Козетта вранці й увечері робила йому перев’язку, і то з такою янгольською лагідністю, з такою ніжною турботливістю, що Жан Вальжан відчув, як розвіюються всі його тривоги. Він дивився на Козетту й думав: "О чудова рана! О цілюща хвороба!"
Бачачи, що батько хворий, Козетта знову стала часто бувати у флігелі та на задньому дворику. Майже цілими днями сиділа вона біля Жана Вальжана й читала йому книжки, які він просив. Жан Вальжан воскресав; його щастя сяяло, як і колись. Люксембурзький сад, незнайомий юний баламут, охолодження Козетти — всі ці хмари розвіялись. "Я все вигадав, — переконував він себе. — Я старий йолоп".
Він так радів, що дуже скоро перестав і згадувати про жахливу зустріч із Тенардьє в лігві Жондретів. Він зумів зникнути, і яку вагу має все інше! Жан Вальжан навіть жалів тих нещасних. "Вони тепер у в’язниці й не можуть мені шкодити, — думав він. — Але яка жалюгідна, яка безталанна родина!"
У монастирі Козетта навчилася музики. У неї був голос вільшанки, наділений душею, й іноді вечорами в убогій батьковій комірчині вона співала сумних пісеньок, які тішили Жана Вальжана.
Прийшла весна, усе зазеленіло, і Жан Вальжан сказав Козетті:
— Ти зовсім не буваєш у саду. Гуляй частіше там.
— Гаразд, якщо вам так хочеться, тату, — відповіла Козетта.
І вона знову почала гуляти в саду, бо, як ми вже згадували, Жан Вальжан майже ніколи туди не виходив, — певне, боявся, щоб хтось не побачив його крізь ґратчасту огорожу.
Коли Козетта побачила, що батько одужує і здається щасливим, вона відчула глибоку радість. А крім того, настав березень, зима відступила, потім прийшов і квітень — світанок літа. Природа в цьому місяці світиться чарівним сяйвом, яке ллється з неба, з дерев, віддзеркалюється від квітів і проникає в серце людини. Козетта була ще надто юна, і весна не могла не проникнути в її душу. Непомітно для неї самої чорні думки розвіялись. Коли після сніданку їй щастило на чверть години витягти Жана Вальжана в сад, і вона водила батька на сонечку, підтримуючи його хвору руку, то раз у раз сміялася й була щаслива.
Жан Вальжан млів від захвату, знову бачачи Козетту свіжою та рум’яною.
— О цілюща рана! — радісно шепотів він.
І був вдячний Тенардьє.
Коли рана загоїлась, Жан Вальжан знову почав ходити на свої вечірні прогулянки.
Та неможливо прогулюватися самому по безлюдних околицях Парижа і не наскочити на якусь пригоду.
2. Тітка Плутарх дуже просто пояснює одне загадкове явище
Одного вечора малому Гаврошеві не було чого їсти. Він згадав, що не обідав і напередодні — так жити, зрештою, ставало не цікаво. Отож хлопець вирішив пошукати собі чогось на вечерю і подався на пустирища за лікарню Сальпетрієр, бо знав: де мало людей, там легше роздобути щось їстівне. Так він дійшов до села Аустерліц.
Якось він уже був тут і накинув оком на садочок, у якому з’являлися тільки старий і стара. У тому садочку стояла досить пристойна яблуня, а біля неї — нещільно прикритий ящик, з якого можна було поцупити яблуко.
Яблуко — це вечеря, яблуко — це життя. Яблуко згубило Адама, але воно могло врятувати Гавроша. До обгородженого тином садка вела вузенька вуличка, що звивалася між живоплотами.
Гаврош проник у вуличку і зазирнув у садок — ящик стояв на місці. Тоді він оглянув тин. А що таке тин: раз, два — і ти на тому боці. Вечоріло, поблизу не видно було й собаки, і Гаврош уже хотів перескочити через тин; але раптом він завмер. Із садочка почулися голоси. Хлопець заглянув крізь щілину в огорожі.
По той бік тину, саме там, куди він збирався перелізти, сидів на камені старий господар садочка, а перед ним стояла стара й бурчала. Гаврош, який не відзначався скромністю, почав дослухатися.
— Пане Мабеф! — сказала стара.
"Мабеф! — подумав Гаврош. — Не ім’я, а чиста сміхота!"
Старий навіть не зворухнувся. Стара озвалася знову:
— Пане Мабеф!
— Чого, матусю Плутарх? — нарешті подав голос старий.
"Матусю Плутарх! — подумав Гаврош. — Чудасія, а не ім’я!"
Тітка Плутарх заговорила знову, і старому довелося відповідати їй.
— Хазяїн незадоволений!
— Чому?
— Ви заборгували йому за дев’ять місяців.
— Через три місяці я заборгую йому за дванадцять.
— Він каже, що виставить вас на вулицю.
— Я піду.
— Зеленярка вимагає, щоб їй заплатили. І в нас не лишилося жодного оберемка дров. Чим ми топитимемо взимку?
— Грітимемося на сонці.
— Різник не хоче більше відпускати м’ясо в борг.
— От і чудово. М’ясо погано впливає мені на шлунок.
— Що ж подавати на обід?
— Хліб.
— Пекар вимагає оплатити рахунок. Він каже, що без грошей хліба не дасть.
— Ну й нехай.
— Що ж ви будете їсти?
— У нас є яблука.
— Але ж ми не зможемо жити отак, без грошей.
— Грошей у мене нема.
Стара пішла, і старий залишився сам. Він поринув у роздуми. Гаврош теж замислився. Почало сутеніти.
Гаврош присів під тином — такий був перший наслідок його роздумів. Унизу гілля кущів було менш густе. "Чудово! — вигукнув Гаврош подумки. — Та тут спальня!"
І хлопець згорнувся клубочком, майже притулившись спиною до каменя, на якому сидів Мабеф. Він чув, як старий дихає.
Тоді, щоб забути про голод, малий спробував заснути. Котячий сон — сон упівока. Гаврош навіть уві сні чатував.
Білясті сутінки напливали на землю, і вуличка здавалася блідою смужкою між двома рядами темних живоплотів.
Несподівано на тій світлій стрічці з’явилися дві темні постаті. Одна попереду, друга — трохи віддалік, позаду.
— А ось іще двоє, — промурмотів Гаврош.
Перша постать скидалася на літнього, зсутуленого і замисленого буржуа, вдягненого дуже просто; він ступав повільно, по-старечому і, певне, вийшов прогулятися собі під зоряним небом.
Друга постать була випростана й струнка. Той молодик підроблявся під ходу першого, але в його умисній повільності відчувалася гнучкість і спритність. Було в цій постаті щось дике й погрозливе, хоча весь її вигляд видавав "франта", як тоді казали; вишуканої форми капелюх, гарно викроєний і звужений у талії чорний сурдут. Голову незнайомець тримав із гордою граціозністю, й у сутінках під крисами капелюха проступав блідий профіль юнака з трояндою в зубах. Цю другу постать Гаврош упізнав відразу: то був Чепурунчик.