— Я чула противно, що отсей Пилип сам повісився.
— Се іГравда, пані, але приневолила, чи ліпше сказати наклонила його до самогубства, безнастання система переслідувань і катовань пана Свидригайлова.
— Я не знаю сего, — сухо відповіла Дуня, — я чула тільки якусь дуже дивну історію, що отсей Пилип був якийсь іпохондрик, якийсь домородний фільозоф, люде говорили "зачитався", і що повісився він більше від насмішок, а не від •побоїв п. Свидригайлова. А він при мені гарно обходився з людьми, і люде його навіть любили, хоч, правда, також обвиняли його за смерть Пилипа.
— Я бачу, що ви, Евдокіє Романівно, якось стали нараз склонні його оправдувати, — завважав Лужин, викривляючи рот в двозначну усмішку. — Дійсно, він чоловік хитрий і підлесний для дам, чого плачевим прикладом служить Марта Петрівна, що померла в так дивний спосіб. Я лиш хотів послужити вам і вашій матуси своєю радою, в виду його нових і навірно сподіваних проб. Що же торкається мене, то я твердо переконаний, що сей чоловік напевне щезне знову в тюрмі за довги. Марта Петрівна ніколи не мала найменшого заміру щонебудь на него записати, маючи на оці дітей, та коли і лишила йому дещо, то хіба тілько найпотріб-нійше, незначне, хвилеве, чого і на рік не вистане чоловікови з його привичками.
— Петре Петровичу, прошу вас, — сказала Дуня, — перестаньмо про п. Свидригайлова. На мене се наводить сум.
— Він перед хвилею був у мене, — сказав нараз Раскольніков, у перший раз перериваючи мовчання.
Зі всіх сторін роздалися виклики, всі обернулись до него. Навіть Петро Петрович занепокоївся!
— Оттак півтора години тому, коли я спав, він увійшов, розбудив мене і представився, — розповідав Раскольніков. — Він був досить свобідний в поведению і веселий, і надієся напевно, що я з ним зійдуся. Між иншим він дуже просить і молить, щоб міг бачитися з тобою, Дуню, а мене просив бути посередником при отсій стрічі. Він хоче зробити тобі оден предлог; який, він мені розповів. — Крім того він цілком напевне повідомив мене, що Марта Петрівна тиждень перед смертю записала тобі, Дуню, три тисячі рублів, і гро-: ші отсі ти можеш тепер дістати в найкоротшім часі.
— Слава Богу! — закричала— Пульхерія Александрівна і перехрестилась. — Молися за неї, Дуню, молись!
— Се дійсно правда, — вирвалось Лужинови.
— Ну, ну, що-ж дальше? — напирала Дунечка.
—Відтак він сказав, що він сам небогатой і цілий маєток дістається його дітям, котрі тепер живуть у тітки. Відтак сказав, що станув десь недалеко від мене, але де? — не знаю, не запитав ...
— Але що-ж він хоче предложити Дунечці? — запитала перелякана Пульхерія Александрівна. — Сказав він тобі?
~ Так, сказав.
— Що-ж?
— Опісля скажу.
Раскольніков замовк і звернувся до Свого чаю. Петро Петрович виняв годинник і подивився.
— Мушу вийти за ділом, і таким чином не перешкоджу, — додав він з трохи обидженим видом і взявся вставати з крісла.
—Останьтесь, Петре Петровичу, — озвалась Дуня, — адже ви хотіли було пересидіти вечір. Притім ще ви самі писали,— що хочете в чімсь там обяснитись з матусею.
— Се дійсна правда, Евдокіє Романівно, — з притиском промовив Петро Петрович, присів знову на крісло, все-ж таки ще задержуючи капелюх в руках. — Дійсно хотів об-яснитися і з вами, і з достойною вашою матусею, і навіть про вельми важні пункти. Однакож, як і брат ваш не може при мені обяснитись дотично якихсь предлогів пана Свидри-гайлова, так і я не хочу і не можу обяснятись... при других ... дотично декотрих, дуже і дуже важних пунктів. До того ще головна і дуже настійчива просьба моя не була ви-слухана...
Лужин прибрав гіркий вираз лиця і з повагою замовк.
— Просьба ваша, щоби брата не було при наших сходинах, невиконана єдино в наслідок мого бажання, — сказала Дуня. — Ви писали, що були братом обидіжені; я думаю, що се треба чим скорше розяснити, і ви повинні помиритись. І коли Родьо вас дійсно обидив, то він повинен і буде просити у вас вибачення.
Петро Петрович відразу набундючився.
— Є такі обиди, Евдокіє Романівно, котрі при найліпшій волі забути годі. У всім є границя, за котру перейти небезпечно; бо переступивши раз, вернутись назад не вернеш.
— Я вам не про те властиво говорила, Петре Петровичу, — трохи з нетерпеливістю перебила Дуня. — Порозу-мійте гарненько, що ціла наша будуччина зависить тепер від того, чи розясниться і чи полагодиться все те, як мож най-скорше, або ні? Я просто, при першім слові кажу, що инакше не можу на отсю справу задивлюватись, і коли ви хоч трохи мною дорожите, то хотяй і з трудом, а вся отся історія повинна зараз нині закінчитись. Повторяю вам, коли брат провинив, він буде просити вибачення.
— Дивує мене, що ви так ставляєте питання, Евдокіє Романівно, — роздразнявся все більше і більше Лужин. — По-читаючи і так сказати обожаючи вас, я рівночасно дуже і дуже можу не любити кого небудь із ваших домашних. Претендуючи на щастя вашої руки, не можу рівночасно при-нимати на себе обовязків незгідних...
— Ах, оставте всю ту уразливість, Петре Петровичу, — з чувством перебила Дуня, — і будьте тим розумним і благородним чоловіком, за якого я вас завсігди уважала і уважати хочу. Я вам дала велику обітницю, я ваша суджена; спу-стіться-ж на мене в отсій справі, і повірте, я в силі буду розсудити безпристрастно. Те, що я беру на себе ролю судді, се така сама несподіванка для мого брата, як і для вас. Коли я його призвала сегодня, по вашім листі, щоб доконче прийшов на ваші сходини, я нічого йому не сказала про мої заміри. Порозумійте, що коли ви не помиритесь, то я приневолена вибирати між вами: або ви, або він. Так стояло питання і з вашої і з його сторони. Я не хочу і не повинна помилятись в виборі. Для вас я повинна зірвати з братом; для брата я повинна зірвати з вами. Я хочу і можу довідатись тепер навірно: чи брат він мені? А про вас: чи дорога я вам, чи ціните ви мене, чи муж ви мені?
— Евдокіє Романівно, — скривившись, виголосив Лужин, — ваші слова надто много значучі для мене, скажу більше, навіть обидні, в виду того становища, котре я маю честь занимати в відношенню до вас. Не говорячи вже ні слова про обидне і дивне поставлення на одну дошку мене і... зарозумілого молодця, словами вашими ви допускаєте можливість нарушения даної мені обітниці. Ви говорите: "або ви, або він?", значить, тим самим показуєте мені, як небогато я для вас значу... Я не можу сего допустити при відносинах і... обовязках, істнуючих між нами.