Сонце заглянуло до вікон, як Микола Миколишин збудився. Хотів зриватися та біли на подвір'я, бо заспав, але пригадав собі, що він від кількох неділь хорий, що Бог Святий знає, як з ним буде і що господарством немає чого журитися.
Най ним журяться діти.
Зітхнув і спустив повіки.
Опали, тяжкі та неподвижні, як віконниці під вечір.
— Втомилися, хочуть відпочинку. Заждіть, будемо спочивати, аж на...