Назбиравши мішок, розганяєшся, на льоту, мов на коня, "заскакуєш" на нього і — ле-е-ети-и-иш донизу!.. Не згірше, як ото взимку на саморобних "козах"[15], тільки й того, що за тобою не білий сніг, а чорна хмара пороху сунеться!..
Василько сам або з трохи старшечкою сестрою Марусею збирає вугілля всі літні канікули. Наповнює здоровенну тачку (ух, важелезна!), тоді приходять мама чи тато, помагають везти додому. От і тепло на зиму: тонна чи й цілих три. Якщо додати ще й підробіток на залізниці, де школяр Стус помагає міняти шпали, рейки і вантажити щебінь, то до убогого сімейного казана — чимала підмога. Бо гроші Василь віддає татові. Одколи не стало їхнього працьовитого й доброго Їванка, татовим першим помічником доводиться бути "мізинчику" Василеві.
А ще ж, здається, недавно були часи, коли хлопчик був найсвітлішою розрадою, найласкавішим пестунчиком у родині. Ба, навіть у всьому бараці, куди Стуси перебрались 1941 року, тікаючи з колгоспнокріпацької Рахнівки, що на Вінниччині. Сам не знає, чом його так полюбили нові сусіди. Може, тому, що цей кароокий чорнявий хлопчик у вишитій сорочині своїм чистим і щирим українським щебетанням нагадував їм те, за чим потайки тужили, хоча з усіх сил намагалися забути? Адже на Донбас поприїжджали хто звідки, кожен — од свого лиха. І з Криму, і з Казахстану, і з Кавказу, і з Росії. Та найчастіше — з різних кутків України. Кожен обживався й виживав на новому місці, як міг. Кожен прагнув якнайшвидше затерти в пам'яті голодовку 33-го й репресії 1937 років, а з ними — і мову, і вишиванку, і Бога, й дідівський звичай… Бо все українське — це ж у совєцькій державі сором, ганьба! Майже злочин! А тут — невинне потішне дитя в сорочці ("з кишенькою"!), народжене, до того ж, на самісінький Святвечір, 6 січня, — мов Божий посланець з Українського світу!.. Коли вже перебралися в нову хату, їхні дівчата-квартирантки просили Василька щось їм по-українському почитати. А читає Василько — заслухаєшся!
— Ой Вася, Вася-Васільочек! — проводжали очима жваву привітну дитину.
І вдома — такий він ласкавий, такий же милий! Мамин і татів мазунчик! Як почне, бува, лащитись, обнімати, обціловувати їх, улюблених, що вже й мама впиняє: "Та годі тобі!" А він: "А я ще другої щічки не поцьомав!"
А як розсмішив домашніх, коли пішов купувати до сусідського Кольки справжнього, "парубоцького" паска! Для цього діловито взяв зі столу, як потім пояснював, "дві жменьки грошів". А рідня голови ламає: серед білого дня в хаті, де всі свої, зі столу гроші пропали! їх тоді заробив Іванко…
Василько жене думки про Іванка, бо йому он мішка ще тягти, і чорні від вугільного пилу потьоки на щоках йому зараз, ну, зовсім ні до чого!
Невдовзі після того Василько здивував рідних ще однією витівкою — своїм несподіваним школярством восени 1944 року.
Із самісінького ранку всі розходилися по своїх справах, і лиш Василько мусив сидіти вдома.
— Лишайся за хазяїна! Сиди коло хати, нікуди не йди! — наказувала мама.
А як сидіти? Читати його ще Їванко навчив, Марусин буквар напам'ять вивчений. Тож сам не тямить, як опинився в класі, разом з тим самим Колькою-переростком. І раз, і вдруге, і втретє… Сподобалось! Усе таке веселе! Розказують, що горя нема, що жити все краще і веселіше, адже про них дбає велика партія… А школярі, за ними і Василько, — повторюють.
— Стусік, вихаді к даскє! — викликає вчителька. А того "Стусіка" — лиш голівку з-за парти видно. Одначе радісно лопотить п'ятами до дошки і вмить пише розв'язок! Навшпиньки спинається: дошка вчеплена страх як високо!
— Правільно! Вот відітє, какой мальчік!
І так хвалять "Стусіка" на всіх уроках.
Викрились його "походеньки", аж як зазиміло. На
траві паморозь, а Василько до школи босий приходить (мама черевички ховає, щоб хати не кидав і не простудився). Вчителька — візьми й виклич маму до школи:
— Чому на уроки ваш син босий ходить?
— Не ходе він ні на які уроки! — дивується мама. — Я його вдома лишаю, за хазяїна!
— Ходить! — учителька. — І хай собі ходить! Але ж не босий!
— От чортяка малий! Рано ж йому ще! Я так за день накручуся, що мені й циганські діти не милі! Аби до ліжка долізти ввечері! А він — таке!.. Сидів би й не рипався! Нащо ж ви його приймаєте?!
— А я вам раджу не спиняти його! Молодчина він! Що не спитаю — все знає! Ми його всім дітям за приклад ставимо! Хай ходить. Але взувається.
Робити нічого: оддали Василькові черевики, розжились на такий-сякий костюмчик, дістали торішні Марусині "підручники"…
Уже школярем Василько почав заробляти "по-справжньому". Через те, що в хлопчика часто боліла голова, батьки змушували його пити риб'ячий жир. А він і так до їжі перебірливий, противного риб'ячого жиру — ні на очі! Аж поки тато не затіяв давати йому за кожну випиту ложечку… 10 копійок! Так і повелося: тато ложку жиру підносить, мама напоготові хліб із цибулькою держить — закусити. В кінці тижня Василь до тата — по розрахунок. Потім на зароблене вони з Марусею купували книжки. Придбали вже чималенько. їх Василь береже як зіницю ока, перечитує, складає власну бібліотечку. І кожну любовно позначає "екслібрисом" — таким собі штампиком, вирізаним із ґумки: "В. Стус". За словником англійської мови навіть придумали гратися "в слова". Один англійське слово каже, другий — перекладає. Василь і тут, як у футболі: відгадує все, жоден "гол" не проскочить в його ворота!
.. Ух, здається, "приїхали"!
Васильків мішок "гальмує" на вичовганому шляху. Чорна курява довкола потроху влягається. Хлопцеві хочеться впасти й віддихатись. Як ото падає— віддихується на мішок у полі, натрамбувавши його травою для кози чи корови. Але тут не трава — на вугіллі не дуже ляжеш!
Глухий гудок парокотельні нагадує, що пора вертатись. Василь обводить поглядом широченний простір… Сам собі не признається, що до нестями любить не лише Рахнівку, де народився і куди навідується тепер лиш у гості, а й цей зболений край… Край, у якому за жовто-рожевими заводськими димами на Чуваській, 19 Василька виглядає рідна, збудована батьківськими і його власними руками хатинка…
Увечері Василь із Марусею, за маминою вказівкою, поливають помідори-огірки, що ростуть на грядці в подвір'ї. Мама собі передишки не має і дітям не дасть: "Я в своєї мами ніколи не спочивала! Наїлись — ото й весь відпочинок, хвате з нас! На роботу!".