Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року. Відомо, що справжня дата його народження – 25 серпня, але в метричній книзі була вказана дата хрещення.

Батьки жили в Нагуєвичах, маленькому підгірському селі, названому в XVI столітті на честь пана, який і був власником земель. С. Нагуєвський не затримався тут надовго, а його землі викупили заможні селяни. Побутує теорія, що частину панської власності (в тому числі і кузню), отримали пращури Івана Франка.

Друкувався український «каменяр» під сотнею різних псевдонімів і криптонімів – Мирон Ковалишин, Джеджалик, Мирон Сторож, Мирон, Іван Живий, Віршороб Голопупенко, Кремінь, Брут Хома, Живий, Не-Давид, Non severus, I. F. , Iv. Fr, І. Ф. та багато інших.

Ранні роки

Батько майбутнього генія – Яків, був ковалем у власній кузні, тож за селянськими мірками, мав чималий прибуток. Мати – Марія Кульчицька, походила з збіднілої шляхти. Подружжя мало велику різницю у віці. Для Якова це був другий шлюб, перша дружина померла, дітей не було. На час одруження Якову було 53 роки, дружині – 20.

Марія дуже любила співати, тому переймала нові рядки від односельців та заїжджих, часто наспівувала Івасеві. Ті пісні засядуть глибоко в дитячому ,серці та в пам’яті, а згодом переростуть в дорослу любов до народної творчості в усіх її проявах.

Сучасники І. Франка згадують, що той володів сиплуватим баритоном і охоче виконував українські пісні в народному стилі, яких зберігалося в його пам’яті чимало. Робив це без театрального пафосу,. Деякі тексти записав М. Павлик, а мелодії – М. Лисенко.

Іван став первенцем подружжя і, очевидно, дуже жаданим сином для батька. Яків Франко, хоч і не володів грамотою, був чоловіком дотепним, працьовитим і цілеспрямованим. Він замислив дати Іванові найкращу освіту, адже мріяв бачити його не біля чорної селянської роботи, а серед панів. Коли хлопчик забігав до кузні, стежив, щоб навіть іскра не впала на нього.

У подружжя були ще діти. В 1858 році народилась Тетяна, в 1859 – Захар, 1861 – Онуфрій, і в 1863 – Юліана. Дівчатка померли в ранньому дитячому віці.

Найстарший син був допитливим, мав феноменальну пам’ять, завдяки якій згодом у творах зринатимуть то мамині пісні, то небилиці з чоловічих розмов в татовій кузні. Молодший брат Захар мало поступався братові в розумових здібностях, але загальним улюбленцем залишався Іван і вищу освіту батьки забезпечили лише йому. Брати залишилися жити і працювати в селі. Тож, весь творчий доробок українського каменяра – це зерно, засіяне його батьками. Бо ж хто знає, чи дізналася б наша країна про свого генія, якби його талант не був помножений на батьківську любов та фінансову підтримку в здобутті якісної освіти.

Читаючи псевдоніми Франка, важко не помітити часте використання ім’я Мирон. Цей факт має логічне пояснення. Рання дитяча смертність була дуже високою, особливо в селах, де люди не мали ані коштів, ані кваліфікованих медиків для лікування навіть простих хвороб. Селяни це трактували по-своєму і щоб обдурити смерть, вдома називали дитину іншим ім’ям, відмінним від того, що записане в метричній книзі. Такий трюк мав би заплутати смерть, яка прийде в оселю, і не дати їй упізнати й забрати дитину.

Таким, «домашнім» ім’ям митця, стало ім’я Мирон, а брата Захара – Михайло. Документальних підтверджень подвійного імені не знайдено, але відомо, що такий звичай справді був близьким для східних християн. Завдяки йому чи ні, але сини Якова Франка померли не дітьми, а дорослими чоловіками.

Голова родини помер в 1865 році, у великодню ніч. За народними віруваннями, це означає, що душа покійника потрапила до раю.

Матері було важко давати раду малим дітям і чималій господарці, тож незабаром вона вийшла заміж вдруге за Григорія Гаврилика. Чоловік став добрим вітчимом для нерідних дітей і дбав про них навіть після смерті Марії (1872 року).

Освіта

У 1962 році первенець Франків почав навчання в початковій школі материного рідного села – Ясениці-Сільній. За тиждень до того, дядько – Іван Кульчицький, навчив племінника розрізняти букви та цифри, тож Івась із першого дня в школі заволодів титулом найкмітливішого і найздібнішого учня в класі.

Початкова школа була і в Нагуєвичах, проте вважалась гіршою. В ній викладали лише руську і церковно-слов’янську мову. Іван же, за два роки навчання в Ясениці-Сільній, вільно читав руською, польською та німецькою, знав ази арифметики.

Йосип Левицький - вчитель та священник, давав улюбленому учневі додаткові уроки, приносив книги з власної бібліотеки, які згодом і заповів йому.

Доклала своєї руки до освіти онука і його бабуся – Людвіга Кульчицька. Жінкою вона була поважною й інтелігентною, ніколи не змушувала Івася до важкої праці, чого не можна сказати про інших онуків. Вона намагалася вкласти всі свої знання і передати найкращі якості маленькому рудоволосому Івасеві.

У 1864 році складає іспити до міської Дрогобицької школи, одразу до 2 класу. Тут, серед паничів, він вирізняється вбранням, звичками та мовою, але не інтелектом. Перший навчальний рік закінчився успіхом і званням найкращого учня. Батько Яків перед смертю встиг потішитися першими досягненнями сина.

У 1867 році, з ініціативи вітчима, Франко вступає до польської реальної гімназії м. Дрогобич. Тут панує творча і дружня атмосфера, що сприяє розвитку таланту письменника. У цей час починається і серйозне захоплення фольклором. Франко збирає і записує пісні, звичаї, легенди, приказки у Нагуєвичах та в сусідніх селах.

К. Бандрівський керує квартетом талановитих юнаків-співаків, до складу якого у 1872 році входить І. Франко. Через рік учнівський хор відвідує Нагуєвичі та виступає в місцевій церкві.

Впродовж 1873 – 1879 років Франко перекладає, перероблює і вдосконалює опери та п’єси для трупи О. Бачинського. В цей період зароджується любов до театру, яку він пронесе крізь усе життя.

У 1875 році вступає до Львівського університету на факультет філософії, де поглиблено вивчає українську мову та літературу.

Збереглися записи Франка, в яких він негативно описує тогочасну університетську науку. Називає її непридатним тягарем знань, який треба проковтнути, аби потрапити в вище суспільство.

Перший арешт 1877 року перериває навчання, але вдається його відновити в 1878 – 1879 роках, надолуживши втрачене.

Франко прагне отримати докторський ступінь, проте Львівський університет не допускає його до захисту дисертації. Він зустрічається з ректором Чернівецького університету і той зараховує Франка в грудні 1890 року. Керівництво закладу забезпечило безкоштовне навчання і поету було дозволено з’явитися на лекціях всього кілька разів. 30 квітня 1891 року він закінчує восьмий семестр філософського факультету.

Через два роки, у липні 1893 року в Відні, під керівництвом В. Яґіча, Іван Франко отримує звання доктора філософських наук, захистивши дисертацію по старохристиянській духовній літературі.

Творчість

Перший вірш «Великдень» написав у віці 9 років, після смерті батька. Його текст, на жаль, не зберігся.

Під-час навчання в університеті входить до товариства «Академический кружок».

Друкуватися почав в 1874 році в журналі «Друг». Згодом став його редактором і почав працювати ще більше. Пише історичний твір «Три князі на один престол», повість «Лесишина челядь», перекладає «Фауста» Йогана Ґете, перетворює в оповідання «Вугляр» розповіді вітчима.

Значною мірою на становлення Франка, як українського митця, вплинули листи М. Драгоманова в редакцію «Друга». Поступово мрії стати «руським письменником» для інтелігенції розчинилися в повітрі. Він повернувся до національного, сільського в усьому – в одязі, в мові, в творчості. Як відгомін цих змін з’явилися вірші «Наймит», «Поступовець».

У 1876 році відбувається прем’єра вистави «Три князі на один престол», але критики називають її провальною.

Цього ж року мала вийти перша поетична збірка «Баляди і розкази», але і тут митця спіткала невдача.

Під-час першого арешту Іван продовжує писати, черпаючи натхнення з розповідей однокамерників.

1878 року у створеному І. Франком і М. Павликом журналі «Громадський друг» на першій сторінці виходить вірш «Товаришам із тюрми». Примірники перших двох випусків конфісковують і журнал припиняє своє існування. Цієї ж долі зазнають і наступні періодичні видання, що їх створюють молоді люди.

Через кілька місяців стає не офіційним редактором газети «Praca». Бере участь у видавництві журналів та газет «Світ» в 1881 – 1882 роках, «Товариш» в 1888 році, «Діло» в 1883 – 1886 роках, «Зоря» в 1883 – 1886 роках, «Правда» в 1888 році.

У 1880 році під впливом свого арешту пише і видає, завдяки друзям, повість «На дні» та оповідання «На вершку».

У 1883 році для журналу «Зоря» пише повість «Захар Беркут», а згодом і видає її окремою книжкою. Повість «Борислав сміється» частково побачила світ на сторінках журналу «Світ», але після закриття видання, письменник так і не повертається до завершення твору.

Цього ж року організовує молодь для подорожей селами, маючи на меті просвітницьку діяльність. Сам бере участь в мандрівці у 1884 році в ролі лектора. Після доповідей про історію та культуру українського народу, молодь влаштовує концерти. У 1885 році був змушений перервати свою діяльність і повернутися до Львова через переслідування жандармів.

У 1887 році виходить друком поетична збірка, що зробила свого автора «вічним революціонером і каменярем». Вірш «Каменярі» сучасники Франка називають найкращим його творінням.

Згідно з однією з версій, на написання вірша надихнула робота мостильників бруківки, яких І. Франко побачив у Львові.

Інша версія більш вишукана. За нею, основою для вірша послугувала давня українська легенда, про подорожнього, який дійшов до неприступної скелі. Зупинившись, він почув звуки, наче зсередини гору розбивають тисячі людських рук. Заглянувши з протилежного боку, він побачив багато дикунів, брудних і худих, які справді намагалися розбити скелю. Запримітивши прибульця, вони почали просити в нього знаряддя в обмін на золото та коштовності. Але подорожній вирішив, що то безбожники, яких Александр Македонський загнав аж за ту скелю і якщо вони її проб’ють, то запанують над усім світом і людству настане кінець. Він втік від гори і більше не повертався.

Першим віршем у збірці став «Гімн» про вічного революціонера. Дослідники провели паралелі між цим твором і твором польського письменника Ю. Словацького і виявили, що мотиви Франко міг взяти саме звідси. Однак, за змістом і композицією «Гімн» цілком оригінальне творіння.

У 1889 році Франко під враженням третього ув’язненн пише оповідання “До світла», а також 49 поетичних творів.

В 1890 році з ініціативи поета організовується українська радикальна партія та випускаються газети «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос». Франко балотується, як представник цієї партії, на виборах тричі, однак, ні в галицький сейм, ні в австрійський парламент потрапити не вдається через махінації.

Також 1890 року з’являється віршована поема з глибоким змістом «Лис Микита». Свої витоки твір бере з творчості Йогана Ґете, а саме – з поеми «Рейнеке-лис».

За переклади бралося чимало українських письменників, але «Лис Микита» Івана Франка вийшов зовсім оригінальним та політично заангажованим твором.

В 1893 році народжується п’єса «Украдене щастя». Вона зазнає успіху, як з погляду критиків, так і звичайних глядачів у театрі. Щемлива історія кохання та страждання приваблює читачів і сьогодні.

Франко мріє про викладацьку діяльність і в 1894 році проводить пробну лекцію в Львівському університеті, але керівництво так і не затверджує його на цю посаду через політичні погляди.

Впродовж 1894 – 1897 років Іван та Ольга Франко видають журнал «Житє і слово». З його сторінок читач знайомиться з «Сном князя Святослава» та «Кам’яною душею» самого Франка та творами інших молодих письменників.

З 1891 року на сторінках «Зорі” почали з’являтися чудові вірші без зазначення авторства. Поезія швидко припала до душі читачеві, а анонімність лише підігрівала інтерес. Всі ці твори в 1896 році потрапили до збірки «Зів’яле листя», а талановитим автором виявився Іван Франко.

В якості передмови поет вигадав історію про знайдений пошарпаний щоденник невідомого юнака самогубці, який страждав від нерозділеного кохання. Цією легендою Франко завуальовано подав читачеві власні переживання, а саме – любов до Целіни Журовської, з якою познайомився в Дрогобичі, на пошті. Жінка була байдужою і навіть прекрасні листи її не зворушили, адже жадала вона матеріального блага, а творчістю зовсім не цікавилися.

В 1898 році видається збірка «Мій Ізмарагд», а впродовж 1898 – 1901 років Франко є членом Наукового товариства імені Т. Шевченка, де очолює філологічну секцію. В цей час він віддаляється від політичного життя і присвячує себе літературній і громадській діяльності.

Цього ж року було організоване свято в честь 25 річниці творчості Івана Франка. В цей день засвідчили визнання таланту українського генія багато політичних опонентів. Листи й телеграми з привітаннями линули з усіх куточків світу. Ця подія додала ще більше снаги і наполегливості для праці і підтвердила правильність обраного вектору.

У 1903 році виходить збірка казок «Коли ще звірі говорили».

В 1905 році народжується геніальний твір, що визрівав у голові поета тридцять років «Мойсей». Пролог до твору являє собою стислу історію українського народу і пов’язує біблійного персонажа із самим Франком.

Через рік Харківський університет присвоює Івану Яковичу почесний ступінь доктора російської словесності.

В 1913 році відбувається святкування 40-річчя творчої діяльності.

Особисте життя

Перше кохання Іван зустрічає в часи навчання в Дрогобицькій гімназії. Викладачі радять його репетитором на літо для сина священника Михайла Рошкевича – Ярослава. Хлопцеві важко давалася наука і він був перед загрозою вильоту з гімназії.

Перед початком репетиторства родина Рошкевичів запросила І. Франка на обід для знайомства. Саме так він вперше бачить їх доньку – Ольгу і закохується в неї.

Освіченість, обдарованість та інтелігентність молодого Івана справляють неабияке враження на священників найвищих чинів, тож Рошкевичі вважали можливий шлюб цілком вдалим.

У 1876 році Франко робить пропозицію дівчині, батьки дають згоду, але весіллю не судилося відбутися.

12 червня 1877 року відбувається перший арешт. Суд визнав Франка винним у причетності до таємного соціалістичного угрупування та присудив покарання у вигляді позбавлення волі терміном на 6 тижнів, однак в тюрмі він провів довгих 9 місяців.

Співкамерниками були справжні злочинці, а умови утримання та ставлення охорони – жахливим.

Але найболючіше, з чим довелося зустрітися молодому письменнику, це несприйняття суспільства. Після звільнення його виключили з усіх громадських організацій, продовження навчання стало неможливим, а про Ольгу Рошкевич довелося забути.

В 1880 році Франка вдруге заарештовують на 3 місяці, разом із багатьма однодумцями, інкримінуючи підбурювання селян до бунту.

Після відбуття терміну письменник занедужує, але завдяки К. Генику його рятують товариші.

Другим пристрасним захопленням поета стає польська шляхтянка Юзефа Дзвонковська – дівчина неймовірної вроди і норовливої вдачі. На залицяння вона відповідає відмовою, пояснивши це смертельною недугою – туберкульозом. Померла Юзефа у віці 30 років.

У 1885 році письменник вперше подорожує до Києва на запрошення Єлисея Трегубова – відомого етнографа та історика. Тут він знайомиться з П. Житецьким, Лесею Українкою, М Старицьким, В. Самійленком, М. Лисенком та іншими діячами культури. Але найважливішою подією стає знайомство з Ольгою Хоружинською. Після повернення додому, вони починають листування і Франко пропонує жінці одружитися.

Ольга і її три сестри, і три брати рано втратили батьків і виховувала їх «бабушка». Попри це, дівчата отримали можливість навчатися в інституті благородних дівиць. Сестри вийшли заміж і покинула навчання. Ольга завершила його і залишилася викладати при інституті. Чудово володіла французькою, німецькою, англійською, розумілась на мистецтві, багато читала.

У травні 1886 року пара обвінчалася. Джерела свідчать, що між ними не було пристрасних почуттів, які Франко відчував до Ольги Рошкевич. Поет прагнув мати собі за дружину освічену українку, а родичам Ольги хотілося якомога швидше її позбутись. Від Івана приховали спадкову нервову хворобу жінки. Ці обставини і привели до створення нової сім’ї.

Подружжя перебралося до Львова, разом із чималим посагом нареченої. Тут Ольгу сприйняли не вельми доброзичливо, але натуру вона мала цілеспрямовану й наполегливу, тож не надто зважала. Жінка стала опорою і підтримкою молодого генія, що сприяло його літературній творчості.

У Франків народилося четверо дітей: у 1887 році – Андрій, в 1889 – Тарас, у 1890 – Петро і в 1892 – Ганна. Дочка пригадує, що батько не був суворим і діти мали повну свободу у своїх забавках. Лише коли вони когось кривдили, приходив на допомогу ображеному і захищав його.

У 1889 році митця арештовують втретє, звинувативши в розповсюдженні проросійських настроїв на Галичині та ув’язнюють майже на три місяці.

У 1891 році Франко з дружиною та дітьми, на запрошення родини Косачів, прибувають на Волинь, в село Колодяжне. Лесі Українці на той час було лише 20 років і вона щиро захоплювалася вже визнаним талантом українського письменника. Саме завдяки сприянню І. Франка в періодичних виданнях Львова з’явилися перші вірші юної поетеси. Дружба між сім’ями триває все життя, а Франко особисто приїздить на похорони Ольги Петрівни та Петра Антоновича Косачів.

Збувається мрія Івана про власну оселю. Частину грошей він бере в позику, яку доводиться віддавати ще й синові, а частину виручає Ольга з цінних паперів, що належали їй, як придане.

Будівництвом займається дружина і на околиці Львова з’являється власна, 7-ми кімнатна хата Франків, де й оселяється сімейство. Тут знайшлося місце і для багатої бібліотеки голови сімейства. Будинок погано отоплюється і взимку перетворюється у справжню «льодову фортецю» пише у спогадах внук Роланд.

Хвороба Ольги з віком загострюється, її мучать мігрені та психози. Жінка зривається на своїх дітях та всіх гостях дому, а найчастіше – на донці Ганні. Погіршується здоров’я Івана Яковича (прогресує поліартрит) та сина Андрія. Грошей, зароблених літературною працею, ледве вистачає на таке-сяке харчування, не кажучи про лікування.

Донька Ганна згадує, що на останньому десятку життя, в батька почались галюцинації, він розмовляв з покійниками й духами. Всі суглоби були вражені хворобою, тож і пересування, і письмо давалося з кожним днем все важче.

В 1913 році помирає син Андрій. Після цієї події стан Ольги Федорівни різко погіршується і чоловік змушений віддати її на стаціонарне лікування.

З початком Першої світової війни Іван Якович залишився вдома сам і потерпав від самотності та хвороби. Приятель влаштував його в притулок січових стрільців, але поета постійно тягнуло додому.

Смерть

Останній піша подорож додому видалася дуже важкою, Франко дуже змерз дорогою, а в хаті не було чим затопити. Як наслідок він застудився і захворів на пневмонію.

28 травня 1916 року українського «каменяра» не стало. Помер Іван Якович у самотності, син Петро приїхав лише на похорон батька. Тіло поховали на Личаківському кладовищі у Львові.

Діяльність Івана Франка формувала громадську свідомість впродовж кількох десятиліть, сприяла розвитку творчості інших сучасників письменників, а його твори, й сьогодні живі та актуальні, промовляють до свого читача словами генія, який присвятив життя українському народові.