— Лизавету? — пробурмотів Раскольников ледве чутно.
— Та Лизавету, перекупку, хіба не знаєш? Вона сюди вниз ходила. Ще тобі сорочку лагодила.
Раскольников обернувся до стіни, де на брудних жовтих шпалерах з білими квіточками вибрав одну незграбну білу квітку, з якимись коричневими цяточками, і почав розглядати: скільки в ній пелюсток, які на пелюстках зазублинки і скільки цяточок? Він відчував, що у нього оніміли руки і ноги, наче їх відібрало, але й не пробував поворушитись і вперто дивився на квітку.
— Ну, то що ж той маляр? — з якимось особливим незадоволенням перебив Зосимов балаканину Насті. Вона зітхнула і замовкла.
— А теж в убивці записали! — із запалом промовив Разуміхін.
— Докази є, чи як?
— Де в чорта докази! А втім, саме через доказ, але доказ той зовсім і не доказ, ось що треба довести! Це точнісінько як спочатку вони забрали і запідозріли цих, як їх пак... Коха та Пестрякова. Тьху! Як все це по-дурному робиться, навіть коли збоку глянути, гидко стає... Пестряков, можливо, сьогодні до мене зайде. До речі, Родю, ти цю історію вже знаєш, ще до твоєї хвороби сталося, саме напередодні того, як ти знепритомнів у конторі, коли там про це розповідали... [...] Рівно на третій день після вбивства, вранці, коли вони там морочилися ще з Кохом та Пестряковим,— хоч ті кожний свій крок довели: очевидність кричить! — виявляється раптом зовсім несподіваний факт. Якийсь селянин Душкін, власник пивниці, навпроти того самого будинку, приходить у контору і приносить ювелірський футляр з золотими сережками і розповідає цілу повість: "Прибіг, мовляв, до мене ввечері, позавчора, приблизно на початку дев´ятої,— день і година! Міркуєш? — робітник маляр, який і до того до мене вдень забігав, Миколай, і приніс мені оцю коробку з золотими сережками і з камінчиками, і просив за них під заставу два карбованці, і коли я спитав: — Де взяв? — відповів, що на панелі знайшов. Більше я його про те не розпитував,— це Душкін так каже,— я виніс йому біле— тик-карбованець тобто, бо зміркував, що коли не мені, то іншому в заставу віддасть, а все одно проп´є, то хай краще у мене річ лежить: далі, мовляв, покладеш, ближче візьмеш, а об´явиться щось або чутки підуть, тут я і представлю". Ну, звичайно, це він бабусин сон розповідає, бреше, як рудий собака, бо я цього Душкіна знаю, сам він лихвар і крадене переховує, і річ, що тридцять карбованців коштує, не для того, щоб "представити", у Миколая підхопив. Просто злякався. Та хай йому лиха година, слухай; розповідає Душкін далі: "А селянина того, Миколая Дементьева, знаю змалечку, нашої він губернії і повіту, Зарайського, бо ми, мовляв, самі рязанські. А Миколай хоч і не п´яниця, а часом випиває, і відомо нам було, що він у тому самому будинку працює, фарбують вони разом з Дмитром, а з Дмитром вони з одного села. І одержавши білетик, він його тут-таки розміняв, випив разом дві скляночки, решту взяв і пішов, а Дмитра я з ним того разу не бачив. А наступного дня почули ми, що Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну сокирою вбито, а ми ж їх знали, і взяв мене тут сумнів щодо сережок,— бо відомо нам було, що небіжчиця під речі гроші давала. Пішов я до них в будинок і почав обережно так, потихеньку розпитуватись і передусім спитав: чи тут Миколай? І каже Дмитро, що Миколай загуляв, прийшов додому вдосвіта, п´яний, пробув дома хвилин так із десять і знову подався, і Дмитро його вже потім не бачив і роботу сам закінчує. А робота у них на тих самих сходах, де жили вбиті, на другому поверсі. Почувши все це, ми тоді нікому нічого не оповістили,— це Душкін каже,— а про вбивство все, що могли, розпиталися і повернулись додому все з тим же своїм сумнівом. А сьогодні вранці, о восьмій годині,— тобто це вже на третій день, міркуєш? — бачу, заходить до мене Миколай, не тверезий, та й не те щоб дуже п´яний, бо розуміти, що йому кажуть, може. Сів на ослін, мовчить. А, окрім нього, в пивниці на ту пору був лише один якийсь чоловік чужий, та ще спав на лаві другий, знайомий нам, та двоє наших хлопчаків. "Бачив, питаю, Дмитра?" — "Ні, каже, не бачив".— "І тут не був?" — "Не був, каже, від позавчора".— "А цю ніч де ночував?" — "А на Пісках, каже, у коломенських".— "А де, питаю, тоді сережки взяв?" — "А на панелі знайшов",— і розповідає це він так, зовсім якось неправдоподібно і в очі не дивиться. "А чув, питаю, що так, мовляв, і так, того самого вечора і тієї самої години, на тих сходах, скоїлося?" — "Ні, каже, не чув",— а сам слухає, очі вирячивши, і побілів раптом, мов крейда. Я ото йому розповідаю, аж дивлюсь, а він за шапку і почав підводитись. Тут і надумав я його затримати: "Стривай, Миколаю, кажу, хіба не вип´єш?" — а сам кивнув хлопчакові, щоб на дверях став, та з-за стойки виходжу: тут він од мене як чкурне, та на вулицю, та тікати, та в провулок — тільки я його й бачив. Тут і сумніву в мене вже не стало, бо його гріх, не інакше..."
— Ще б пак! — проказав Зосимов.
— Стривай! Кінець слухай! Кинулися, звісно, мерщій Миколая шукати: Душкіна затримали і обшук зробили, Дмитра теж, попотрусили і коломенських,— аж раптом позавчора і приводять самого Миколая: затримали його поблизу —ської застави, на постоялому дворі. Прийшов він туди, скинув з себе хрестик, срібний, і попросив за той хрестик шкалика. Дали. За якийсь час жінка в корівник пішла і бачить крізь щілину: він поруч у сараї очкурка до бантини прив´язав, петлю зробив, став на оцупок і хоче собі петлю на шию накинути: жінка закричала несамовито, позбігалися люди: "То он ти який!" — "А ведіть мене, каже, в таку он часть, в усьому повинюся". Ну, його належним чином і приставили в ту часть, сюди тобто. Ну те, се, хто, як, скільки років — "двадцять два" — тощо. Запитують: "Коли працювали з Дмитром, то чи не бачили кого на сходах о такій і такій саме годині?" Відповідає: "Звісно, проходили, може, люди якісь, та ми не дивилися".— "А не чули чого-небудь, шуму якогось абощо?" — "Нічого не чули такого особливого".— "А чи було відомо тобі, Миколаєві, того самого дня, що таку ось вдову такого ось дня та о такій ось годині з сестрою її вбито і пограбовано?" — "Нічого не знаю, нічого не відаю. Вперше від Опанаса Павловича, аж на третій день, у пивниці почув".— "А сережки де взяв?" — "На панелі знайшов".— "Чому наступного дня не прийшов з Дмитром на роботу?" — "Бо загуляв".— "А де гуляв?" — "А там і там".— "А чого тікав від Душкіна?" — "Бо дуже вже злякалися ми тоді".— "Чого злякався?" — "А що засудять".— "Як же ти міг злякатися цього, коли ти ні в чому не винний?.." Ну, віриш, чи не віриш, Зосимов, це запитання було поставлено, і саме такими словами, Це я напевно знаю, мені точно переказали. Як це тобі подобається, га?