— Та це ж не те, зовсім не те! Брате, що це ти кажеш!
— А! Не та форма, не така естетично гарна форма! Ну, я зовсім не розумію: чому гатити в людей бомбами, знищувати правильною облогою більш пристойна форма? Боязнь естетики — перша ознака безсилля!.. Ніколи, ніколи ясніше не усвідомлював я цього, як тепер, і більше ніж будь-коли не розумію, в чому ж мій злочин! Ніколи, ніколи не був я впевненішим і переконанішим в своїй правоті, ніж тепер!..
Його бліде, зморене обличчя навіть розчервонілось. Але, вимовляючи останнє слово, він несподівано зустрівся поглядом з Дунею, і стільки, стільки муки за себе побачив він у її погляді, що мимоволі схаменувся. Він відчув, що все-таки зробив нещасними цих двох бідолашних жінок. Все-таки він є причиною...
— Дуню, люба! Якщо я винен, прости мені (хоч мені й не можна простити, якщо я винен). Прощай! Не будемо сперечатись! Пора, давно пора. Не йди за мною, прошу тебе. Мені ще треба зайти... А ти тепер іди і сядь коло матері. Я дуже прошу тебе! Це останнє, найбільше моє прохання до тебе. Не одходь від неї весь час; я залишив її в тривозі, яку вона навряд чи знесе; вона або помре, або збожеволіє. Будь же коло неї! Разуміхін буде з вами; я йому казав... [...]
Обоє, нарешті, вийшли. Тяжко було Дуні, але вона любила його! Відійшовши кроків п´ятдесят, вона обернулася ще раз, щоб подивитись на нього. Його ще було видно. Дійшовши до рогу, обернувся й він; востаннє вони зустрілись поглядами; але, помітивши, що вона на нього дивиться, він нетерпеливо і навіть з досадою махнув рукою, щоб вона йшла, а сам круто повернув за ріг. [...]
VIII
Коли він увійшов до Соні, вже починало сутеніти. Цілий день Соня прождала його в страшенному хвилюванні. Вони ждали разом з Дунею. Та прийшла до неї ще зранку, згадавши вчорашні слова Свидригайлова, що Соня "про це знає". Йе будемо переказувати докладно їх розмову і говорити про сльози обох жінок та наскільки зійшлися вони між собою. Дуні це побачення додало принаймні одну надію, що брат не буде самотній: до неї, Соні, до першої прийшов він з своєю сповіддю; в ній шукав він людину, коли йому стала потрібна людина; вона ж і піде за ним, куди пошле доля. Дуня й не питала, але знала, що це буде так. Вона дивилась на Соню навіть з якимсь благоговінням і спочатку майже бентежила її цим своїм благоговійним почуттям. Соня готова була мало не заплакати: вона, навпаки, вважала себе не гідною навіть глянути на Дуню. [...]
Соня пригадувала, як вчора Свидригайлов сказав їй, що у Раскольникова два шляхи — Владимирка, або... Вона знала до того ж його гордість, зарозумілість, самолюбство й невір´я... "Невже ж сама тільки малодушність і страх смерті можуть примусити його жити?" — подумала вона, нарешті, в розпачі. Сонце тим часом уже заходило. Сумна стояла вона коло вікна і пильно дивилася в нього,— але у вікно видно було тільки капітальний небілений мур сусіднього будинку. Нарешті, коли вже вона дійшла до остаточного переконання, що його вже немає на світі,— він увійшов в її кімнату.
Радісний крик вихопився з її грудей. Але, глянувши пильно в його обличчя, вона раптом зблідла.
— Атож! — сказав, усміхаючись, Раскольников,— я по твої хрести, Соню. Сама ж ти мене на перехрестя посилала; що ж тепер, як´дійшло до діла, то й злякалася?
Соня вражено дивилась на нього. Чудним здався їй його тон; холодний дрож пробіг по її тілу, але за хвилину вона догадалась, що і тон і слова ці — все було напускне. Він от і говорив з нею, дивлячись якось у куток і наче уникаючи глянути їй просто в очі.
— Бачиш, Соню, я зміркував, що так, мабуть, буде й вигідніше. Тут є обставина... Ну, та довго розповідати, та й нема чого. Мене тільки, знаєш, що злостить? Досадно мені, що всі ці дурні, звірячі пики обступлять мене зараз, витріщатимуть на мене свої баньки, ставитимуть мені свої дурні запитання, на які треба відповідати,— показуватимуть пальцями... Тьху! Знаєш, я не до Порфирія йду; обрид він мені. Я краще до мого приятеля Пороха піду, ото здивую, ото ефекту своєрідного досягну. А слід би бути спокійнішим; занадто вже я жовчний став останнім часом. Віриш: я зараз погрозив сестрі мало не кулаком за те тільки, що вона обернулася востаннє глянути на мене. Це ж просто свинство — такий стан? До чого я дійшов! Ну, що ж, де хрести?
Він був мов не свій. Він навіть і на місці не міг встояти, ні на одному предметі не міг зосередити уваги; думки його стрибали одна через одну, він заговорювався; руки його злегка тремтіли.
Соня мовчки вийняла з ящика два хрести, кипарисовий і мідний, перехрестилася сама, перехрестила його і наділа йому на груди кипарисовий хрестик.
— Оце, значить, символ того, що хрест приймаю на себе, хе-хе! Наче я досі мало страждав! [...]
— Перехрестись, помолися хоч раз,— тремтячим, боязким голосом попросила Соня.
— О, будь ласка, це скільки хочеш! І від щирого серця, Соню, від щирого серця...
Йому хотілося, проте, сказати щось інше.
Він перехрестився кілька раз. Соня схопила свою хустку і накинула її на голову. Це була зелена драдедамова хустка, певно та сама, про яку згадував тоді Мармеладов, "фамільна". У Раскольникова майнула про це думка, але він не спитав. Справді, він уже сам став відчувати, що дуже неуважний і якось неподобне стривожений. Він злякався цього. Його раптом вразило і те, що Соня хоче піти з ним.
— Що ти? Куди? Залишайся, залишайся! Я сам,— скрикнув він у малодушній досаді і, майже озлившись, пішов до дверей. — І навіщо тут цілий почет! — бурмотів він, виходячи.
Соня лишилася серед кімнати. Він навіть і не попрощався з нею, він • уже забув про неї; один ущипливий і бунтівливий сумнів піднявся в душі його.
Та чи те, чи те я роблю? — знову подумав він, спускаючись сходами,— невже не можна ще зупинитись і знову все виправити... і не ходити?"
Але він все-таки йшов. Він раптом зрозумів остаточно, що не варто вже більше ставити собі запитання. Вийшовши на вулицю, він згадав, що не попрощався з Сонею, що вона лишилася серед кімнати, у своїй зеленій хустці, не сміючи ворухнутись після його окрику, і спинився на мить. Але раптом йому сяйнула одна думка: наче її тільки й бракувало досі, щоб вразити його остаточно. [...]