Жиленко Ірина Володимирівна – українська поетеса, письменниця, мемуарист та журналіст.
Ранні рокиІрини Володимирівни проходили на Звенигородщині, хоча сама письменниця народилася 28 квітня 1941 року у Києві. Під час війни батьки письменниці відвезли її забрали до родичів на Черкащину, де фактично і пройшло дитинство та шкільні роки Ірини Володимирівни. Після закінчення війни батьки Ірини Жиленко забрали її назад до Києва.
Не зважаючи на важке дитинство письменниця не залишає бажання стати здобути хорошуосвіту. Повернувшись до Києва письменниця закінчує середню школу і вступає в університет на вечірню форму навчання на філологічний факультет ім. Т. Шевченка та одночасно працює, бо не має за що жити.
Працювала Ірина Володимирівна вихователькою у дитячих садочках, згодом редактором у газетах та журналах.
Перші спробитворчостіІрина Володимирівна робить ще в ранньому дитинстві. У 8 років з'являється перша осмислена поезія.
У 1958 році, коли Ірина Володимирівна працює редактором у газетах з'являється перша друкована поезія письменниці, зокрема у газетах «Ранок», «Молодь України» та «Літературна Україна».
У 1964 році у світ друком виходять збірки Ірини Жиленко, такі як «Достигають колосочки» і «Буковинські балади».
Справжнім дебютом у творчості письменниці стає 1965 році збірка «Соло у сольфі», яка викликала значну дискусію у літературному оточенні, думку були різні, але всі критики зійшлися на тому, що Ірина Жиленко має неабиякий творчий потенціал.
Основним напрямом у творчості Ірини Жиленко є дитяча література, вона написала багато повістей і поезій для дітей, серед них «Дві по два дорівнює кульбабі», «Вуличка мого дитинства», «Казки про буфетного гнома».
У 1971 році виходить друга збірка Ірини Володимирівни «Автопортрет у червоному» поезії з цієї збірки втілюють в собі материнство, любов та радість до творчої праці. У цю збірку входить декілька циклів поезії «Казки на заході сонця», цей розділ являє собою поезії-видіння в яких оживають навколишні речі та стають допитливими та розумними.
Основною темою творчості Ірини Володимирівни – домашній сад, сімейні цінності та любов. Та на жаль в часи СРСР українським письменникам і поетам не дозволяли писати та говорити про все, що їм би хотілося і багато творів писалося «в стіл».
Ірина Жиленко відноситься до письменників-шістдесятників. Після презентації фільму Параджанова «Тіні забутих предків», почалися переслідування та арешти шістдесятників, зразу після презентації фільму заарештували Стуса та Дзюбу, Жиленко теж була на примарі цього фільму, вона на той час була вагітною і фактично Ірині Володимирівні дивом вдалося уникнути арешту.
Після розвалу СРСР – Ірина Жиленко починає писати спогади та епістолярії. У 1997 році у світ виходить збірка «Сучасність» в яку входять спогади та листи письменниці під назвою «Homo Feriens», що в перекладі означає «Людина святкує». Після виходу цієї збірки твори Жиленко починають публікуватися за кордоном.
Збірка поезій "Дівчинка на кулі", яка вийшла 1987 р. , принесла поетесі премію В. Сосюри
Збірка «Вечірка у старій винарні», яка була надрукована у 1996 році, за неї Ірина Володимирівна була нагороджена премією ім. Тараса Шевченка.
За значний внесок у скарбницю української літературної творчості Ірину Володимирівну нагородили орденом княгині Ольги 3 ступеня.
У 2012 році Ірині Володимирівні було вручено премією Василя Стуса за книгу спогадів «Homo feriens».
У своїй творчості Ірина Жиленко вжила більше ніж 1059 назв кольорів.
Ірина Володимирівна дуже любила фіалки та назвала на честь цих квітів новий жанр у своїй літературі вірші-фіалки.
Особисте життяІрини Жиленко пов’язано ще з однією видатною постаттю української літератури – Володимиром Дроздом.
Із записів в щоденнику поетеси дізнаємося про її стосунки з Володимиром Дроздом. Познайомилася пара на літературному вечорі у спілці письменників. В перший вечір коли Володимир Дрозд проводжав Ірину Жиленко зразу заявив їй: «Ми напевно одружимося». На другий вечір, коли знову провів її додому знову сказав те саме, а після третього поважання до дому подали заяви у ЗАГС. Через місяць пара одружилася і прожили майже вічність. У шлюбі Ірини та Володимира народилося двоє дітей: Орися Жиленко, яка зараз історик та вчений, дослідниця історії Києво-Печерської лаври, та син Павло Дрозд, який зараз працює комп’ютерним генієм.
Коли були переслідування українських письменників – Володимира Дрозда відправляють на заслання в армію, а Ірину було звільнено з роботи, сім'я переживала скрутний час.
Шлюб Ірини Жиленко і Володимира Дрозда тривав 50 років.
Найбільшим горем для Ірини Володимирівни була смерть чоловіка, якого не стало у 2003 році. З того важкого стану допомогли їй вийти друзі та родичі, але з того часу поезія Жиленко була переповнена тугою за її коханим.
Після смерті Володимира – Ірина Жиленко відійшла від публічного життя та поселилася у селі Халеп'я на Київщині, звідки родом був її чоловік.
Останні роки
Востанні рокижиття Ірина Володимирівна хворіла на важку недугу – цироз печінки.
3 серпня 2013 року на 72-му році життя не стало Ірини Жиленко. Після її смерті її тіло кремували та похоронили на Байковому цвинтар в Києві, біля її коханого чоловіка Володимира.