1. ПРЕЛЮДІЯ
Такі бувають часом дивні хвилі,
що, сам не знаєш звідкіля, чому,
приходять в ніч, від померків німу,
чи в день, як сонце стане в повній силі.
Далеко бачиш – в незчисленні милі,
віддихаєш, дереш на шмаття тьму
і чуєш давню радість, ту саму,
яку в щоденщини згубив ти пилі.
Горбами та низами йдуть дороги,
схвильована морських поверхня грив —
це крізь життя змагання шлях пологий.
Хоча б чоло батіг невдач порив,
не жаль, бо ступенем до перемоги
стає нам кожний, хоч невдалий, зрив.
2. РАКЕТА
Так тихо. Місяць лиш з-за хмар погляне,
порине в чорних тіней знов тенета,
гряде грязька, густа імла з бескета,
повітря є гниле, липке, погане.
Нараз крайнебо від луни багряне,
вогнем угору вистрілить ракета
і задрижить, немов тремка трепета,
мільйоном іскор в неба синь розтане.
О! Серце мріє вирватись із лона
тяжкої дійсності, із буднів ґрунту
в безкрає небо, в соколів околи.
Тут розсипатися в червоні грона,
в криваві розірватись букви бунту,
на землю не вернути вже ніколи.
3. СТАРЕ ВИНО
В холоднім сутінку сухого льоху
по стінах тиша кане зерном граду.
І п'яний, м'ятний запах винограду,
й ряди пляшок, що в сповитку із моху.
В цю кучугуру, мов у землю соху,
вбиває час плісні кошлату шпаду.
Пляшки набрякнуть у тісноті спаду
і тріскають, немов струки гороху.
Вино в пісок усякне, червінь рож
увійде в зелень мохового прута.
І ми, буває, нашої також
бажаєм дійсності розбити стіни,
дарма що, може, кинувши їх пута,
ми б розіллялись на незнані ріні.
4. ПОЖАР
Блакитну плахту неба передер
нараз, мов тишу грім, червоний серп;
мов з ран, булькоче кров огню зі щерб.
В повітрі пах припалений чабер.[24]
Даремно воду ллють з криниць й озер.
Вогонь над голови пузаті верб
підносить косу полум’я, свій герб,
як віяло з рудо-червоних пер.
Стрункою шиєю верх стін і брам
хитає в сторону праву та ліву
з жагою дикою; його жарким устам
кривавим віддиху безмежжя треба.
Та іскрами жбурляє в хмари з гніву,
що сам не може підпалити неба.
5. ДОЩ
В морях з шафіру[25] плюхкають краплини,
хлюпочуть срібні краплі в сріблі рік,
і гребінь вітру чеше їх відвік,
і сонце п’ють, мов овочі калини.
В цілунках тих ростуть дрібні цятини
у білопері хмари, літа лік;
підносять вгору свій вовнистий бік,
геть утікають від землі долини.
Та вітер вдарить в їх легкі вітрила,
та млу зморозить білогриву в воду,
на землю їх ваги вертає сила.
Нам годі побороть свою природу,
бунт вічно палить, вічно ломим крила
і знов спадаєм на землі колоду.
6. ОРЕЛ І ЛІТАК
Орел, король просторів, вдаль летів,
над полову мідь піль, синь моря лав,
над опар хмар шлях крил його дрижав.
Враз чути літака на небі спів.
На ворога вид в серці лють і гнів;
шалені перегони з ним почав,
ставав чорнішим ліс і меншим став,
аж сил нема, до літака присів.
І ми пливем крізь місяці та дні,
самітні в хвилях моря кораблі,
у промахів і сумнівів борні.
І над низи зриваємося злі,
не знаючи, що можна від землі
втекти лиш іноді – та тут на ній.
7. ОЖЕРЕДИ
І шепотом по полі рознеслося:
на обрій, мов на терези ваги,
хтось в огрядні, пузаті клав стоги
набрякле борошном, товсте колосся.
І зашуміли враз: "Ще зірвемося".
Так загуділи колоски тугі,
бо вітер за чуби гнуздав луги
і торгав горді скирти за волосся.
Бо ж краще їм, як нидіти в млині,
як гинути від жорен тяготи,
щоб вихор їх розмів по далині,
щоби метіль розвіяла осіння.
О, хто не знає ще бажань втекти
з-під млинового сірих днів каміння.
8. ЛЕЛЕКИ
Летіли понад морем раз лелеки
до вирію, до південних країв.
Гаїв, де кипариси, чувся спів,
і усміхались землі їм далекі.
Та задрижали вмить від небезпеки,
бо крила їх охляли. Жах глядів.
Та ліс удалі виріс парусів;
всі з щастя криком на вітрил смереки.
Завчасна радість, заміри невдалі,
бо судна в сторону противну мчали,
до півночі грізні дрімали скали.
Так зриви доля нам на інший шлях
зверта не раз; з розпукою в очах,
що хід їх, бачимо, в чужих руках.
9. СВІЧКА
В малій кімнаті стіни, наче руки,
тримають полохливу тишу в жмені.
Сіріють тіні просиво-зелені,
самітна свічка блимає зо скуки.
Шушукають якісь далекі звуки.
А ґнотик, в восковім їздець стремені,
свої маріння топить дивні, безіменні,
мов стеарин, блідим вогнем ошуки.
І тухне, й знов палахкотить ясніше,
хоч все заснуло, хоч у сні все дише,
хоч палить власне тіло біло-срібне,
хоч нищить ніч його все нижче й нижче
й ним темряву, мов ґудзиком, застібне.
До свічки наше серце є подібне.
10. БОЖЕВІЛЬНА РИБА
Дзюрить, дзижчить, дзюрчить, дзирчить вода,
мелодії грає на каміння флейті,
а в білих пін хвилястогривім рейді
риб щічки розцвітають з глибу дна.
Над плесо вискочила з них одна,
та, сонця колесом побита в леті,
упала вниз. Відтоді є в хвиль меті[26]
самітна та німа, хоч молода.
Поете! Чорний шлях твій, чорна скиба,
не заспокоїть сірини багонце
чужа ржа біржі, гниль коржава гриба.
І мрій снуєш срібнясте волоконце,
і вверх глядиш, мов навіжена риба,
яка побачила хоч раз вже сонце.
11. БАКЛАЖАНИ
З-за шиб проміння жмут, мов блиск омани,
осіннім усміхом з далеких лук
бренькливі мухи манить на рундук.
Мандрують хмарою дрібні прочани
й глядять очима, повними пошани,
як сиве павутиння в'є павук
й в вікні від дотиків охлялих рук
блідо-червоні спіють баклажани.[27]
На грядці ж застала осінь рання,
як ще були зелені, молоді;
тепер крізь скло читають хмар письмо.
Так наші мрії, заміри, бажання
перейдуть часто в дійсність аж тоді,
коли від себе їх відірвемо.
12. СТРАТОСФЕРА
Є світ над нами високо такий:
без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду,
що в літній день житам приносить зраду,
що в очі б'є квіток, неначе кий.