"Так хоче річ уладити Дуня, і я з нею цілком згоджуюся. Подруге, для того ми не говорили, що мені особливо хотілось поставити тебе з ним, при маючій необавки наступите стрічі нашій, на рівній стопі. Коли Дуня говорила йому про тебе з захватом, він відповів, що кождого чоловіка треба з першого разу оглянути самому і то чим мож докладнійше, щоб про нього судити, і що він сам полишає собі, познаком-ляючйсь з тобою, виробити собі осуд про Тебе. Знаєш що, не-оціиений мій Родю, мені здається по деяких здогадах (хэч вони ніяк не відносяться до Петра Петровича, а так по де —яких моїх власних особистих, навіть може бути, старечих химерах), — мені здається, що я хто зна, чи не ліпше зроблю, коли буду жити після їх вінчання окремо, сама, а не разом з ними. Я переконана вповні, що він буде так благородний і ввічливий, що сам запросить мене і предложить мені не розставатись ніколи з донькою, і коли не говориз {Це до сеї пори, то, розуміється, тому, що і без слів так виходить; але я не пристану.
"Я зауважала в життю нераз, що тещі не дуже то бувають зятям по нутру, а я не тілько не хочу бути кому-не-будь хоч би і найменшим тягарем, але і сама хочу бути зовсім свобідною, як довго в мене який такий куток та такі діти, як Ти і Дунечка. Коли буде можливо, то поселюся недалеку вас обоїх, бо, Родечку, найприємнійше я заховала на сам конець листу: знай, отже, мій любчику, що мабуть вже дуже скоро ми зійдемося всі до купи і обіймемось всі троє після майже трилітньої розлуки!
"Вже остаточно порішено, що я і Дуня їдемо до Петербурга. Коли іменно не знаю, але на всдкий случай дуже скоро, навіть може-бути за тиждень. Все зависить від порішен* ня Петра Петровича, котрий, як тілько оглянеся в Петербурзі, так зараз і дасть нам знати. Йому хочеться по деяких причинах як мож найскорше приспішити вінчання і навіть коли буде можна, відбути ще в теперішні мясниці, а як се не вдасться, задля короткости часу, то зараз після Великодня. О, з яким щастям притулю я тебе до мого серця! Дуня ціла дрожить від радости, що побачиться з Тобою, і сказала раз жартом, що вже задля сего одного пішла би за Петра Петровича. Вона ангел! Вона тепер нічого Тобі не дописує, а веліла тільки мені написати, що їй так богато треба говорити з тобою, так богато, що тепер в неї і рука не хоче братися з.а перо, тому, що в кількох стрічках нічого не напишеш, а тільки себе розстроїш; також веліла обняти Тебе сердечно і переслати Тобі безліч поцілунків. Але хоч ми може-бути дуже скоро самі зійдемось особисто, я все таки тобі сими днями вишлю грошей як найбільше, скільки лиш зможу.
"Тепер, коли всі довідались, що Дуня виходить за Петра Петровича, і мій кредит відразу побільшився і я напевно знаю, що Атаназій Іванович повірить мені на рахунок пенсії навіть до сімдесять пять рублів, так що я тобі бути-може рублів двайцять пять або аж трийцять пришлю. Прислала би і більше, та боюсь за наші подорожні розходи; бо хотяй Петро Петрович був так добрий, що взяв на себе часть видатків нашого переїзду в столицю, а іменно сам накинувся на свій рахунок перевезти наші пакунки і великий куфер (якось-там через знакомих), то все таки треба нам памята-ти і на приїзд до Петербурга, де годі показатись без гроша хоч би на перші дні. Та в тім, ми з Дунею все вже подрібно обчислили і вийшло, що дорога не стояти-ме богато. До зелізниці від нас всего лиш девятьдесять верстов, і ми вже для безпеченьства умовились з одним знакомим нам мужиком о підводу; а там ми з Дунечкою як найвигіднійше махнемо третьою клясою. Словом, бути може, я Тобі не двайцять пять, а таки напевно цілих трийцять рублів спроможусь вислати. Але доста; два аркуші цілі записала і місця вже більш не зостається; ціла наша історія; ну та і новин богато призбиралось!
"А тепер, солоденький мій Родю, стискаю Тебе до близького нашого побачення і благословляю тебе материнським благословенням моїм. Люби Дуню, свою сестру, Родю, люби так, як вона тебе любить, і знай, що вона тебе безгранично, більш себе самої любить. Вона ангел, а ти, Родечку, ти у нас все, вся надія наша і все упованіє. Був би тілько Ти щасливий і ми будемо щасливі. Чи молиш ся Ти Богу, Родечку, по давньому і чи віриш в добрість Творця і Іскупите-ля нашого? Боюся я в серці своїм, чи не навістило і Тебе нове, модне невірство? Коли так, то я за Тебе молюся. Згадай, милий, як ще дитиною, як ще за буття батька Твого, Ти лепетав молитви свої у мене на колінах і як ми всі тоді були щасливі! Пращай, або лучше до побачення! Обнимаю Тебе міцно-міцненько і цілую по тисяч разів.
"Твоя до гробу
Пульхерія Раскольнікова".
Майже весь час як читав Раскольніков, від самого початку листу, лице його було мокре від сліз; але коли він скінчив, воно було бліде, викривлене судорогою, і нервова, лукава усмішка викривила його губи. Він приляг на свою тверду, вимняту подушку і думав, довго думав. Сильно билось його серце і сильно филювали його думки. Вкінци йому стало душно і тісно в отсім жовтім закамарку, похожім на шафу або на скриню. Очи і ,думки посили простору. Він вхЪпив капелюх і вийшов, сим разом вже не лякаючись стрі-титися з ким-небудь на сходах; він про се забув.
Пустився він іти в напрямі Василівського острова через В .... й проспект, начеб спішучись туди за ділом, але після свого звичаю йшов не видячи дороги, шептав про себе і навіть розмовляв вголос з собою, чим немало див>вав прохожих. Многі думали, що вік пяний.
IV.
Лист матері його змучив. Однак що до головної, най-важнійшої точки, сумніву в нім не було ні на хвилинку, навіть ще тоді, коли він читав лист. Головне питання було рішене в його голові і рішене остаточно: "Не бувати сему подружу, поки я живий, і к чорту добродія Лужина!"
— Бо вже-ж отся справа ясна, —воркотів він про себе, усміхаючись і лукаво торжествуючи наперед успіхом свого рішення. — Ні, матусю, ні, Дунечко, не обманути мене вам!... І ще звиняються, що моєї ради не питали і без мене діло порішили! Вони думають, що тепер вже справу розбити годі: а побачимо, годі чи ні! Вимівка ось яка знаменита: "вже такий, треба знати, діловий чоловік Петро Петрович, такий діловий, що і женитись инакше не може, як почтою, ледви що не зелізницею". Ні, Дуню, вже я знаю, про що се ти зі мною богато говорити збираєшся; знаю і те, про що ти цілу ніч думала, ходячи по кімнаті, про що молилась перед Казанською Божою Матірю, котра у матусі в спальни висить. На Голгофту, знать, тяжко вступати. Гм ... Так отже рішене вже остаточно: за ділового і раціонального чоловіка зволите виходити Евдокіє Романівно, чоловіка, що має свій капітал (що вже має свій капітал, се соліднійше, виразній-ше), що служить в двох місцях і розділяє переконання но-війших наших поколінь (як пише матуся), і "здається доброго", як замічає сама Дуня. Отеє здається найкраще із всего! І отся Дуня, на таке здається замуж іде!... Славно! Славно!