25 лютого 1871 року в сучасному місті Новоград-Волинськ (стара назва Звягелі) на Житомирщині народилась Лариса Петрівна Косач, яка згодом взяла псевдонім Леся Українка.
Батьки дівчинки представники знатного і шанованого дворянського роду. Петро Антонович був адвокатом. Обіймав посаду голови мирових посередників та був повітовим маршалком спочатку в Звягелі, згодом в Луцьку і Ковелі. Так як, батько Лесі народився у віддаленому селі Чернігівщини на кордоні із Білорусією, то української мови він не знав. Незважаючи на це, Петро Антонович розумів українську і по істину вважав себе патріотом. Він з легкістю за ніч міг прочитати україномовну збірку Літературно-наукового вісника. Був меценатом і підтримував матеріально українських культурних діячів. Яскравим прикладом цього є той факт, що найперший випуск у Липську українських пісень, за авторства Лисенка, було випущено коштом Петра Косача. Товаришував пан Косач із Михайлом Драгомановим. Останній і познайомив батьків Лесі, адже Ольга Петрівна була рідною сестрою М. Драгоманова. Мама Лариси відома українська письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка.
У сім'ї Косачів було шестеро дітей. Лариса була другою, але старшою серед дівчаток. Стосунки між дітьми були досить теплими, хоча найбільш дружні відносини у юної поетеси склалися з найстаршим Михайлом. Цю парочку у сімейному колі навіть любляче називали Мишелосія.
Найбільш яскраві дитячі спогади у Лариси пов'язані з маєтком у селі Колодяжне на Волині. Через два роки після народження поетеси сім'я сюди переїхала. Леся Українка неодноразово згадувала як разом із сільськими дітьми зустрічала череду, втікала до лісу на пошуки мавки, купалась у озері. Лариса була доброю і спокійною дівчинкою. Вона неодноразово прикривала своїх сільських друзів перед батьком, коли ті вчиняли шкоду.
Найблищі дитячі подружки згадували, як тиха і розсудлива Леся навчила їх грати у Іліаду та Одіссею. Причому для себе, юна письменниця, завжди обирала один і той же образ Андромахи, як символ доброчесності.
Змалку дівчинці прищеплювали любов до мови, культури, звичаїв і українських традицій. У маєтку Косачів часто збиралась інтелігентна публіка, спілкування з якою позначилось на світосприйнятті юної поетеси. Лариса була ініціатором літературних і народних сімейних свят. Для себе вона відводила роль сценариста, режисера і костюмера.
Ще змалечку дівчинка була досить допитливою і їй з легкістю давались науки. В 4 роки Лариса вже вміла читати.
Сім'я Косачів, зимувати виїжджала з сільського маєтку до Києва. Тут батьки наймали для своїх дітей приватних вчителів, зазвичай студентів. Така освіта мала свої позитивні результати. Ще однією перевагою домашнього навчання була українська мова викладання і направленість на національно-патріотичне виховання.
Прикладом бездоганної освіченості Лесі Українки є спогади її близької подруги Л. Старицької. На одному із вечорів виникла дискусія серед підлітків, щодо існування полабских слов’ян. Леся, маючи сором’язливу вдачу, спочатку не вступала в дискус. Але коли прибічники теорії, яка спростовувала існування цієї народності, почали перемагати, Лариса разом із своїм старшим братом так влучно і науково все обґрунтували, що не залишила у супротивників ні крихти сумніву щодо своєї правоти.
Не останню роль у вихованні Лариси відіграла мама. Саме остання намагалася всіляко прищепити своїм дітям любов до всього українського. При цьому, не зважаючи на дворянське походження, мати пропагандувала демократичні нрави. Вона всіляко заохочувала спілкування дітей з селянами. Гадала, що це краще допоможе вивчити національний побут і традиції. Лариса завжди носила українське народне вбрання, а її розмовна українська була чистою і не русифікованою, як у її друзів дітей-гімназистів.
Мати навчила Лесю народної пісні. Сама Олена Пчілка знала дуже багато пісень і завжди при зручній нагоді співала.
У дитинстві в дівчинки також був хист до філософії і іноземних мов. Леся Українка вільно спілкувалась 10 мовами, в тому числі: грецькою, італійською, латинською, французькою, польською, німецькою, англійською, російською.
Лариса дуже любила музику та фортепіано. Грі на музичному інструменті навчалась у дружини Лисенка.
У дванадцятирічному віці юна письменниця, на святкуванні Водохреща, дуже промерзла. Згодом це переросло у тяжку хворобу, з якою Українка боролась протягом усього життя. У дівчинки почав стрімко розвиватись туберкульоз кісток, який найпершим уразив руки. Через хворобу вона змушена була відмовитись від фортепіано.
Перебуваючи постійно дома, обмежена у товаристві, Лариса почала все більше фантазувати і захоплюватись мистецтвом, а саме книжковими малюнками. Надзвичайно полюбились дівчинці часи лицарства та середньовічних героїв. З братом Михайликом, вони часто розігрували сценки тріумфальних подій того часу. Лариса захоплювалась лицарськими подвигами через волю до життя останніх. Саме незламність характеру, який сформувався у дитинстві, допомагала боротись Ларисі з недугою.
Перші проби пера юна поетеса почала робити ще у дев'ять років. Завдяки старанням мами вже у тринадцять років світ побачив найперші публікації Лесі Українки.
Коли Ларисі виповнилось дванадцять років, то через політичні переконання до Сибіру заслали її тітоньку. Це було великим потрясінням для дівчинки і щоб полегшити свою біль, вона написала вірш «Ні долі, ні волі у мене нема».
На творчість Лесі Українки значний вплив мала мати Олена Пчілка. У своїх ранніх творах Лариса навіть наслідувала її стиль. Прикладом цього може бути біблійна поема “Самсон”. У Пчілки був твір - “Дебори” і критики відмічають схожу стилістику викладу матеріалу. На початку творчого шляху доньки Олена Пчілка редагувала твори Лариси. Маючи зв'язки у літературних колах, вона допомагала донечці публікуватись у тих же галицьких журналах де виходили її збірки.
Шукаючи свій неповторний стиль, перші літературні спроби Лесі Українки були продиктовані її оточенням. Якщо спочатку вона намагалась копіювати матір, то потім перебуваючи під впливом творчості Пушкіна, Міцкевича і Гейне наслідувала їх манеру письма. Приклонялася Лариса перед творчістю Тараса Шевченка і двічі писала вірші з нагоди роковин його смерті.
Лесин брат Михайло також став письменником. Він рано покинув батьківську хату і, вступивши до Київського університету, перебрався до столиці. Лариса дуже любила брата і часто з ним листувалась. Дослідники життя видатної письменниці зазначають, що в цих листах молоді люди описували свої життєві та літературні погляди загалом.
Відвідуючи брата у Києві, Леся потоваришувала з родинами Старицьких і Лисенків. Михайло познайомив її зі своїм другом М. Славинським. І вже в 1829 році у Львові була опублікована їхня спільна праця - перекладена на українську мову «Книга пісень» Гайне. Для Лариси цей досвід був досить корисним, адже перекладаючи німецького класика, вона одночасно вдосконалювала свою літературну техніку. І, як наслідок, того ж 1829 року була опублікована авторська збірка «На крилах пісень».
Рання творчість письменниці наскрізь була пронизана романтизмом. Навіть свій твір “Місячна легенда” вона хотіла спочатку назвати романтичною поемою, але під впливом матері ці зміни не прижилися.
У Києві Лариса часто відвідувала нелегальні товариства українських літераторів. Це були таємні зібрання у приватних квартирах, прикладом яких були “Читанка”, “Хрестоматія”, “Література”. До останнього входили такі метри української класики, як Олена Пчілка, М. Старицький, М. Ковалівський, М. Лисенко. Товариство збиралося щосуботи у помешканні Лисенка і займалось перекладами іноземних класиків літератури на українську мову. При цьому вони не забували про власні твори, саме тут Леся отримала перший досвід публічних виступів. На базі гуртка “Література” було ініційовано реформувати дитячий журнал “Дзвінка”. Лариса приймала у цьому активну участь. Вона писала дотепні дитячі шаради. Але через непорозуміння із старшим Шухевичем, оновлений журнал так і не був опублікований.
У цьому гуртку активна молодь любила всілякі літературні забави. Найулюбленішою була гра Конкурс. Учасникам пропонувалось на вибір одне слово з яким у обмежені часові рамки необхідно скласти свій літературний шедевр. Також була гра в хустинку. Ведучий починав свою розповідь, але у кульмінаційний момент зупиняв її і передавав хустинку іншому гравцеві, який продовжував розповідь. Усі ці забави допомагали розвинути літературний хист і талант юних письменників.
Вже подорослішав, Леся навчала грамоті своїх молодших сестер. У 1891 році, спеціально з цією ціллю, вона склала підручник “Стародавня історія східних народів”. Перед написанням книги Лариса консультувалась зі своїм дядечком М. Драгомановим. Саме він порадив, як першоджерела, німецькі та французькі книги. На знак вдячності, сестра у 1918 році опублікувала Лесину історію у Катеринославі. Цікаво, що, незадовго до смерті, Леся Українка дала дозвіл на оновлене видання своєї історії. Але вона хотіла доповнити підручник ілюстрованим матеріалом. Через недугу це здійснити не вдалося і книга надійшла до друку в первозданному вигляді.
Неодноразово у своїх збірках Леся згадує дитячі роки. Підтвердженням того є твори “Як дитиною, бувало…” та “"Мрії”. В оповіданні “Приязнь” вона описувала побут і звичаї сільських дітей з якими у дитинстві товаришувала. Вірш “Забуті слова” це автобіографічна історія-сповідь. У ньому Леся пригадує, як їй, семилітній дівчинці, одна селянка розповідала про свою тяжку долю, але при цьому навчала любові до свободи і нескореності. Отже, бунтарський норов, яким просякла уся творчість письменниці, був привитий їй ще змалечку.
Цікаво, що літературний псевдонім Українка придумала донечці Олена Пчілка. Вона хотіла підкреслити справжню любов до Батьківщини і наголосити, що юна письменниця не просто з Галичини. Також на вибір прізвища повпливав дядечко М. Драгоманов, який інколи підписувався Українець.
У 1890 році в листі до племінниці Драгоманов жалкує, що остання не володіє англійською, адже читаючи твори в оригіналі, можна навчитись багато цікавому. Вже через чотири роки після цього, разом із Старицькою-Черняхівською, Лариса почала вивчати англійську.
В кінці 1890 року Леся Українка познайомилась із Г. О. Мачтет. Він, зачарований талантом юної письменниці, попросив Ларису написати якийсь твір російською мовою. Так на світ з'явився вірш “Когда цветет никоциана”.
У 1894 році, разом із молодшою сестрою Ольгою, Лариса переїжджає до Києва. Тут вона активно починає працювати над перекладами творів європейських літераторів. Письменниця також у своєму творчому добірку має декілька п’єс з стародавньої єврейської історії. Для підлітків Леся Українка складала хрестоматії.
Усі свої літературні починання Леся Українка обговорювала з М. Драгомановим. Він завжди давав їй влучні поради, щодо рекомендованої літератури і схвалював творчі амбіції.
У 1898 році відзначали сто років з утворення української письменства. З цієї нагоди Леся написала вірш “У кожного люду, у кожній країні”, який на вечірці декламував М. Старицький.
Поступово Леся Українка стає впізнаваною у широких колах. Того ж 1898 року Іван Франко, у одному із літературних вісників, написав про письменницю схвальну статтю. Але цим він дещо образив Ларису, дозволивши собі не приємний відгук про Олену Пчілку.
Через погіршення стану здоров'я Лариса вимушена була поїхати на операцію до Берліна. Після повернення до України вона почала працювати у російському періодичному виданні “Жизнь”. Саме тут Українка публікувала і свої літературно-критичні статті. Лариса багато працювала, щоб не обтяжувати батька матеріально. Адже вона розуміла скільки коштів витрачається на її лікування.
У 1900 році стан здоров'я знову погіршився. Тепер письменниця змушена була постійно проходити реабілітацію на півдні. Осінній і зимовий період вона часто проводила в Італії чи на Кавказі. Три роки прожила в Криму. Під впливом курортного життя народжується цикл віршів “Кримські спогади” та “Подорожі до моря”.
Першим ділом після переїзду у нове місто Леся Українка записувалась до бібліотеки. А в Криму вона навіть займалась репетиторством. Своїх учнів Лариса шукала по оголошенню, яке звучало так: “Чтица, которая знает 6 языков, ищет занятий в городе”.
Друга половина життя Лесі Українки була більш плідною у творчому плані. Вона зуміла написати вдвіче більше творів ніж за молоді роки. Можливо це пояснюється й тим, що письменниця переважно жила за кордоном і не відволікалась на усілякі вечірки, творчі заходи та зібрання. Тепер сюжети її творів перенасиченні старогрецькими, староримськими, староєврейськими, арабськими, єгипетськими і навіть американськими мотивами. Вона писала також про добу раннього християнства і революцію у Франції.
Під час своїх численних закордонних поїздок Леся завжди листувалась з рідними. Часто надсилала листівки підписані олівцем. Писала до рідних про операцію, що їй не минути ножа кацапського або берлінського. Незважаючи на тяжкі муки, старалась не обтяжувати своїми проблемами близьких. В листах письменниця все більше описувала детально побут в якому перебувала і навіть меню в готелях.
На початку 1900-х років Леся починає працювати у періодичному виданні “Мир божий”. В листі до Олени Пчілки, датованого 1903 роком, Лариса писала, що готує статтю про головну церкву домініканського монастиря у Мілані Санта-Марія-делле-Граціє. Саме в цьому храмі знаходиться відома “Тайна вечеря” Леонардо да Вінчі.
Поки Леся проживала з батьками, то публікувалась задарма. А перший свій гонорар вона отримала після 15 річної праці на літературному поприщі. В спадок від батька Лариса отримала 8 тисяч карбованців, але майже всі кошти невдовзі були витрачені на лікування. За свої численні і шедевральні твори письменниця не отримувала великих коштів. Адже друкувалась вона переважно в українських виданнях, які самі ледь зводили кінці з кінцями. Щоб прокормити себе Леся змушена була займатись додатково викладанням та перекладацькою діяльністю.
Європейськими літературними кумирами для себе вважала Гейне, Метерлінка та Байрона. Дуже любила п'єсу “Макбет” Шекспіра. Уривок Байронівського “Каїна” навіть самотужки переклала. Також у 1900 році надрукували перекладену Лесею Метерлінкову драму “Неминуча”. “Ткачі” Гергарта Гауптмана перекладала спеціально для революційно налаштованого українського студентства. Але так як твір був заборонений, то до наших часів дійшло лише 1,5 дії оригінального тексту.
Загалом перекладацька діяльність Лесі Українки налічує величезну кількість добірок зарубіжних творів. У 1910 році Літературно-науковий вісник опублікував перекладені Ларисою “Ліричні пісні давнього Єгипта”. Наприкінці життя Українка цілковито віддала себе літературній справі, а до перекладів більше не зверталась
Щодо українських класиків, то найбільший вплив на творчість Лесі Українки мали Куліш, Стефаник та Старицький. За мотивами вірша “Дочка Ієфая” останнього, Леся Українка випустила однойменний вірш власного авторства у збірці “За красою”.
В 1902 році Леся Українка опублікувала в Чернівцях збірку ліричних віршів “Відгук”. А вже через два роки в Києві було перевидання збірки “На крилах пісень”, до якої увійшли всі найпопулярніші твори із трьох попередніх збірок.
У 1908 році стан здоров'я знову погіршується і Лариса разом із чоловіком прямує до Берліна, щоб зробити операцію. Але цього разу лікарі вже виявились безсилими. Вони пророкували Лесі не більше двох років життя і порадили поїхати до Єгипту. З 1909 по 1913 роки Лариса тричі відвідувала цю країну. У матеріальному і фізичному плані для Лесі Українки це були не найкращі часи, але у літературном - золоті.
Саме протягом єгипетського періоду письменниця написала свої найбільш впізнавані твори: “Адвокат Мартіан”, “Оргія”, “Камінний господар” та “Лісова пісня”. Не можна однозначно стверджувати, що літераторка з легкістю писала свої шедеври. Якщо “Одержиму” вона написала протягом однієї ночі, то на драму “У пущі” витратила около 10 років (з 1898 по 1907 р. р. ).
У житті Лариси Петрівни Косач було чотири чоловіка.
Першим коханим був товариш старшого брата Максим Славінський. Вони познайомились, коли Лесі було всього 15 років. Спільне захоплення поезією Гейне об'єднало молодих людей, але цим почуттям не довелось перерости у щось більше ніж дружба. Мати, Олена Пчілка, не схвалювала стосунків з парубком, але чи саме це вплинуло на розрив достеменно не відомо.
З Нестором Гамбарашвілі Лариса познайомилась у 24-ному віці. Грузинський хлопчина винаймав кімнату у Лесиних батьків. Пара досить швидко знайшла спільну мову. Леся навчала Нестора французької, він же давав письменниці уроки грузинської. У 1897 році після чергового загострення хвороби Лариса вимушено виїжджає на лікування до Ялти. Нестор в цей час одружується з дівчиною із багатої сім'ї. Про зраду коханого Леся дізналась з маминого листа. Вона тяжко це переживала і неодноразово писала Несторові, але відповіді не отримала.
Найбільш щирим і водночас болючим у Лесі було кохання до Сергія Мержинського. Вони познайомились в 1897 році у Ялті під час лікування. Сергій був талановитим перекладачем та громадським діячем. Саме з Мержинським, у пошуках едельвейсу, письменниця піднімалась на Ай - Петрі. Сергій подарував Лесі репродукцію Рафаеля «Мадонна», яку вона постійно возила з собою. На жаль, почуття до Лесі не були взаємними, Сергій сприймав її скоріш як близьку подругу і соратницю. Все життя він кохав іншу жінку і Лариса це знала. На смертному одрі Сергій просив Лесю написати любовного листа для іншої. Незважаючи на всі старання лікарів, Сергій все ж помирає від сухот. Так як Лариса доглядала вже хворого чоловіка, то й сама підхопила тяжку недугу. З цієї причини, решту свого життя вона була змушена прожити на курортах Сан-Ремо, Кавказу, Ялти та Кутаїсі.
Єдиним законним чоловіком Лесі Українки став Климент Квітка. Обранець був молодшим за письменницю на дев'ять років, знався на музиці і любив грати на роялі. Він мав юридичну освіту і працював адвокатом у суді. Про одруження Лариса повідомила родину листом. Сім'я була проти цих стосунків, адже гадала, що вони зав'язані не на любовних взаєминах. Климент кохав дружину і до її смерті ревнував вже до покійного Мержинського. Лариса відчувала до чоловіка скоріш почуття вдячності та глибокої дружби.
Квітка разом із дружиною ходили в етнографічні експедиції. Пара робила записи кобзарського співу на фонограф та воскові валики. До самої смерті Климент був поруч з дружиною і всіляко намагався нею опікуватись
Деякі дослідники життя Лесі Українки стверджують, що у письменниці були романтичні стосунки з Ольгою Кобилянською. Такі здогадки виникли після прочитання листів письменниць, які переповненні теплих і пестливих висловів. Але все ж більшість істориків схильні вважати, що жінок поєднували суто дружні відносини.
В кінці травня 1913 року Леся Українка повернулась до Києва з Єгипту. Вона була дуже кволою і слабкою, але нікому не скаржилась на самопочуття. Так само, як і в дитинстві, мовчки й самотужки намагалась боротись з недугою. Згодом вона переїхала до Кутаїсі. В цей час Лариса починає працювати над повістю навіяну арабськими мотивами “Екбаль-ганем”, але закінчити її так і не встигла.
Напередодні смерті письменниця надиктовувала своєму чоловікові українські народні пісні, яких ще змалечку навчилась від матері. Вже після смерті Лариси Петрівни, в 1917 році, Климент Квітка опублікував у київському виданні “Час” збірку “Народних мелодій з голосу Лесі Українки”.
19 липня 1913 року в гірській кліматичній станції біля Тифліса Леся Українка померла.
Похована видатна українська письменниця поруч із могилами брата та батька на Байковому кладовищі. На похорони прийшла величезна кількість людей. Жандармам навіть довелося перекрити рух трамваїв.
Невеличка хата, де народилась письменниця, у м. Звягелі збереглась і донині. Зараз там музей пам'яті видатної українки. У кімнатах відтворили життя сім'ї Косачів. В якості експонатів представлені тогочасні книги, меблі, документи, одяг. У кімнаті Лариси на столі копія метричної книги, яка відкрита на записі про дату народження літераторки.