МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ
(1912–1983)
Михайло Стельмах увійшов до української літератури у славі письменника, драматурга (писав сценарії для фільмів та п’єси для театру), педагога та навіть фольклориста. Твори цього автора – обов’язкова складова шкільної програми. Сьогодні, проте, творчість Стельмаха вивчають не так щільно, як раніше. Але це не применшує ролі письменника в культурі України.
Ранні роки та мирне життя
Дата народження Михайла Панасовича – 11 (24) травня 1912-го року. Майбутній письменник народився у селі Дяківці на Вінниччині. Батько Михайла, Панас, пройшов російсько-японську війну, а тепер займався селянською справою, працював хліборобом. Мати юного Стельмаха була родом з Білорусії.
Дитинство – роки, коли юна душа ще вірить у реальність казок та мрій. Таким казково-поетичним флером сповнені перші літературні спроби письменника. Досвід дитинства пізніше втілиться у таких творах автора, як «Гуси-лебеді» або ж «Щедрий вечір».
У юнака рано проявилася схильність до слова – журналістського та художнього. Наприклад, Михайло працював у «Більшовицькій правді» – вінницькому газетному виданні. Окрім письменницького таланту, Стельмах проявляв також педагогічні схильності. До початку Другої світової війни він працює вчителем на Київщині. Учителювання Стельмаха продовжувалося шість років. Цей період для письменника позначився спокоєм та миром. Дні, вільні від занять, Стельмах проводить у рідному селі – на березі Десни.
Струси та НКВС
Довоєнний час – благодатний для Стельмаха. Його оточують близькі та рідні люди, оминають репресії. Втім, у стінах НКВС письменник все ж побував: на нього нібито написав кляузу колега та – за сумісництвом – найкращий друг. Але Михайло Панасович зрозумів, що то була перевірка: почерк був чужий. Чорна машина НКВС пізніше шукала Стельмаха у квартирі, яку той винаймав. Проте письменнику знову пощастило: вдома його не було. Господиня квартири симпатизувала Михайлу Панасовичу, тож сказала гостям, що він виїхав із житла.
Зрілість та досвід війни
У 1939 році розпочинається Друга світова війна. Стельмаха мобілізують до лав Червоної армії. Під час радянської-німецького конфлікту Михайло Панасович служить артилеристом, воює в білоруському краї, отримує два поранення.
Письменнику допоміг і досвід роботи у періодичних виданнях. Так, навіть під час війни (з 1944 року) Стельмах не зраджує літератури та працює в газеті «За честь Батьківщини» (рос. «За честь Родины»). В цей період Стельмах вже писав та видавав вірші. У 1942 році виходять фронтові збірки «Провесінь» та «За ясні зорі». Максим Рильський виступив редактором цих видань. Наступного року Юрій Яновський займається виданням книжки прозових творів Стельмаха («Березовий сік»).
Післявоєнні роки та фольклористика
Відтак, Стельмах підтримував дружні стосунки з іншими діячами літературного світу України. Максим Рильський симпатизував Стельмаху та запросив його спеціалістом у Інститут фольклору, етнографії та мистецтва Академії наук УРСР. Тут Стельмах працює з 1945-го по 1954-й роки.
Глибоке дослідження фольклору – улюблена справа Стельмаха. Його цікавить народна поетична творчість. Письменник звертається до дум та пісень, казок та прислів’їв, народних легенд та анекдотів, переказів та приказок. У Інституті Михайло Панасович – невтомний науковець – упорядкував та відредагував безліч збірників фольклору, написав немало наукових статей. Стельмах не закинув, проте, і власної творчості. Досвід дослідження фольклору допоміг письменнику створити унікальні характери у прозі. На думку автора, пісня – це схованка народної душі. Тож, саме пісенний фольклор служить Стельмаху етичним та естетичним мірилом.
Стельмах та політична діяльність
Письменник займався і політичною діяльністю. Так, він працював на посаді депутата Верховної Ради Радянського Союзу (6–10 скликання), був причетним до роботи Ради Національностей (заступник голови).
Подейкують, що у житті Стельмаха були й «темні» сторінки, як-то зв’язок із підпільною діяльністю. Дослідники творчості Михайла Панасовича досі не можуть дійти згоди про позицію автора щодо ОУН-УПА. Як би там не було, але Стельмах чудово знав нюанси роботи цієї організації, та навіть, ймовірно, симпатизував їй. Однак його слова про ОУН-УПА обумовлені жорсткою ідеологічною машиною, котра вимагала приховувати правду. Між тим, вдома у письменника були примірники «Українського слова» – друкованого органу ОУН-УПА. Варто згадати про твір під назвою «Під Черемошем». Тут Стельмах мав на меті зобразити підпільний рух, образ куркулів, процес колективізації. Але в нього, за свідченням критиків, так і не вийшло стати на позицію твердого прихильника колективізації. Ймовірно, тут стиль письменника наближається до стилю іншого автора – Андрія Платонова.
Михайло Панасович завжди висловлював чітку громадянську позицію: необхідність мирного життя. Тому письменника й обрали до ООН в якості делегата від України. Крім того, Стельмаха удостоїли почесною нагородою: він отримав орден Трудового Червоного Прапора та Героя Соціалістичної Праці.
У певному сенсі, Стельмах являв собою унікальне явище для свого часу. Його неодноразово нагороджували високими преміями, орденами, але при цьому письменник зберігав безпартійність. Попри те що Михайло Панасович перетворився на класика ще за свого життя, він ніколи не був комуністом.
Батьки піклувалися про освіту свого сина. Тож Стельмах закінчив загальноосвітню школу, а потім – педагогічний технікум. У 1928-му році Михайло Панасович випускається зі школи колгоспної молоді.
1933-й рік для Стельмаха відзначився завершенням літературного факультету. Альма-матер письменника – Вінницький педагогічний інститут. При цьому, Михайло – перший із свого села, кому вдалося здобути вищу освіту. Врешті, письменник отримує високе звання академіка.
Перший раз Стельмах примірив на себе роль письменника приблизно в 1936 році. Саме з цього моменту вірші Михайла Панасовича з’являються на сторінках газет та журналів. Стельмах отримав репутацію людини, котра все життя займалася саморозвитком, не втомлюючись шліфувати свою майстерність.
Український автор мав гарних літературних вчителів та наставників. Серед них особлива роль відведена Максиму Рильському. З 1939-го по 1940-й роки Михайло Панасович перебуває на письменницьких курсах (їх організовувала Спілка письменників України). Тут викладають великі люді: перш за все, їхня велич полягає в досвіді, бо їм пощастило пережити Розстріляне відродження 1930-х років. У 1941-му році Стельмах дебютує як професійний письменник – збіркою «Добрий ранок». Передмову до неї пише Рильський. Останньому також належать численні спогади про Михайла Панасовича.
1949-й рік відзначився виходом першого великого роману автора. Він називався «На нашій землі». Це була перша книга-хроніка (так її визначав сам Стельмах). Друга частина хроніки видається у 1951 році («Великі перелоги»). Обидві частини склали єдиний твір, названий «Великою ріднею» (1951 рік). Цього ж року письменник отримав Державну премію.
Творчість неодноразово рятувала Стельмаха. На батьківщині заборонили його твір «Кров людська – водиця». Проте саме за цю працю Михайло Панасович отримав Сталінську премію. Ця новина врятувала Стельмаха від ще одного візиту в НКВС: колеги заговорили про «націоналістичні настрої» автора. Часом ставалися й інші пригоди. За роман під назвою «Чотири броди» письменника теж цькували в Україні. Однак у Москві роман підтримали, тож Стельмах знову виграв. Творчість була своєрідним протестом Стельмаха: він обирав шлях мутуалізму із системою, обертаючи часто її силу на свою користь. «Хліб і сіль» відзначили Ленінською премією. Отримані кошти письменник віддав рідному селу, щоб там збудували школу. Втім, ця ситуація спричинилася до проблем. Отримання грошей від приватної особи псувало репутацію Радянського Союзу: виходило, буцімто в країни немає грошей на забезпечення освітнього процесу.
Стиль письменницької роботи: нотатка
У Стельмаха був дуже суворий підхід до власної творчості. Наприклад, Михайло Панасович чітко продумував свої твори – від початку й до кінця. Тільки по завершенні цього процесу він брався записувати текст. На один твір письменник витрачав досить багато часу – до кількох років. У Михайла Панасовича була звичка: читаючи свої твори (навіть вже опубліковані), він обов’язково тримав у руці червоний олівець…
Стельмах любив зачинити двері свого кабінету та читати вголос – самому собі. Так він працював над своїми творами, відточував їхнє звучання. Інколи Михайло Панасович просив дружину висловитися про прочитані їй фрагменти своїх текстів. Часом ідеї приходили до письменника вночі. Тоді він вставав та записував те, що йому враз спадало на думку. Діти автора згадували цікаві деталі про батька: як він любив куліш із пшона, шампанське, любив писати по ночах…
Автор працював у рамках соціалістичного реалізму, писав прозу, поезії, драматичні твори, створював дитячі книжки.
Письменник був одружений. Його жінка – Леся Анатоліївна – народила йому двох синів (Ярослава та Дмитра), а також доньку – Марту. Сини Михайла Панасовича пішли шляхом батька – стали перекладачами, письменниками, займалися інколи політичною справою. Донька розділила наукові орієнтації Стельмаха, обравши професію філолога, фольклориста.
У житті автора грали роль дві місцини – рідна Вінниччина та Київщина. Київ, зокрема, став і останнім прихистком автора. Тут Стельмах помер. Сталося це у вересні, 27 числа, 1983 року. Письменника поховали з почестями на другій ділянці Байкового кладовища.
Пам’ять письменника вшановують меморіальні дошки у Києві, а також музей у рідному селі, на Вінниччині.