$Ранні роки
Письменник і журналіст Валентин Лукич Чемерис родом із Полтавщини (хоча, строго кажучи, тоді територія Полтавщини перебувала в складі Харківської області), із села Заїчинці Семенівського району. Народився 8 липня 1936 року.
Звідси походять його «географічні» псевдоніми:Грицько Псьол, Сидір Хоролець(річки Псел та Хорол протікають у тій місцевості: «…Хорол – то моя рідна – найрідніша річка»),В. Заїченський(від назви рідного села).
Батьки були колгоспниками. Як розповідає письменник у своїй автобіографічній книзі «Це я, званий Чемерисом…», Лука Макарович належав до спілки «Геть неписьменність!», був членом Всеукраїнської надзвичайної комісії. Разом із друзями й родичами організував у селі першу хату-читальню, був її завідувачем, а потім вчителем. Так він познайомився з майбутньою дружиною – своєю на рік меншою за нього ученицею Олександрою Яківною, у дівоцтві Гуржій.
Від батька Валентин Лукич успадкував любов до гумору, літератури, а також уміння жартувати. Змалку Лука Макарович любив книги, напам’ять знав поезії Тараса Шевченка, уривки з «Енеїди» Івана Котляревського, брав участь у сільському гуртку художньої самодіяльності. У нього добре виходило грати в комедіях, особливо роль Стецька зі «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка.
Згодом його – активіста, комсомольця – взяли інструктором у райком партії. З понеділка до суботи включно батько жив у Семенівці, й лише раз на тиждень навідувався додому в Заїчинці. Тому мати була на господарстві сама з двома малими дітьми – Валентином і його молодшим братом Віталієм. Загалом, крім Валентина, у подружжя народилося двоє дітей – Ніна й Віталик, але обоє померли в дуже ранньому віці через хворобу легень.
Згодом батька перевели в Богуслав Київської області. Там сім’я жила близько року в комунальній квартирі. У 1940 помер менший братик Валентина. Потім спалахнула війна. Більше письменнику протягом усього життя так і не вдалося побувати на могилі брата, про що він постійно згадував і переживав.
Батько пішов на фронт. Мати залишилася сама в чужому місті з дитиною, а тому прийняла рішення, незважаючи на небезпеку, рушати додому, в Заїчинці. Дорогою вони потрапили під бомбардування, але дивом уціліли, хоча і втратили все своє збіжжя. Матері доводилося випрошувати їжу в людей, щоб нагодувати малого, аж поки не дісталися до рідного села. А через тиждень в Заїчинці прийшли німці.
Два роки сім’я жила на окупованій території, але оскільки на той час Валентин був ще дитиною, після завершення війни цей факт не відобразився негативно на його долі.
Коли хлопцеві було дев’ять років, батько помер від хвороби легенів, яку погіршили важкі умови життя як на фронті, так і вдома після повернення в окуповане село.
Загалом на Полтавщині письменник прожив 16 років.
У підлітковому віці Валентин захворів, і мати з сином переїхали в Дніпропетровськ, щоб лікуватися в клініці імені Мечникова.
З того часу до 1993 року жив у Дніпропетровську, а потім перебрався до Києва. Після школи працював спочатку в радгоспі «Нижньодніпровський» і на металургійному заводі імені Комінтерну. Пізніше перейшов до «словесної» діяльності – був журналістом у газетах Дніпропетровщини, працював у видавництві «Промінь».
$Освіта
Навчався в середній школі села Заїчинці.
Закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті імені Горького в Москві(випуск 1972 року).
$Творчість
Валентин Чемерис – різноплановий і різножанровий письменник. Писав і веселі, і серйозні твори для дорослих і дітей.
Почав із гумору й сатири, пізніше писав історичні твори («Ольвія», «Марина – цариця московська», «Ярославна»), фентезі («Агент чужого розуму»), науково-фантастичну й навіть любовно-фантастичну прозу («В сузір’ї Дракона», «Приречені на щастя»).
Майже в кожному з цих напрямків відзначений літературними преміями. У тому числі за історичний роман «Смерть Атея» 1990 року отримав премію імені Дмитра Яворницького, за гумористичну збірку «Еліксир для чоловіків» – того ж року премію імені Остапа Вишні. Усього має десять літературних нагород, а також державні нагороди (кілька орденів, відзнаки Кабінету Міністрів України та інші).
З 1963 року став членом Спілки письменників України. Враховуючи, що публікуватися почав у 1962, можна сказати, хист гумориста помітили й оцінили швидко. Павло Глазовий (який, до речі, родом теж із Семенівського району) називав його сміхотворцем високого рангу, без якого важко уявити українську гумористику.
Твори Валентина Чемериса, опубліковані в радянські часи, на перший погляд «просували» більшовицьку ідеологію. У них, як годиться, критикувався капіталізм, подавалися атеїстичні погляди. Наприклад, у романі «Білий король детективу» 1978 року він показував людиноненависницьке капіталістичне суспільство. У романі «Приречені на щастя» (1985) головних героїв, які стали першими мешканцями планети внаслідок аварії космічного корабля, звати Адам і Єва. Тобто подається “світська” теорія появи перших людей. Однак його твори часто мали «подвійне дно» (як і твори багатьох інших талановитих письменників того часу). На перший погляд – відповідали вимогам свого часу, а в глибині приховували щось інше, важливіше, іноді протилежне. Наприклад, так у нього поєднуються видимий на перший погляд атеїзм із зізнанням, що в радянські роки весь час потай пишався, що належить до «християн планети Земля». Власне гумор і фантастика й давали можливість поєднувати непоєднуване, говорити одне, а мати на увазі інше.
Був надзвичайно продуктивним автором. У його бібліографії тільки книг налічують 72 назви. А крім того, були ще численні публікації в пресі.
Твори Валентина Чемериса перекладалися болгарською, німецькою, польською, румунською та іншими мовами.
У 2016 році вийшла фантастична пародія російською мовою «С лопатой на Луну», вміщена в альманасі «Этот фантастический мир» (виданий в Єкатеринбурзі). У книзі не вказано, чи був твір перекладним, водночас україномовний варіант із такою назвою в бібліографії автора не значиться.
Найкращі історичні романи письменника ввійшли в серію «Історія України в романах» харківського видавництва ФОЛІО.
У 1989 Валентин Чемерис став головою правління Дніпропетровської Спілки письменників України. На цій посаді він працював, доки не переїхав у Київ 1993 року.
У Києві починається його «літературно-політична» діяльність: два роки працював в адміністрації Президента України Леоніда Кравчука головним консультантом з питань літератури.
Під час президентської виборчої кампанії 2004 року працював у штабі кандидата Віктора Януковича. Зокрема Валентин Чемерис написав брошуру «Загадка Віктора Януковича», яку видали більш ніж мільйонним накладом за кошти Партії Регіонів.
У Києві Валентин Лукич продовжував займатися журналістською діяльністю. У 1994-1995 роках був заступником головного редактора журналу «ВУС», пізніше –заступником головного редактора журналу «Літературна Україна». Також він значиться як один із засновників «Літературної України».
У 1996 підіймається ще вище кар’єрними сходинками Національної спілки письменників України, стає її секретарем, членом Президії та Вищої Ради.
$Особисте життя
У біографії письменника, опублікованій на сайті Верховної Ради України, вказано, що Валентин Чемерис був одружений із Клавдією Іванівною, яка померла 2000 року. У 1966 році в них народилася донька Оксана, а через два роки – син Ярослав. Донька – філолог, а син працював спортивним тренером, займався бізнесом у Дніпропетровську.
Водночас у більшості біографічних довідок його дружиною значиться Людмила Іванівна Карпова-Чемерис, яка працює в Києві на кафедрі суспільних наук Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.
$Смерть
Валентин Чемерис помер 4 грудня 2016 року.
Згадуючи в автобіографії покійних сестричку Ніну, брата Віталика, матір, батька, хрещену, діда, бабусю, він висловлював сподівання, що, проживши, скільки Бог відміряв, зустріне на тому світі всіх дорогих і рідних своїх Чемерисів.