Було б з'єднати долі нам,<br />
Так, як на те заповідалось,<br />
Я б жив не з горем пополам,<br />
І серце б з розпачу не рвалось.

Хай знають всі мій кожен гріх,<br />
Хай бачать вад моїх пучину,—<br />
Проте ніхто не зна, що їх —<br />
В твоїй несталості причина.

Душею чистий був і я,<br />
Шал крові легко міг долати.<br />
Та клятва зламана твоя,<br />
І слово іншому дала ти.

Я, може, зруйнувати б міг<br />
Його сподіване блаженство,<br />
Та в нім тебе одну беріг,<br />
Тамуючи своє шаленство.

Ти спокій відібрала мій,<br />
Йому віддавши сяйво вроди...<br />
Що я знайшов в тобі одній,<br />
У багатьох вже не знаходив...

Прощай, зрадлива. Досить лжі!<br />
Надій і споминів рву пута.<br />
О гордосте, допоможи<br />
Мені невірницю забути.

Я в полум'ї жаги горів,<br />
Палив себе у віці раннім<br />
І, страх статечних матерів,<br />
Бездумно бавився коханням.

А стала б ти моя,— лице,<br />
В нестримності змарніле нині,<br />
Стидом не криючись, оце<br />
Цвіло б у спокої родиннім.

Чужий лукавству і брехні,<br />
Я жив, я дихав лиш тобою,<br />
Про ідилічні марив дні,<br />
Як поєднаємось обоє.

Тепер шукаю інших втіх:<br />
Я йду в бездумний тлум і галас,<br />
Щоб біль душі на мить утих,<br />
Щоб серце з розпачу не рвалось.

Але ні там, ні тут, ніде<br />
Не віднайти мені спокою,<br />
Бо думка з голови не йде:<br />
Ми розійшлись навік з тобою.

1807