Дивно, але холодні вітри аж ніяк не перешкоджали скупчуватись у повітрі електричним зарядам. В ту пору часто вдаряли грози з блискавками й громом.
Одного такого весняного вечора, коли здавалося, що повернулась зима, і городяни знову повдягали плащі та пальта, малий Гаврош, тремтячи від холоду під своїми лахами, але, як завжди, веселий, стояв перед перукарнею поблизу Орм-Сент-Жерве. Він кутався у вовняну жіночу хустку, підібрану невідомо де, й начебто милувався восковою нареченою з відкритим корсажем та у вінку з флердоранжу, яка повільно оберталась за вітриною між двох ламп-кенкетів, даруючи перехожим застиглу усмішку. Але насправді хлопець очікував слушного моменту, щоб поцупити з вітрини перукарні брусок мила, який би він потім продав за одне су цирульникові з передмістя. Йому не раз уже щастило поснідати за такий брусок мила. Гаврош називав цю роботу, до якої мав покликання, "поголити голяра".
Милуючись нареченою та косуючи на мило, він бурмотів крізь зуби: "У вівторок. Та ні, не у вівторок. Ні, таки у вівторок. Мабуть-таки, у вівторок. Точно, у вівторок".
Так і лишилося невідомим, що саме Гаврош мав на увазі.
Якщо йшлося про те, коли йому востаннє пощастило пообідати, то відтоді вже минуло три дні, бо тепер була п’ятниця.
Голячи клієнта в добре напаленій перукарні, цирульник час від часу скоса позирав на цього свого ворога, на змерзлого й нахабного хлоп’яка, чиї руки були в кишенях, а очі видивлялися, де що погано лежить.
Поки Гаврош поглядав на наречену та на віндзорське мило, двоє пристойно вдягнених дітлахів, обидва менші, ніж Гаврош, віком років семи й п’яти, боязко повернули ручку дверей і зайшли до перукарні, жалібно чогось попросивши, можливо, милостині. Вони говорили обидва зразу, і їхні слова було годі розібрати, бо молодший схлипував, а старший від холоду цокотів зубами. Розлючений цирульник, навіть не поклавши бритву, лівою рукою та коліном виштовхав обох малих на вулицю й причинив за ними двері.
— Тільки холоду напустили! — сердито кинув він.
Дітлахи пішли плачучи. Тим часом насунула хмара, і замжичив дощ.
Гаврош наздогнав малюків.
— Що з вами сталося, дрібнота?
— Ми не знаємо, де нам спати, — сказав старший.
— Ото й усе? — перепитав Гаврош. — Подумаєш, велике діло! Хіба через це плачуть? Ну й дурненькі!
І тим самим тоном насмішкуватої вищості наказав:
— Ходіть за мною, малеча!
— Гаразд, добродію, — відповів старший.
І двоє малих рушили за Гаврошем, як рушили б за єпископом. Вони перестали плакати.
Гаврош повів їх по вулиці Сент-Антуан до площі Бастилії.
На ходу він обернувся й кинув обурений погляд на перукарню.
— Не людина, а вобла бездушна, — пробурчав він. — Мабуть, якийсь англійчик.
Вулична дівка, побачивши, як вони йдуть вервечкою, з Гаврошем на чолі, пронизливо засміялась. У тому сміху чулась явна зневага до товариства.
— Добривечір, мамзель Для-Всіх, — привітав її Гаврош.
Але через хвилину знову згадав про перукаря й сказав:
— Я помилився: то не вобла, а гримуча змія. Ось я знайду слюсаря, щоб приклепав йому торохтілку на хвіст.
Перукар пробудив у Гавроші войовничий настрій. Перестрибуючи через рівчак, він запитав у бородатої воротарки, яка стояла, спираючись на мітлу:
— Пані, ви щодня виїжджаєте на своєму коні?
І тут-таки забризкав багнюкою начищені чоботи перехожого.
— Шибеник! — люто вигукнув той.
Гаврош вистромив носа зі своєї хустки.
— Ви на кого скаржитеся, добродію?
— На тебе!
— Контору зачинено, — відповів Гаврош. — Сьогодні я вже скарг не приймаю.
Пройшовши трохи далі, він помітив під якимись ворітьми жебрачку років тринадцяти-чотирнадцяти. Дитяча спідничина стала на дівчинку вже коротка, і вона тремтіла від холоду з голими коліньми. Так воно й буває, коли ти ростеш. Спідниця робиться закоротка саме тоді, коли голизна стає непристойною.
— Бідолашна! — сказав Гаврош. — У неї ж і штанців нема. На, бери.
І накинув на худі й посинілі плечі жебрачки свою чудову вовняну хустку.
Дівчинка подивилась на нього здивовано й мовчки прийняла хустку. Дійшовши до краю вбогості, людина вже не плаче від горя й не дякує за добро.
— Бр-р-р! — вигукнув Гаврош, тремтячи дужче, ніж святий Мартін, який принаймні лишив собі половину плаща.[62]
На це "бр-р-р!" дощ відразу посилився. Небо часто карає людей за добрі вчинки.
— Отакої! — обурився Гаврош. — Що це означає? Знову дощ? Господи Боже, якщо так триватиме, я відмовлюся платити тобі за воду.
І рушив далі.
— Ет, пусте, — пробурчав хлопець, глянувши на жебрачку, яка щулилася під його хусткою. — Зате в неї тепер тепла шкура.
І задерши голову, крикнув хмарі:
— Ага, одурили тебе!
Двоє малих плентали слідом.
Коли проминали одну з вітрин, забрану залізними ґратами, що вказували на пекарню, Гаврош обернувся до малюків:
— Послухайте, дрібнота, а ви вечеряли?
— Ми зранку нічого не їли, добродію, — відповів старший.
— То у вас нема ні батька, ні матері?
— Пробачте, добродію, у нас є і тато, і мама, але ми не знаємо, де їх шукати.
– Іноді це краще, ніж знати, — відповів Гаврош, який був мислителем.
— Ми вже йдемо години зо дві, — провадив старший. — Ми шукали чогось їстівного на тротуарі, але нічого не знайшли.
— Ну, звісно, — сказав Гаврош. — Собаки підбирають усе.
І, помовчавши, провадив:
— Отже, ми згубили своїх предків. І ми не знаємо, куди нам іти. Так не годиться, хлоп’ята. Ви вже великі, і губитися вам не слід. Ага! Треба ж чогось покласти на зуб.
А втім, він їм не ставив запитань. Не мати домівки — що може бути природнішого?
Старший із хлопчаків, що вже майже заспокоївся, вигукнув:
— Сміх та й годі! Мама ж обіцяла повести нас у Вербну неділю по свячену вербу!
— На неславу і ганьбу… — відповів Гаврош.
— Мама у нас пані, — вів далі старший.
— Пані на фонтані… — підхопив Гаврош.
Тим часом він зупинився і вже кілька хвилин нишпорив у всіх складках свого лахміття.
Нарешті підвів голову з переможним виглядом.
— Спокійно, дітлашня! Вистачить на вечерю всім.
І дістав з якоїсь кишені одне су.
Не давши малим часу здивуватись, він заштовхнув їх до пекаревої крамнички і кинув свою монетку на прилавок, вигукнувши:
— Продавець, на п’ять сантимів хліба!