Повоєнні роки, не завжди залишають шрами на шкірі, але вони залишають сліди в душі, які болять протягом всього життя.
Володимир Григорович Дрозд народився 25 серпня 1939 року на Чернігівщині в селі Петрушин. Його батьки були простими селянами, хліборобами, аж доки в 1941, коли хлопчику було два роки, його батька не забирають на фронт. То були тяжкі роки в першу чергу для його матері, яка в одну мить залишилася сами з трьома дітьми на руках. Зі спогадів письменника, повоєнні роки не були кращими, вони запам'яталися для нього довжелезними чергами та тяжкою працею, адже попри вік він мав допомагати матері. Так мальовничі луги були його першим місцем роботи, там з ранку до вечора він малим, випасав худобу. Порятунком його дитинства, стали книжки, читав Володимир Дрозд багато, ще з раннього віку, читанню навчили старші сестри, задовго до школи.
Як згадуватиме він потім, що саме книжки не дали йому черствіти та збайдужіти, в умовах голодного і холодного дитинства. «Книжна окриленість душі» буде поруч з ним протягом всього подальшого життя.
Мальовничі пейзажі швидко знайшли свій відклик в «книжковій душі» Володимира Дрозда. Він почав писати вірші ще в роки навчання в школі, й шкільна газета стала першим виданням його творів. Дитинство в селі Петрушин закінчилось для нього з переїздом і роботою журналістом в районній газеті Олишківки. Це було великою удачею для вчорашнього школяра, та й великим тягарем, доводилось багато переписувати, добирати влучні слова для своїх статей та оповідань. Тому, аби надолужити брак літературного досвіду, Володимир Дрозд вирішив заочно отримати вищу освіту. Так в 1986 році він закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.
Потім працює в виданнях «Молодь України» та «Літературна Україна», у видавництві «Радянський письменник» та багато років очолює редакцію журналу «Київ». При цьому, все життя досить іронічно ставився до столиці та високих посад, натомість обрав для себе село Халеп’я на Київщині. Свій будинок, що там знаходиться він опише згодом у творі «Музей живого письменника»
У двадцять чотири роки Володимир Дрозд видасть свою першу книгу новел та оповідань «Люблю сині зорі» і того ж року в 1962 буде прийнятим до Спілки письменників. Книга з перших сторінок привертає увагу стилем автора, що полягає в ліризмі та психологізмі його характерів. Згодом після багатьох років творчості й виданих творів, в 1996 році Володимир Дрозд зізнається, що з написаного і надрукованого, найдорожчими для нього є перші оповідання. А найсерйознішим твором, сам автор називає роман «Листя землі». За цей роман-епопею він буде ушанований державною премії України ім. Т. Г. Шевченка.
Він розпочав свою літературну кар'єру як неповторний майстер новели, згодом поширюючи свій талант на жанри роману та повісті. В його творах зображено переплетіння фантастичного та реалій життя, за допомогою народних мотивів, легенд, притч, міфології та казок він розкриває душі своїх героїв. Вся його творчість – ніби пошук: тем, які торкають душі, пошук яскравих персонажів, незвичних сюжетів та багатозначних деталей. Душевні пошуки автора відбились і в його листах, так пишучи дружині Ірині Жиленко з армії («армійського заслання», як це назве автор) про його намагання зрозуміти суперечності світу. Вона йому на це відповідатиме просто «Не надривайся. Нам цим доводиться займатися все життя, до останньої миті».
Література в житті Володимира Дрозда не просто врятувала його душу, а й поєднала в одній родині двох лауреатів Шевченківської премії. Ірина Жиленко, відома українська поетеса, а також дружина Володимира Дрозда, згадує, що наперекір різниці в характерах, їм вдавалося не змагатися, а допомагати одне одному. Так Ірина Жиленко зізнавалась, що на неї особливим чином впливала працездатність Володимира Дрозда, який трудився «осатаніло».
Усвоїх мемуарах, вона змальовуватиме його самітником, далеким від розваг та подорожей, єдиним, що мало сенс була література. При цьому він був різкий до різних проявів бездарності, і в перші подружнього життя несправедливим в оцінках, щодо творчості друзів Ірини. Пізніше у своїх мемуарах вона покаже еволюцію характеру чоловіка, який з роками став більш розважливим, та знайшов гармонію в собі. В шлюбі у них народилося двійко дітей, Орися та Павлик. Сама Ірина Жиленко, переживе свого чоловіка та помре 3 серпня 2013 року.
Свої останні роки він проживав у своєму домі в селі Халеп’я, в творі «Музей живого письменника» він напише, що вдячний смерті за те, що її дихання змушує працювати його більше. Він вірив в те, що душа безсмертна, і що його душа житиме в його творах, які він безтямно пише щодня.
Він пише щодня, виснажує себе і часом, йому самому здається що писати він більше не зможе. В останні роки, його хвороба прогресує, медицина вже не допомагала «Біль,біль,біль. .» напише 2 вересня 1989 року він у своєму щоденнику.
Володимир Дрозд помер 23 жовтня 2003 року в лікарні Феофанії. Дружина та друзі, виконали його останню волю, бути тихо похованим без процесій і бути відспіваним у Флорівському храмі.
Як стверджують знайомі Володимира Дрозда, він до останнього залишався простим хлопцем із села Петрушин. Так і не навчився шанувати високих кабінетів, часто використовував сільську говірку, яка просочилась в його твори.
Пам’ять про нього щиро шанує рідна Чернігівщина, в рідному Петрушені на його честь з’явилась пам’ятна дошка та вулиця в центрі села, що веде вгору до старовинного дерев’яного храму. А Олишківська бібліотека щороку запрошує гостей на легендарні «дроздівські читання».
Володимир Дрозд, протягом життя пройшов через безліч випробувань і мав силу стверджувати що, «Епоха могла вбити письменника як людину, але убити талант-ніколи!» Його талант виявився настільки сильним, що ще за життя перевернув уявлення його сучасників про літературу та літературного героя.