобі на поїзд.
— Правда ж, що Веста облупить із твого шолудивого шкуру?
— Жакан! — покликав Грицько, і голос у нього зірвався:— Жакан! — цієї хвилі він ніби забувся, що батько не велів йому давати волю Жаканові...
Вівчарка й Жакан стояли одне навпроти другого, настовбурчивши шерсть. Вівчарка була вища, а ноги — стрункіші, і вони здригались, ніби Веста ось-ось мала плигнути. Жакан проти неї виглядав приземкуватішим, але він був дуже оцупкуватий і мав круто випнуті, широкі груди. Його ноги непорушно стояли на землі, вони не тремтіли, але на них яскраво проступали м'язи, напинались набухлі жили. Вуса в Жакана злегка ворушились, ніби він принюхувався до повітря, до своєї супротивниці, а чорна, ніжна шкура на іклах здригалася з хижою різкістю. Зовні Жакан був спокійний, ні крихти страху не було в його поведінці, але Грицько в душі дуже боявся, щоб вівчарка не зайшла зліва, бо ось вони вже не могли встояти на місці, почали крутитись одне навколо другого. Капітан мав сполотніле, але впевнене обличчя. Він стиснув кулаки, ніби кожної миті ладен був кинутись на допомогу своїй Весті. Жінка одвернулась, погорблено пішла в машину, а скоро звідти прийшло тих два чоловіки, що сиділи з капітаном у лісі.
— Зараз вона перегризе горло оцьому шолудивому,— сказав капітан, звертаючись до них, але не спускаючи погляду із Жакана та з Вести.
Вони все ще ходили один навколо другого, коли біля воріт заіржала Чала і батько перехилився через перелаз. Він зразу ж кинувся вперед, оперезав батогом Жакана, потім Весту. Все його обличчя посіріло від припливу люті. Капітан спробував було схопити батька за руку, але батько якось зразу втратив весь свій поспіх і, лиш краплину ошкіривши зуби, так подивився на капітана, що той негайно набрав поважного вигляду, ніби згадав про кашкет із сліпучою кокардою...
Машина поїхала. Жакан сховався в свою кучу під ганком, тільки лапи вистромив. Грицько помітив, що лапи зрідка здригались... Він розповів батькові про все, не затаївши й того, як сам покликав Жакана. Батько вислухав мовчки. І тому, що він не лаявся, Грицько відчув свою вину ще глибше. Він не знав, де себе подіти, і втік із хати аж до смерку. Коли повернувся увечері, то Жакан із батьком уже вирушили у свій щоденний нічний обхід...
V
Ще років кілька тому в колгоспі розводили шовкопрядів, і за селом насадили для них шовкунів. Але черви та їхні кокони в артілі не привились, не було за ними такого догляду, як слід. Шовкуни стали заростати, дикішати, перетворюючись на непролазні хащі. Туди вивозили дохлий скот та вбитих собак. Жінки й діти не зважувались ходити в шовкуни по ожину, як раніше, бо на них із заростей віяло незрозумілим страхом... Отам-то, в шовкунах, і поселився бурий.
Спочатку він роздер Кирикову суку та дві вівці з отари. Потім у сусідньому радгоспі зарізав коняку. І тоді затурбувались. Кілька дядьків з рушницями та гострими різаками виходили на бурого, але той, мабуть, не шукав своєї смерті, бо не попався їм назустріч.
Підходити близько до лісникової хати вовк не пробував. Бурий зупинявсь оддалік і тоскно вив. Чала ставала неспокійною, в неї здиблювалась грива, а в корови гострим смутком поймались круглі очі. Жакан вилазив із своєї кучі, весь наколюшувався і, задерши писок, пильно прислухався. В його очах не було страху, вони ставали жорстокі, по-звірячому одворотні. Коли бурий затихав, то Жакан підходив до батька, клав йому на коліна шию, ніби просив припасувати нашийника.
— Рано іще,— казав батько.— Ти неодмінно візьмеш вовка, Жакане, але почекай.
Почались ядучі осінні дощі. Вони цідились і цідились, навіюючи настрій самотності, і поступово все навколо перетворювалось на пустку, лежало байдужо, вкриваючись низько навислими хмарами. Ліс, який недавно був дзвінким од пожовтілого листя, що робило кожне дерево легшим та одухотворенішим, із кожним днем усе більше чорнів, обпадаючи, і тепер між дубами, березами та грабами стояли світлі коридори, повні німого повітря, а в кінці коридорів і вгорі виднілось приблякле небо. Листя спадало й спадало додолу, і не можна було пройти, щоб за тобою не шаруділо, не шеберхало, не тріщало, щоб за тобою не горіли сліди осіннім гірким вогнем. Поступово ліс усе більше заглиблювався в похмурі думки, він чужішав, і тепер тиша, в якій він стояв, була не радісна, як навесні та літом, а сумна, глибока, і вона не легшала, а густішала.