— Здавайтеся!
— Вогонь! — відповів Анжольрас.
Два залпи вдарили водночас, і все зникло в задушливому пороховому диму, в якому повзали, стогнучи й умираючи, поранені.
Коли дим розвіявся, стало видно, що ряди супротивників з обох боків поріділи, але ніхто не відступив, і всі мовчки перезаряджали рушниці.
Зненацька пролунав гучний голос:
— Забирайтеся геть, а то я висаджу барикаду в повітря!
Маріус проскочив у двері шинку, взяв зі столу барило з порохом, потім у диму й досить густому тумані, що застилав обгороджений барикадами простір, непомітно прослизнув до кам’яної клітки, в яку був поміщений смолоскип. Схопити смолоскип, поставити на його місце барило з порохом, підкласти під нього кілька кругляків, — причому дно барила тут-таки продавилося, — усе це забрало в Маріуса не більше часу, ніж треба було, щоб нахилитись і випростатись. І тепер гвардійці, солдати та офіцери, з’юрмившись на протилежному кінці барикади, приголомшено дивились, як він із виразом фатальної рішучості підносив вогонь смолоскипа до розбитого барила з порохом і грізно кричав:
— Забирайтеся геть, а то я висаджу барикаду в повітря!
Маріус, який піднявся на барикаду після вісімдесятирічного діда, здавався видінням юної революції, що заступило привид революції старої.
— Висадиш барикаду? — запитав якийсь сержант. — І себе з нею?
– І себе з нею! — відповів Маріус.
Він наблизив смолоскип до барила з порохом.
Але на барикаді вже нікого не було. Покинувши вбитих і поранених, нападники безладною юрмою відкотилися в протилежний кінець вулиці й знову розтанули в нічній темряві.
Барикаду було звільнено.
5. Загибель поета Жана Прувера
Усі оточили Маріуса. Курфейрак кинувся йому на шию.
— Ти прийшов!
– І дуже вчасно! — сказав Комбефер.
— Ще б пак! — докинув Боссюе.
— Якби не ти, мене вже не було б на світі! — сказав Курфейрак.
— Без вас мене порішили б, — додав Гаврош.
Маріус запитав:
— Хто тут начальник?
— Ти, — відповів Анжольрас.
Протягом усього того дня мозок Маріуса палав, мов розпечене горно, а тепер у душі в нього мовби знявся вихор, що відносив його далі й далі від життя. Два осяйні місяці кохання, які раптово урвалися над цим проваллям, назавжди втрачена Козетта, барикада, старий Мабеф, що пішов на смерть в ім’я Республіки, він сам на чолі повстанців, — усе це здавалося Маріусові жахливим кошмаром. Він наче дивився драму власного життя, як ото глядач у театрі дивиться виставу, в якій нічого не розуміє.
Думки його були огорнуті таким туманом, що він навіть не помітив Жавера, прив’язаного до стовпа.
Тим часом нападники більше не з’являлися. Чути було, як солдати човгають ногами й ворушаться в кінці вулиці, проте вони не зважувалися знову атакувати цей неприступний редут — можливо, чекали наказу, а може, підкріплень. Повстанці виставили вартових; студенти медичного факультету почали перев’язувати поранених. З шинку повиносили всі столи, крім двох, залишених для корпії та патронів, і того, на якому лежав старий Мабеф; винесеними столами укріпили барикаду, а в нижній залі постелили матраци, зняті з ліжок вдови Гюшлу та служниць. На ті матраци поклали поранених. Ну, а бідолашні жінки, які жили в "Коринфі", кудись поховалися. Пізніше усіх трьох знайшли в льоху.
Сумна подія затьмарила радість визволеної барикади.
Коли зробили перекличку, то виявилося, що немає Жана Прувера. Його не знайшли ні серед поранених, ні серед убитих. Мабуть, він потрапив у полон.
— Вони взяли нашого друга, — сказав Комбефер Анжольрасові. — Зате в нас їхній агент. Тобі дуже потрібна смерть цього шпига?
— Так, — відповів Анжольрас. — Але життя Жана Прувера мені дорожче.
Ця розмова відбувалася в залі, біля Жаверового стовпа.
— От і гаразд, — сказав Комбефер. — Я прив’яжу до мого ціпка білу хустку й піду запропоную їм обміняти полонених.
— Слухай, — сказав Анжольрас, узявши Комбефера за лікоть.
У кінці вулиці почулося багатозначне клацання зброї.
— Слава Франції! Хай живе майбутнє! — вигукнув чийсь мужній голос.
Вони впізнали голос Прувера.
Спалахнула блискавка, і гримнув залп.
Знову запала тиша.
Анжольрас подивився на Жавера і сказав:
— Твої друзі самі тебе розстріляли.
6. Страдницька смерть після страдницького життя
Особливість таких вуличних війн у тому, що барикади завжди атакують у лоб; нападники остерігаються йти в обхід, боячись заглиблюватися в покручені вулички, де легко наразитися на засідку. Отож уся увага повстанців була прикута до великої барикади — саме там неминуче мала відновитись боротьба. Проте Маріус про всяк випадок вирішив оглянути й малу барикаду. Там не було нікого — тільки каганчик блимав посеред кругляків.
Переконавшись, що з боку вулички Мондетур усе спокійно, Маріус повертався назад, коли раптом хтось тихо покликав його в темряві:
— Пане Маріус!
Він здригнувся, бо впізнав голос, який дві години тому гукнув його крізь штахети з вулиці Плюме.
Але тепер той голос прошелестів, як зітхання.
Маріус оглянувся й не побачив нікого. Подумавши, що це йому вчулося, він хотів був іти далі.
— Під вашими ногами, — прошепотів голос.
Він нахилився; у темряві до нього підповзало якесь живе створіння.
У світлі каганця Маріус розгледів блузу, подерті плисові штани, босі ноги і щось схоже на калюжу крові.
— Ви не впізнаєте мене? — запитало створіння, підводячи до Маріуса бліде обличчя.
— Ні.
— Я Епоніна.
Маріус швидко нахилився. То й справді була та бідолашна дівчина, але в чоловічому одязі.
— Як ви сюди потрапили? Що ви тут робите?
— Я помираю, — сказала вона.
Є слова й обставини, які пробуджують навіть людей, пригнічених горем.
— Ви поранені! — вигукнув Маріус. — Зараз я віднесу вас до зали. Вам зроблять перев’язку. Як узяти вас, щоб не завдати вам болю? О Господи! Ну чого ви сюди прийшли?
I він спробував просунути під неї руку, щоб підняти її. Епоніна тихо скрикнула.
— Я зробив вам боляче? — спитав Маріус.
— Трошки.
— Але я тільки торкнувся вашої долоні.
Вона підняла руку, і Маріус побачив у її долоні чорну дірку.
— Що з вашою долонею? — запитав він.
— Пробита кулею.
— Пробита кулею! Як це сталося?
— Ви бачили рушницю, націлену просто на вас?
— Бачив. Її затулила чиясь рука.