Я трохи помовчав, міркуючи про засади, які проголосив Понто, і згадав вичитане десь правило, що кожен повинен поводитись так, щоб його вчинки могли бути нормою для всіх, тобто так, як він хотів би, щоб з ним повелися інші, й надаремно силкувався погодити це правило з життєвою мудрістю Понто. Мені спало на думку, що дружні послуги, які тепер робить мені Понто, може, також вийдуть мені на шкоду, а йому на користь, і я навпростець сказав йому про це.
— Ох ти, базікало! — засміявся Понто. — Та хіба про тебе йдеться? Від тебе мені не може бути ані користі, ані шкоди. Твоїм мертвим знанням я не заздрю, твоїх уподобань не поділяю, а якби ти замислив проти мене щось лихе, то я переважаю тебе і спритністю, і силою. Стрибну, схоплю тебе своїми гострими зубами за карк, і тобі каюк.
Мене пойняв неабиякий страх перед своїм власним товаришем, і він ще побільшав, коли якийсь великий чорний пудель приязно, за собачим звичаєм, привітався з Понто і обидва вони, позираючи на мене палючими очима, тихо забалакали між собою.
Прищуливши вуха, я чкурнув убік, та скоро чорний пудель пішов, і Понто знов прибіг до мене, гукаючи:
— Ходімо далі, друже!
— О небесна сило, — вражено сказав я, — хто цей поважний добродій? Він, либонь, так само добре обізнаний з життям, як і ти?
— Здається мені, — відповів Понто, — що ти злякався мого доброго дядька, пуделя Скарамуша? Мало того, що ти кіт, а ще й маєш заячу натуру.
— То чого ж, — відповів я, — чого в твого дядька так палали очі, коли він поглядав на мене, і про що ви перешіптувались так підозріло й таємниче?
— Не приховаю від тебе, — відповів Понто, — не приховаю від тебе, любий Муре, що мій старий дядько трохи буркітливий і, як усі в його віці, дотримується давніх, застарілих поглядів. Він здивувався, побачивши нас разом, бо наше нерівне становище не допускає ніякого зближення. Я запевнив його, що ти дуже освічений, вихований юнак і що з тобою мені досі було дуже весело. Тоді він дозволив мені часом розмовляти з тобою, тільки попередив, щоб я не на-ДУМав привести тебе на пуделячі збори; ти ніколи не матимеш [399] такої честі, хоча б через свої маленькі вуха, що вже самі собою свідчать про твоє низьке походження і порядним капловухим пуделям взагалі здалися б непристойними. Я пообіцяв не порушувати його заборони.
Якби я тоді вже що-небудь знав про свого великого предка Кота в чоботях, який досяг високих посад і великої шани, ставши нерозлучним другом короля Готліба, то дуже легко довів би пуделеві Понто, що присутність нащадка такого славетного роду повинна робити честь будь-яким пуделя-чим зборам. Та, бувши тоді ще невігласом, я мусив терпіти, що Скарамуш і Понто гордували мною.
Ми простували далі. Перед самими нами йшов якийсь юнак. Раптом він, радісно вигукуючи, так швидко подався назад, що неодмінно наступив би на мене, якби я миттю не відскочив убік. З таким самим радісним вигуком до нього кинувся інший юнак, що йшов йому назустріч. Вони обнялися, як друзі, що давно не бачились, потім, узявшись за руки, трохи пройшли разом поперед нами, тоді знов стали, так само ніжно попрощались і розійшлися. Той, що йшов в одному напрямку з нами, трохи постояв, дивлячись услід другові, потім шаснув у якийсь будинок. Понто зупинився, я також. На третьому поверсі того будинку, куди зайшов юнак, розчинилося вікно, і з нього визирнула гарненька дівчина. З нею стояв юнак, і обоє вони, весело сміючись, дивились услід другові, з яким той юнак щойно попрощався. Понто глянув угору й щось пробурмотів крізь зуби, я навіть добре не розчув, що саме.
— Чого ти тут застряв, любий Понто? Може, вже підемо? — запитав я.
Але Понто ніби не почув мене. Аж за якийсь час він невдоволено тріпнув головою і мовчки рушив далі.
— Побудьмо, — сказав він, коли ми дійшли до гарненького майданчика, обсадженого деревами й прикрашеного статуями, — побудьмо трохи тут, любий Муре. Мені ніяк не сходять з думки тих двоє юнаків, що так щиро обіймались на вулиці. Вони такі друзі, як Дамон і Пілад.
— Дамон і Піфій, — поправив я його.— А Пілад був друг Ореста. Він завжди дбайливо вдягав його в халат, укладав у ліжко і поїв виваром ромашки, коли фурії та демони надто вже жорстоко допікали сердешному. Видно, любий Понто, що ти не вельми знаєш історію.
— Овва, — відмахнувся Понто, — овва, зате історію тих двох друзів знаю дуже добре і розповім її тобі з усіма подробицями, [400] так, як сам чув разів із двадцять з уст свого господаря. Може, тоді ти поставиш поряд із Дамоном і Піфієм, Орестом і Піладом ще й третю пару — Вальтера й Формозу-са. Формозус і є той юнак, який мало не розтоптав тебе з радощів, що зустрів свого любого Вальтера. А в гарному будинку з світлими дзеркальними вікнами мешкає старий, страшенно багатий президент, до якого Формозус, завдяки ясному розумові, спритності і блискучим знанням зумів так підлеститись, що скоро старий полюбив його, мов рідного сина. Потім сталося так, що Формозус зненацька втратив свою жвавість, зблід і змарнів, наче на нього напала якась хвороба, за кожні чверть години з його грудей разів із десять виривалися тяжкі зітхання, ніби він прощався з життям, він зробився задумливий, замкнутий, здавалося, що він нізащо в світі не відкриє нікому своєї душі. Довгий час старий даремно допитувався юнака, в чому причина його прихованої журби, і нарешті виявилося, що юнак смертельно закохався в єдину дочку президента. Спершу старий злякався, бо пов'язував з дочкою інші плани й не думав видавати її заміж за Формозуса, що не мав ані становища, ані посади. Але, побачивши, що бідолашний юнак тане з кожним днем, президент переборов себе й запитав Ульріку, чи їй подобається молодий Формозус і чи він, бува, не освідчився їй у коханні. Ульріка опустила очі додолу й відповіла, що, хоч Формозус, як хлопець скромний і стриманий, ще не освідчувався їй, вона давно помітила його закоханість, бо ж почуття важко приховати, він їй подобається, і коли б ніщо не стояло на заваді, коли б любий татко не заперечував, то...— одне слово, Ульріка сказала все те, що за таких обставин звичайно й кажуть дівчата, які вже пережили перший розквіт своєї молодості і до яких усе частіше навідується прикра думка: "Хто, хто нарешті стане зі мною під вінець?" Після цього президент сказав Формозусові: "Не журися, хлопче! Радій, і нехай тобі щастить — Ульріка буде твоя!" Так дочка президента стала нареченою молодого Формозуса. Всі бажали щастя вродливому, скромному юнакові, тільки одного чоловіка пойняв сум і розпач: то був Вальтер, найближчий і найщиріший приятель Формозуса. Вальтер бачив Ульріку кілька разів, навіть розмовляв з нею і також закохався, може, ще дужче за Формозуса. Але я все торочу про кохання й закоханість, а сам не знаю, чи ти, коте, вже коли закохувався і чи тобі знайоме це почуття?