ЖИВИЙ ВІН ЧИ ПОМЕР?
Березень 1892 року я провів на Рів’єрі, в Ментоні. Всіма благами, що їх у Монте-Карло а чи в Ніцці ви заживаєте прилюдно, за кілька миль далі, у цьому самотньому куточку, можна розкошувати самотою. Тобто я веду до того, що яскраве сонце, живлюще повітря і кришталево чисте голубе море тут не затьмарені людською метушнею, гвалтом та штовханиною. Ментона – тихе, просте, спокійне містечко без жодних претензій на розкіш. Тобто я маю на увазі, що більш-менш маєтна і значна публіка сюди, як правило, не заглядає. А втім, коли-не-коли тут з’являється який-небудь багатій, і нещодавно я познайомився з одним таким. Почасти щоб не розкривати його справжнього імені, я називатиму його Смітом.
Якось, коли в Англійському готелі ми сиділи за другим сніданком, Сміт скрикнув:
– Погляньте мерщій на того чоловіка, що виходить. Запам’ятайте його вигляд!
– Навіщо?
– Чи ви знаєте, хто це?
– Авжеж. Він оселився тут за кілька днів до вашого приїзду. Кажуть, це старий самотній і неймовірно багатий шовкопромисловець з Ліона. Він, мабуть, сам-один у цілому світі, завжди він такий сумний і замріяний. І він ні з ким не розмовляє. Звати його Теофіль Маньян.
Я гадав, Сміт розтлумачить мені, чому його так цікавить мосьє Маньян, одначе натомість він поринув у глибоку задуму і, бачилось, на якусь хвилю забув не тільки про мене, а й узагалі про все на світі. Він раз у раз куйовдив своє шовковисте сиве волосся, ніби збираючи думки, а снідання його тим часом хололо на столі. Нарешті він промовив:
– Ну ось. Тепер я розповім вам одну прецікаву бувальщину. А ви послухайте. Ми – я і ще троє моїх товаришів – довго втаювали її, але тепер мені схотілося порушити обітницю мовчання. Тож улаштовуйтеся зручніше.
– Я слухаю.
Ось що розповів мені Сміт:
– Багато років тому, ще бувши молодим, зовсім молодим художником, я блукав по селах Франції і робив шкіци. Невдовзі до мене пристало двоє славних молодих французів, вони робили те саме, що й я. Ми були зарівно щасливі, як і бідні, або зарівно бідні, як і щасливі,– як вам до вподоби. Молодиків звали Клод Фрер і Карл Буланже. То були пречудові хлопці. Завжди бадьорі й веселі, вони кепкували із злиднів і не хнюпили носа ні при якій негоді.
Нарешті в одному бретонському селі ми сіли маком остаточно, і тамошній художник, такий же горопаха, як і ми самі, взяв нас до свого дому і достоту врятував од голодної смерті. Франсуа Мілле51...
– Як! Уславлений Франсуа Мілле?
– Уславлений? На той час він був такий же знаменитий, як будь-хто з нас. Він не зажив слави навіть у своєму рідному селі і був такий злидар, що міг годувати нас самою ріпою, та й тієї не було вдосталь. Ми так щиро заприятелювали, що хоч куди. Малювали не покладаючи рук, просто зі шкури пнулися, в хаті вже громадилися купи картин, але дуже рідко щастило спродати щось. Ми всі дуже весело перебували час, але, боже милостивий, як ми тоді бідували!
Так тяглося років зо два з гаком. Аж ось одного дня Клод заявив:
– Хлопці, тут нам і кінець. Розумієте, кінець. Всі змовилися проти нас. Я обійшов ціле село, і все так, як я кажу,– всі змовились і погрожують не давати на виплат ані крихти, доки не заплатимо всіх боргів.
Ми аж похололи. На наших обличчях постав жах.
Ми збагнули, що попали в скруту. Залягла могильна тиша. Кінець кінцем Мілле, важко зітхнувши, сказав:
– Не знаю, як викрутитись, просто не знаю. Пропонуйте щось, хлопці.
Відповіддю йому була понура мовчанка,– звісно, коли мовчанку можна вважати за відповідь. Карл звівся і схвильовано заходив по кімнаті. Відтак сказав:
– Яка ганьба! Погляньте на ці полотна – тут цілі стоси витворів, анітрохи не гірших, ніж у будь-якого європейського майстра. Так, так, і безліч чужоземних швендь казали те саме – або майже те саме...
– ...Але нічого не купували,– докинув Мілле.
– Байдуже, вони так казали, і головне, що це правда. Поглянь-но лишень на свій "Вечірній благовіст"! Мені за нього пропонували п’ять франків.
– Коли?
– Хто?
– Де він?
– Чом ти не погодився?
– Стривайте, не галасуйте всі гуртом. Я гадав, що він дасть більше, я був певен цього, він мав такий вигляд, і я заламав вісім.
– Ну й що ж?
– Грім і блискавка! Він і слухати не захотів. Послухай, Франсуа…
– Знаю! Знаю! Це була помилка, і я вівся як найпослідущий дурило. Хлопці, я ж хотів якнайкраще, я...
– Ну звісно, ми тобі віримо, друже! Але наступного разу пильнуй, щоб не пошитись отак у дурні.
– Я? Та хай-но тільки хто сюди нагодиться й запропонує за нього головку капусти. Тоді ви побачите!
– Капусти! Не згадуй при мені такого – слинка тече. Ну ж бо, погомонімо про щось менш спокусливе.
– Хлопці! – озвався Карл.– Скажіть, хіба ці картини не мають вартості?
– Мають.
– Скажіть, хіба не видно, що вони високої вартості?
– Видно.
– Ця вартість така висока, що якби на них стояло голосне ім’я, їх вдалося б спродати за добрі гроші. Кажіть – так чи ні?
– Звісно, що так. Тут і сумніву бути не може.
– Я з вами не жартую – так чи не так?
– Певна річ, що так. Нам теж не до жартів. Але що з того? Ми ж тут нічого не вдіємо.
– А ось що вдіємо – ми поставимо на них голосне ім’я.
Жвава балачка вщухла. Всі отетеріло втупилися в Карла. А то що за чудасія? Де ми візьмемо голосне ім’я? Хто нам його дасть?
Карл сів і сказав:
– Я хочу запропонувати одну річ. По-моєму, це єдиний спосіб не втрапити до злидарського притулку і, бачиться мені, спосіб цілком надійний. Ця думка спирається на численні, загальновідомі факти з історії людства. Я певен, що мій план нас усіх збагатить.
– Збагатить!! Ти часом не збожеволів?
– Анітрохи.
– Ні, ти остаточно з’їхав з глузду. Що ти називаєш багатством?
– Сто тисяч франків на душу.
– Він вочевидь схибнувся. Я так і знав.
– Так, схоже на це. Небораче Карле, ти стільки перетерпів, що...
– Карле, ковтни таблетку й мерщій завалюйсь у ліжко.
– Спочатку йому треба прикласти льоду. Остудімо йому голову, а тоді...
– Ні, краще поскручуймо йому ноги,– я вже давно помітив, що на розум він не бистрий, зате ноги...
– Чи не заціпить вам нарешті! – люто заревів Мілле.– Дайте чоловікові сказати. Ану ж бо, Карле, розтлумач свій план. В чому його суть?