Через кілька секунд сліпота минула. Крізь люк оглядового колодязя, яким він спустився, проникало трохи світла, й очі його призвичаїлися до сутіні. Він почав дещо розрізняти. Підземний хід, у якому він опинився, був замурований позад нього. Він стояв в одному з глухих кутів. Попереду була інша стіна — стіна мороку. Тьмяне світло з продухвини оглядового колодязя згасало кроків за десять по коридору, а далі чорніла непроглядна пітьма. Ступити в неї було страшно, здавалося, вона поглине людину навіки. Одначе Жан Вальжан просто не мав іншого вибору. Він подумав, що й солдати можуть помітити отвір між кругляками, який упав у вічі йому. Тоді вони спустяться в колодязь і обшукають водостік. Отже, не слід гаяти ні хвилини. І він рішуче ступив у темряву.
Насправді Жан Вальжан із Маріусом далеко ще не були врятовані. На них тепер чигали інші небезпеки, не менш страшні. Після вогненного вихору битви — печера, повна смердючих випарів і причаєних пасток. Після хаосу — клоака. З одного кола пекла Жан Вальжан спустився в інший.
Ступивши півсотні кроків, він був змушений зупинитися. Підземний коридор упирався в інший, у поперечний. Куди звернути — праворуч чи ліворуч? Як визначити правильний напрямок у цьому чорному лабіринті?
Такий лабіринт має одну провідну нитку — укіс. Іти під укіс — означає вийти до річки. Жан Вальжан збагнув це відразу.
Він подумав, що, певно, перебуває у водостоці Центрального ринку — отже, звернувши ліворуч і пішовши вниз, менше ніж за чверть години добереться до одного з витоків на Сену між мостом Міняйлів і Новим мостом, тобто посеред білого дня опиниться в найзалюдненішому кварталі Парижа. Легко уявити собі здивування перехожих, коли вони побачать, як перед ними з’являються просто з-під землі двоє закривавлених людей. Збіжиться поліція, і їх схоплять, перш ніж вони виберуться на поверхню. Краще вже йому довіритися темряві й заглибитись у лабіринт, а в усьому іншому покластися на волю провидіння.
Жан Вальжан звернув праворуч і пішов угору.
Коли він завернув за ріг підземного ходу, тьмяне світло з отвору колодязя зникло, і перед ним знову опустилася завіса мороку. Одначе він ішов уперед і так швидко, як тільки міг. Маріусові руки були перекинуті вперед обабіч його шиї, а ноги висіли ззаду. Однією рукою Жан Вальжан тримав обидва Маріусові зап’ястки, а другою обмацував стіну. Липка від крові щока пораненого притулялася до Вальжанової щоки, а по його тілу стікали з Маріусових ран цівки крові. Одначе від губів, які торкалися Вальжанового вуха, віяло вологим теплом — отже, Маріус дихав. Коридор, по якому йшов тепер Жан Вальжан, був ширший за попередній, але просуватися вперед було дуже незручно. Після вчорашнього дощу по водостоках дзюркотіли струмки, й доводилося йти попід самісінькою стіною, щоб не брьохати по воді.
Одначе потроху очі його призвичаїлися до темряви — може, з далеких продухвин у клоаку все ж таки соталося трохи світла, — і він почав невиразно розрізняти то стіну, то склепінчасту стелю підземного коридора.
Обирати шлях ставало все важче.
Підземна мережа водостоків повторює лабіринт розташованих угорі вулиць. У тогочасному Парижі їх було дві тисячі двісті. Уявіть-но собі дрімучі хащі переплутаних ходів клоаки! Тодішня система водостоків, якби її витягти в довжину, досягла б одинадцятьох льє.
Жан Вальжан ішов, нічого не бачачи, нічого не знаючи, поклавшись на випадок, — інакше кажучи, на волю провидіння.
Та мало-помалу його став проймати жах. Навколишній морок почав проникати і в його душу. Він брів навмання у невідомість. Мережа клоаки підступна, вона утворює дрімучу плутанину підземних ходів. Лихо тому, хто заблукає в цьому потойбічному Парижі, де панує вічна темрява! Жанові Вальжану доводилося йти навпомацки. В цій невідомості кожен крок міг стати його останнім кроком. Чи знайде він звідси вихід? І чи знайде вчасно? А що як величезна підземна губка засмокче його в себе навіки? А що як Маріус помре від утрати крові, а він — із голоду? Невже їм судилося тут загинути, і від них залишаться тільки два кістяки в якомусь закутні чорного лабіринту? Жан Вальжан ставив собі такі запитання й не міг на них відповісти. Утроба Парижа — бездонна прірва. Він потрапив у черево страховища — як у давнину один біблійний пророк.
І раптом він помітив, що вже не підіймається вгору, хоч ішов весь час прямо. Тепер течією струмка його било по ногах іззаду. Підземна галерея пішла під укіс. Чому? Невже він незабаром вийде до Сени? Це загрожувало великою небезпекою, але повернути назад було б іще небезпечніше. Жан Вальжан ішов далі вперед.
Проте шлях його лежав не до Сени. З двосхилого пагорба правобережного Парижа стічну воду скидають по обох укосах — у Сену й у Головну клоаку. Гребінь пагорба, що править за вододіл, звивається в найпримхливіший спосіб. Його найвищу точку якраз і проминув Жан Вальжан. Він спускався тепер до окружного каналу, хоч і не здогадувався про це.
На кожному повороті він обмацував стіни, і якщо поперечний коридор був вужчий, то не звертав туди, слушно припускаючи, що вужчий хід неминуче заведе його у глухий кут.
Нарешті Жан Вальжан відчув, що проминув ті квартали Парижа, де все завмерло від страху перед повстанням, й де барикади перепинили вуличний рух. Згори долинав незмовкний, глухий гуркіт — то котилися колеса екіпажів.
Він ішов уже з півгодини і ще жодного разу не спинявся перепочити — тільки змінив руку, якою підтримував Маріуса. Темрява все густішала, та це якраз і заспокоювало Жана Вальжана.
Зненацька перед ним лягла його тінь. Вона вирізнилася на ледь видимому червонястому світлі, що забарвило камінь у нього під ногами та склепіння над головою, і мерехтіло по вкритих слизом стінах коридора. Вкрай здивований, Жан Вальжан обернувся.
Десь дуже й дуже далеко позаду палахкотіла, пронизуючи морок, якась зловісна зоря, — наче спрямоване на нього око.
То було око поліції — страшне світило, що несподівано зійшло в підземному лабіринті.
А за тією плямою світла невиразно маячили вісім чи десять чорних постатей — випростаних, хистких, погрозливих.
2. Необхідне пояснення
Вдень 6 червня в паризькій клоаці було наказано провести облаву. Боялися, що клоака стане притулком для переможених повстанців, і префектові Жіске доручили обшукати Париж підземний, поки генерал Бюжо очищав Париж наземний. Три загони поліцаїв та робітників клоаки нишпорили того дня в паризьких водостоках: один обстежував правий берег Сени, другий — лівий, третій — центральну частину Старого міста. Поліцаї були озброєні карабінами, кийками, шаблями й кинджалами.