Він уже майже заснув, коли почув пронизливий зойк, підхопився і побачив, що Брунельда, випроставшись, сидить на канапі, тримаючи в обіймах Делямарша, який стоїть перед нею навколішки. Карл, знічений побаченим, знову вклався і занурився в портьєри, шукаючи продовження сну. Що він тут не витримає і двох днів, здавалося йому очевидним, та тим необхідніше було спершу як слід виспатися, щоб тоді приймати рішення при тверезому глузді, швидко і безпомильно.
Але Брунельда вже помітила його широко розплющені від утоми очі, що вже раз її налякали, і закричала: "Делямарше, я не витримаю цієї спеки, я вся горю, мені треба роздягнутися, скупатися, вишли тих двох десь із кімнати, куди хочеш, у коридор, на балкон, тільки щоб я їх тут не бачила. Людина ніби у власному помешканні, а все одно їй постійно перешкоджають. От якби я була на самоті з Тобою, Делямарше. Господи, вони ще досі тут!
Як цей безсоромний Робінсон у присутності дами розгулює в самій спідній білизні. А цей незнайомий хлопець, що хвилину тому так дико на мене глянув, знову вклався, думає ввести мене в оману. Пріч їх, Делямарше, вони мене обтяжують, вони налягли мені на груди, якщо я зараз умру, то все через них!"
"Зараз їх тут не буде; та одягнися вже", — сказав Делямарш, підійшов до Робінсона й поторсав його ногою, яку поставив йому на груди. Водночас загукав до Карла: "Росмане, вставай! Обоє мені на балкон. І начувайтеся, якщо увійдете, перш ніж Вас покличуть! А тепер раз-два, Робінсоне, — при цьому сильніше його поторсав, — а Ти, Росмане, дивись, аби я за Тебе не взявся", — на ці слова він двічі голосно сплеснув у долоні. "Як це довго триває!" — зойкнула Брунельда зі своєї канапи; сидячи, вона широко розставила ноги, щоби дати надмірно огрядному тілу більше простору, лише докладаючи неймовірних зусиль, сопучи і часто перепочиваючи, їй вдавалося схилитися настільки, щоби дотягнутися до верхнього краю панчіх і ледь-ледь їх зсунути, повністю зняти їх вона би нізащо не змогла, тут уже мусив допомогти Делямарш, на якого вона тепер нетерпляче чекала.
Геть посоловілий від утоми Карл сповз із купи портьєр і поволі рушив до балконних дверей, якийсь клапоть портьєрної тканини обплутався йому за ногу, а він байдуже волік його за собою. В своїй розсіяності він навіть мовив, проходячи повз Брунельду: "На добраніч", а тоді поманджав повз Делямарша, що трохи відхилив завісу перед балконними дверима, на балкон. Одразу за Карлом ішов Робінсон, мабуть, не менш сонний, бо дзижчав собі під ніс: "Завжди щось від тебе хочуть! Якщо Брунельда не піде, я не вийду на жоден балкон". Та, попри ці запевнення, без найменшого спротиву вийшов і, позаяк Карл уже опустився в шезлонґ, негайно вклався на кам'яну долівку.
Коли Карл прокинувся, був уже вечір, на небі світили зорі, за високими будинками вулиці навпроти сходив місяць. Тільки трохи порозглядавшись у цій незнайомій місцевості, вдихнувши кілька разів прохолодне, повне свіжости повітря, Карл усвідомив, де він. Який же він необачний, знехтував усіма порадами надкухарки, всіма Терезиними застереженнями, всіма власними побоюваннями, і ось сидить тут преспокійно на Делямаршевому балконі, проспав тут пів дня, так ніби там за фіранкою нема Делямарша, його запеклого ворога. На долівці крутився лінивий Робінсон, смикав Карла за ногу, здавалося, так він його і збудив, бо сказав: "Але ж і сон у Тебе, Росмане! Ось що значить безжурна юнь. І скільки Ти збираєшся ще спати. Я би дав Тобі поспати ще, але, по-перше, мені тут на підлозі нудно, а по-друге, я страшенно зголоднів. Встань на хвильку, будь ласка, я там у кріслі заховав щось їстівне, хочу витягнути. Тобі теж перепаде". І Карл, підвівшись, спостерігав, як Робінсон, навіть не підвівшись, перекотився на черево і випростаними руками витягнув із-під шезлонга посріблену миску, таку, в яких зберігають візитівки. Але в цій мисці лежали половина якоїсь геть почорнілої ковбаси, кілька тоненьких цигарок, відкрита, але ще досить повна і залита олією бляшанка сардин і чимало здебільшого подушених і злиплих у грудку цукерок. А тоді звідкись узялася ще й байда хліба і щось схоже на флакон парфумів, але він, здавалося, містив щось інше, бо Робінсон із особливою втіхою показував на нього і прицмокував язиком, зиркаючи знизу на Карла. "Бачиш, Росмане", — казав Робінсон, поглинаючи сардинку за сардинкою і вряди-годи витираючи масні від олії руки об вовняну шаль, яку Брунельда, вочевидь, забула на балконі. "Бачиш, Росмане, ось так доводиться робити собі припаси їжі, коли не хочеш подохнути з голоду. Слухай, зі мною тут зовсім ніхто не рахується. А якщо до тебе весь час ставляться як до пса, то врешті-решт і сам у це повіриш. Добре, що є Ти, Росмане, принаймні можу з кимось побалакати. Бо ж тут зі мною ніхто не розмовляє. Нас ненавидять. А все через цю Брунельду. Звичайно, вона розкішна жінка. Гей, — і він жестом наблизив Карла до себе і зашепотів: — Якось я побачив її голою. О!" — і від спогаду про цю розкіш почав стискати і лупцювати Карлові ноги, заки той вигукнув: "Робінсоне, Ти збожеволів", — ухопив і відкинув його руку.
"Просто Ти ще дітвак, Росмане", — сказав Робінсон, витягнув з-під сорочки кинджал, якого носив на шиї, вийняв із піхов і розрізав тверду ковбасу. "Тобі ще багато чого належить навчитися. Але в нас Ти в належних руках. Та сідай уже. Хочеш поїсти? Що ж, можливо, апетит прийде, коли дивитимешся, як їм я. Що, і пити не хочеш? Щось Ти нічогісінько не хочеш. Та й говіркий Ти не так щоб аж занадто. Але байдуже, з ким Ти на балконі, якщо взагалі хтось є. Бо я, знаєш, дуже часто на цьому балконі. Це справляє Брунельді таку втіху. Варто їй чогось забагти, то їй захолодно, то загаряче, раз вона хоче спати, раз її зачеши, то розпусти корсет, то надягни, і щоразу мене виставляють на балкон. Часом вона справді робить те, що каже, але здебільшого й далі лежить собі на канапі, як і перед тим, і не поворухнеться. Раніше я частенько ледь-ледь відхиляв завісу і підглядав, та відколи Де-лямарш при одній із таких нагод — я достеменно знаю, що сам він цього не хотів, а зробив тільки на Брунельдине прохання — кілька разів уперіщив мені нагайкою по лиці — бачиш цей шрам? — я вже не наважуюся підглядати. Отак-от лежу собі відтоді тут на балконі й не маю жодної втіхи, крім їжі. Передучора, лежачи так самотньо ввечері, тоді я був ще в тому елегантному вбранні, яке, на жаль, у Твоєму готелі втратив — ці собаки! здирати з людини таке дороге вбрання! — отож, лежачи так самотньо ввечері, подивився я через перила вниз, і такий мене сум пойняв, що я аж розридався. І тут випадково — а я нічого й не помітив — виходить до мене Брунельда в тій червоній сукні — вона личить їй найбільше, — подивилася на мене трохи, а тоді й каже: "Робінсончику, а чом Ти плачеш?" А тоді задерла сукню і краєчком втерла мені сльози. Хтозна, що б вона іще зробила, якби її не покликав Делямарш і вона не мусила негайно вертатися до кімнати. Звісна річ, я подумав, ну, от і моя черга надійшла, і запитав крізь фіранку, чи можна увійти. І як Ти думаєш, що сказала Брунельда? Вона сказала "Ні!" і "Як Ти посмів?" — ось що вона сказала".