ТИЧИНА ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ (1891 – 1967)
Відомий майже всім українцям поет Павло Тичина народився 27 січня 1891 року в багатодітній родині на Поліссі – в селі Піски тоді ще Козелецького повіту Чернігівської губернії. Але далеко не всі наші співгромадяни знають, що Павло Григорович залишив по собі слід не тільки як поет, але і як перекладач із сорока мов, громадський та державний діяч радянської України.
Тичина був нащадком старовинного козацького роду, який бере свій початок ще з часів Хмельниччини.
Батько поета був сільським дяком та вчителював у школі «грамоти» в рідних Пісках.
Маленький Павлик був хворобливою, проте творчо обдарованою дитиною і мав неабиякий хист не тільки до поезії, але й до музики та живопису.
Після смерті батька його мати Марія Василівна продала та заклала все родинне майно з тим, аби всі її дев’ятеро дітей отримали гарну за тогочасними мірками освіту. Діти ж дізналися про те лише після смерті матері.
Тож 1907 році Павло закінчив у Чернігові бурсу (духовне училище), а в 1913-му вже й Чернігівську духовну семінарію. У той період свого життя він, за іронією долі, навчав нотної грамоти майбутню зірку – диригента хорового співу Григорія Верьовку.
Сам же Тичина мав абсолютний музикальний слух та грав на фортепіано, кларнеті, бандурі та гобої. Крім того, він настільки гарно малював, що навіть планував уступати до Петербурзької художньої академії.
Тоді ж, у 1907 році, поет написав і свої перші вірші, наслідуючи народні пісні та поетичні твори Тараса Шевченка. А незабаром, у 1912-му році, з’явилися вже й перші друковані твори талановитого молодого поліщука. Першим його друкованим твором був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить» у журналі «Літературно-науковий вісник».
Після того, вже навчаючись у Київському комерційному інституті, Тичина підпрацьовував у газеті «Рада», і тоді ж познайомився з відомими представниками тогочасної київської богеми, яка радо прийняла його до свого кола.
Павла тягнуло до творчої праці – у 1916-1917 роках він помічник хормейстера в українському театрі Миколи Садовського, у 1920-му гастролював із капелою Кирила Стеценка «Думка» від Києва до Одеси.
І саме в той час – у 1918 році – вийшла його перша друкована збірка «Сонячні кларнети», яка стала вельми резонансною подією в тогочасній українській літературі і поставила двадцятисемирічного поета поруч із найвідомішими митцями новочасного українського відродження.
Але навіть після такого успіху Тичина не покинув своєї стезі музичного діяча й організував свій власний хор – капелу-студію імені Миколи Леонтовича, з яким виступав по містах України до 1923 року. Потім до 1934-го року він був співредактором харківського журналу «Червоний шлях».
Музична і поетична музи у творчості Павла Тичини не тільки не заважали одна одній, а навпаки, зробили його вірші впізнавано-прекрасними, коли слово поета стає по-особливому забарвленим, а та різнокольорова забарвленість – озвученою. Тож логічно, що деякі його вірші стали піснями.
Неабиякий вплив на формування творчої особистості Тичини справили такі майстри слова, як Михайло Коцюбинський та російський пролетарський письменник Олексій Пєшков (Максим Горький).
Багато хто з тогочасних критиків за трагічно-напруженою емоційністю та поетичною філософічністю віршів Павла Тичини зіставляли його творчість із творчістю реформатора англійської поетичної мови, лавреата Нобелівської премії Томаса Еліота (нар. 1948 р. ).
Звісно, що така щиро-високоінтелектуальна творчість українського митця аж ніяк не вкладалася в прокрустове ложе соціалістичного реалізму, який одноосібно панував майже впродовж усього творчого життя Тичини в радянській Україні. Тому він відчував постійний надзвичайний тиск на свою свободу творчості та особистості з боку всіляких адептів спочатку пролетарського, а потім уже й радянського мистецтва.
Саме тому кричуще-оголений імпресіонізм його віршів у збірках «Плуг» (1920) та «Вітер з України» (1924) з плином часу поступово нівелюється та замінюється спочатку риторичними, а потім усе більше абстрактними формулюваннями, які врешті-решт і привели творчість нашого самобутнього поета в компанію офіціозних радянських митців (збірка «Чернігів 1924 р). Отак сталінський режим і зробив з нього співця партії, автором «ідеологічно витриманих» збірок поезій.
Але одночасно свої патріотичні вірші Тичина змушений був писати «у шухляду».
Однак Павло Григорович приховано протистояв тоталітарним канонам мистецтва й у своїх друкованих працях. Це, зокрема, засвідчили його окремі поетичні, літературознавчі та публіцистичні твори: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Геть брудні руки від України!» (1943).
Недарма ж наш видатний критик та історик літератури Сергій Єфремов зауважив свого часу: «Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він із тих, хто самі творять школи. Він навіть випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю».
Звісно, що такий самобутній талант не міг не знайти визнання у світі. Тичина є знаним поетом у Польщі, Чехії, Великій Британії, Німеччині та Франції.
Тому вельми примітивною виглядає сьогодні позиція деяких адептів Укрсучліту, які впевнені, що Павло Тичина, мовляв, є співцем партії та гідний, у кращому разі, лише співчуття.
Краще за всіх їм відповідає з Вічності непереборний дух Василя Стуса: «Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров і Курбас. З однією різницею – їхня фізична смерть не означала смерті духовної – Тичина фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування… по той бік самого себе».
Про те, що поет був передусім українцем, а не людиною радянською, свідчить і його діяльність на посту голови Верховної Ради УРСР, яка, за свідченням його творчих колег-сучасників та істориків, фактично загальмувала тотальну русифікацію України на кілька десятиліть.
Крім того, Павло Тичина був доктором філологічних наук, академіком АН УРСР, директором Інституту літератури АН України, міністром освіти УРСР.
Особисте життя Павла Григорович зайвий раз засвідчує, що він був емоційно-чуттєвою творчою особистістю,яка, тим не менше, була здатна й на високі почуття та подружню вірність. Серед його жінок була красуня актриса, поетеса Олена Журлива, її сестра Інна, донька його квартирної хазяйки в Харкові Ліда Папарук, з якою він тривалий час перебував у громадянському шлюбі, а юридичний шлюб оформив лише у 1940-му році в Києві.
Лідія Петрівна упродовж багатьох років їхнього спільного життя була для Павла Григоровича і коханою, і справжнім другом, і першим читачем та критиком його нових творів. Разом вони прожили 44 роки – аж до самої смерті видатного поета.
За життя Тичина написав дружині понад 200 листів, які сьогодні стали для літературознавців джерелом вивчення глибокого внутрішнього світу поета, його високої духовності та вміння кохати.
16 вересня 1967 року Павла Тичини не стало. Поховали його на Байковому кладовищі.
За заповітом його дружини Лідії Петрівни Тичини їхня квартира разом з усім майном перейшла у власність держави. Сьогодні в ній функціонує музей-квартира Павла Григоровича Тичини, у якому зібрано понад 28 тисяч експонатів.
До честі людей, що опікуються тим музеєм на вулиці Терещенківській у Києві, їм удалося зберегти у квартирі поета ефект його присутності. Здається, що сам поет перебуває десь тут, у сусідній кімнаті, і ось-ось зайде, щоби привітатися з гостями – відвідувачами його квартири-музею.
Тут збережена велика бібліотека Павла Тичини, яка налічує понад 20 тис. примірників книг і в яку за свого життя він нікого не впускав, бо на задніх полицях шаф зберігав заборонені радянським режимом книжки.
Сьогодні в музеї Павла Тичини час від часу збираються представники творчої інтелігенції, і тоді в цій квартирі на Терещенківській звучать вірші поета та грає його рояль…