К а л і н і н. В мене дивний характер, Іване Володимировичу.
Мічурін. В мене теж.
К а л і н і н. Ви не любите зніматись...
Мічурін. Ненавиджу. Знімуть тебе і, як на зло, всі зморшки повип'ячують. І обличчя виходить таке, просто дивитися гидко. Так... Про що це я... Ага... До чого б я не торкався, я завжди бачу, що це можна поліпшити.
К а л і н і н. Розумію.
Мічурін. Все життя. І все життя я вдосконалював усе, до чого торкався. Тому людям завжди зі мною якось незручно і неспокійно. Ви не помічаєте?
К а л і н і н. Ні. Що ви. Навпаки.
Мічурін. І що особливо прикро: з часом у мене якось не вийшло. Пора б створювати смуги лісів-садів у степах, винести науку на поля, в народ.
К а л і н і н. І це буде.
Мічурін. Буде. Не буде тільки нас уже з вами. Який жаль, що справжнє знання приходить пізно і багато часу втекло на помилки. Адже я, признатись, Дарвіна і Тімірязєва лише недавно прочитав. Що б уже було!..
К а л і н і н. Нічого, Іване Володимировичу. Тепер ми все вам дамо.
Мічурін. Все? Спасибі. Не думаю, щоб усе. Ні...
К а л і н і н. Чому? Ви тільки скажіть, що вам потрібно.
Мічурін. Коней вороних, Михайле Івановичу, вернути б хоч двадцять.
К а л і н і н. О ні, дорогий мій, ні. Промчали вороні назавжди. Але я впевнений, що, саме дякуючи вам, наші онуки зовсім по-іншому вже будуть розмовляти на цю тему. Це фаустівська, вічна тема. І ви її рішаєте.
Мічурін. Рішаєте її ви, а я вже разом з вами.
Здалека доноситься пісня.
К а л і н і н. Як хороше співають! Мічурін. Студенти. Багато стало студентів. Величезної суті набирає життя.
Слухають пісню. Вечоріє. Настає ніч. Світанок.
К а л і н і н. Світає. На прощання хочу сказати вам спасибі.
Мічурін. І вам спасибі, добрий дорічє.
Цілую
К а л і н і н. Це місто ми вирішили перейменувати іншим ім'ям.
Мічурін. Хай буде так... Славолюбство, правда, вже покинуло мене.
К а л і н і н. Це як знак безсмертя вже. Чим вимірюється воно в людині? Якістю содіяного... Ну, Іване Володимировичу, мені пора. Пора... (Виходить).
Мічурін (після паузи). Хай буде так. Давно, давно, я пам'ятаю, казав колись: буде нове місто, і воно буде пишатися мною.
Міняється світло і, можливо, щось з декорації. З'являються з різних боків Рябо в, Карташов, студенти, але Мічурін увесь заглиблений в свої думки і нікого не бачить.
(Думки вголос). Все життя я був байдужим до визнання. Тільки невизнання і заперечення завжди жорстоко ранили мене, і я пристрасно ненавидів противників своїх.
Обмеженість оточення пригнічувала мене, гальмувала рух моєї думки і довгі роки надавала мені вигляду маніяка. Бачення речей в природі набирало іноді такої ясності, що нерозуміння оточуючих здавалось мені злочинним і жалюгідним. Тоді я, очевидно, теж був несправедливий... так-так... (Зупиняється біля лілії). Ось лілія, її я виростив колись: єдине, що я, мізерний сім'янин, присвятив дружині своїй... давно, давно... Сашею звали... її... (Зриває квітку лілії і тримає її в руці). Ну, Сашо, здійснилась наша мрія — прийшли з тобою до народу... Благословен день, і дім, і труд! І мільйони трудящих, даючих рук. Бачу майбутню Росію в цвіту і кажу — я щасливий.
Виходить на авансцену.
Вперед, сучасники! Хай перетвориться на сад радянська наша земля! Хай прикрасить вона людство!
Завіса