— У вас є місце? — запитав незнайомець.
— Тільки одне, поруч зі мною, на передку, — відповів кучер.
— Я беру його.
— То сідайте.
Перш ніж від’їхати, кучер окинув поглядом скромне вбрання пасажира і зажадав плату наперед.
— Вам до самого Ланьї? — запитав кучер.
— Так, — відповів пасажир і оплатив проїзд до кінця.
Диліжанс рушив. Коли проминули міську заставу, кучер спробував почати розмову, але пасажир відповідав лише "так" або "ні". Тоді кучер став насвистувати та лаяти коней.
О шостій вечора в’їхали в Шель. Перед заїздом, який містився у старих будівлях королівського абатства, кучер зупинив коней, щоб дати їм передихнути.
— Я зійду тут, — сказав пасажир.
Він узяв свій згорток і палицю, зіскочив із диліжанса й через мить зник. До заїзду він не зайшов.
Коли за кілька хвилин диліжанс покотив далі, до Ланьї, недавнього пасажира не виявилося й на шляху.
Кучер обернувся до тих, які сиділи в екіпажі.
— Цей чоловік не тутешній, — сказав він, — бо я не знаю його. Вигляд у нього такий, наче він не має жодного су, а тим часом на гроші він не скупує; оплатив проїзд до Ланьї, хоч їхав тільки до Шеля. Надворі ніч, усі двері зачинені, до заїзду він не увійшов, а ніде його не видно. Не інакше, як крізь землю провалився.
Незнайомець крізь землю не провалився, він просто швидко пішов шляхом, але поблизу церкви звернув на путівець до Монфермея, як людина, добре обізнана з місцевістю. Певно, він був тут не вперше.
Там, де путівець перетинає давня, обсаджена деревами дорога, яка веде від Ганьї до Ланьї, незнайомець почув голоси перехожих. Він причаївся в придорожньому рівчаку і зачекав, поки ті люди пройдуть. А втім, у такій пересторозі не було потреби, бо, як ми вже згадували, стояла чорна груднева ніч. У небі блимали хіба дві або три зірки.
Саме від того місця починається підйом на пагорб. Але незнайомець не пішов далі путівцем до Монфермея; він звернув праворуч і через поле подався сягнистою ходою до лісу.
Увійшовши в ліс, він уповільнив кроки і став придивлятися до дерев, так ніби шукав таємну, відому йому одному стежку. Була мить, коли він, здавалося, збився з дороги і став у нерішучості. Нарешті, просуваючись отак навпомацки, він вийшов на галявину, посеред якої лежала купа великого каміння, що біліло в темряві. Незнайомець підійшов до тієї купи й уважно оглянув її. За кілька кроків від неї стояло товсте, вкрите наростами дерево. Незнайомець підійшов до нього й провів рукою по корі, наче рахував ті нарости на стовбурі.
Навпроти дерева — то був ясен — стояв каштан, на стовбурі якого був прибитий клапоть цинкової бляхи, що затуляв місце, де облупилась кора. Незнайомець звівся навшпиньки і помацав ту цинкову латку.
Потім він потоптався між деревом і купою каміння, ніби хотів з’ясувати, чи не перекопували тут недавно землю.
Після цього незнайомець розглянувся навкруги і рушив просто через ліс.
Саме він і зустрів у лісі Козетту.
Ідучи крізь кущі в напрямку Монфермея, він помітив маленьку тінь, яка повільно сунула вперед, стогнучи і раз у раз опускаючи свою ношу на землю. Незнайомець підійшов ближче і розгледів, що то мала дівчинка, яка тягне величезне відро з водою. Він наздогнав її й мовчки взявся за дужку відра.
7. Козетта в темряві поруч із незнайомцем
Ми вже згадували, що Козетта не злякалася.
Незнайомець заговорив до неї. Він сказав серйозним і тихим голосом:
— Дитино, твоя ноша заважка для тебе.
Козетта підвела голову й відповіла:
— Так, добродію.
— Пусти-но, — сказав незнайомець. — Я понесу сам.
Козетта пустила дужку відра. Тепер вони йшли поруч.
— Воно таки справді важке, — пробурмотів незнайомець крізь зуби. А тоді запитав: — Скільки ж тобі років, дитино?
— Вісім, добродію.
– І здалеку ти йдеш?
— Від лісової криниці.
— А чи далеко ще тобі йти?
— Чверть години, не менше.
Після короткої мовчанки незнайомець запитав:
— То в тебе немає матері?
— Я не знаю, — відповіла дівчинка.
Перш ніж незнайомець устиг озватися, вона додала:
— Мабуть, таки нема. У інших є матері. А в мене нема.
І, помовчавши, сказала:
— Я думаю, її ніколи в мене й не було.
Незнайомець зупинився, поставив відро на землю й поклав руки на плечі дівчинки, силкуючись розгледіти її обличчя в темряві.
Худе й нещасне личко Козетти невиразно вимальовувалось у тьмяному світлі рідких зірок.
— Як тебе звати?
— Козетта.
Незнайомець здригнувся, наче його вдарило електрикою. Він подивився на дівчинку ще, потім зняв долоні з її плечей, узяв відро й рушив далі.
— Ти де живеш, дитино? — через хвилину запитав він.
— У Монфермеї, якщо ви чули.
— Це ми туди йдемо?
— Так, добродію.
Він знову помовчав, тоді провадив:
— Хто ж послав тебе о цій порі в ліс по воду?
— Пані Тенардьє.
Незнайомець запитав удавано байдужим голосом, у якому, проте, бриніли нотки дивного хвилювання:
– І хто вона така, ця пані Тенардьє?
— Моя хазяйка, — відповіла дівчинка. — Вона держить заїзд.
— Заїзд? — перепитав чоловік. — Ти знаєш, я хотів би переночувати в ньому. Проведи мене.
— А ми якраз туди прямуємо, — сказала дівчинка.
Незнайомець ішов досить швидко. Козетта не відставала. Вона більше не відчувала втоми. Час від часу вона дивилась на свого супутника з невимовною довірою в погляді. Її опанувало якесь незнане почуття радості й надії.
Збігло кілька хвилин. Незнайомець заговорив знову:
— А хіба в пані Тенардьє нема служниці?
— Нема, добродію.
— То ти в неї одна?
— Так, добродію.
Після короткої мовчанки Козетта сказала:
— Правда, у неї є ще дві дівчинки.
— Які дві дівчинки?
— Поніна й Зельма.
Так Козетта спростила романтичні ймення дочок Тенардьє.
– І хто вони, ті Поніна й Зельма?
— Це панночки Тенардьє. Ну, дочки пані Тенардьє.
– І що ж вони роблять, ті двоє дівчаток?
— О! — сказала дитина. — У них чудові ляльки, гарні іграшки. Їм є що робити. Вони граються, розважаються.
— Цілісінький день?
— Так, добродію.
— А ти?
— А я працюю.
— Цілісінький день?
Дівчинка глянула на нього своїми великими очима, в яких блищала сльоза, невидима в темряві, й тихо відповіла:
— Так, добродію.
Трохи помовчавши, вона додала:
– Іноді, коли я раніш управлюся з роботою, мені теж дозволяють поґратися.