ІНТРОДУКЦІЯ
СТУКАЄ ВІТЕР до мене в вікно,
Наче повія, забута давно…
Ну, і куди я із болем моїм?
Кому? Ну, кому розповім?
Стука… Ввіходить… Стає у кутку —
Чорна у чорнім колючім вінку;
Слова не мовить, руки не зведе…
І ніде я не дінусь, ніколи, ніде.
Цей образ ще змалку, ще там — в давнині,
Дійсність жорстока пришила мені
І за людей,
за їх правий закон
Тяжить, як камінь,
довічний прокльон.
Тінню ввіходить, стає у кутку —
Чорна, в смішнім кропив’янім вінку…
Стукає вітер і плаче в вікні —
Тягне і сотає повість мені:
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По рудих полях,
На сухій землі
Павутиння, як дим,
Поснувалось
І скорбить земля…
Летять журавлі —
З нелюбої родини
Зірвались.
Гей летять туди,
Де немає сліз,
І курличуть — прощаються
З полем…
Залишився сум,
В павутиння ввивсь, —
Сірі стерні квітчаються
Болем.
Стереже верба
(Ах, оця верба!
Вартовий на шляху
Замогильнім), —
Виглядає дні,
Проважає дні,
Пропускає ключі
Журавлині:
"Ну куди мчите?
Куди втечете?
Та візьміть і мене
До зграї…"
Але де ж той крин
Золотий цвіте?..
Ой, немає його,
Немає…
. . . . . . . . . . . . .
ДЕСЬ її — Марія
Голубова — звали.
Ти прости, читачу,
прізвище просте,
В давнині зап’яте
чорним запиналом,
Для людей мізерне,
сіре і пусте.
Так. Пусте. В болоті
спалене — прожите…
Десь давно байдуже
зтерла давнина.
Так зітре — замаже
порохом накриті
Сірі та нікчемні
й наші імена.
КОЛИ минулий вік —
Носій старої слави —
Оджив своє й коли
Настав двадцятий вік,
І в нових днях старі
Корони і булaви
Та звичаї землі
Стрів Дев’тсотий рік, —
Ось тут на зломі літ
Стрічаєм "героїню",
Оточену вінком
Таких же героїнь;
Де клином збігся світ,
В Росії, здавна вільній,
На фабриці трико
Стрічаємо її.
ЧАСТИНА ПЕРША
І
СХИЛИЛАСЬ на варстат —
Печаллю сходять очі…
Щось руки — про своє,
А очі — про своє.
Золочений дукат
Стрибнути в шибку хоче
І золото своє на пелені снує.
На фабриці дівча
Марією прозвали,
І табельщик рудий,
Проходячи, морга, —
Бо то ж снага в очах
І губи, як коралі,
То ж волос вороний,
То ж брови, як агат…
ЗАПИСУЮЧИ дні
У табелі марудні,
Спиняється ось тут,
Де — Голубова М.
Спиняється нудний,
Рябий, як сірі будні, —
Десь голову пусту
Почеше олівцем.
А "Манька" — скніє день,
А потім як заллється:
В печаль навмисне сміх,
Мов стрічку, запліта.
У шумі веретен
Бадьориться.
Здається,
Що хоче втрати днів
Одразу наверстать.
РОДИЛАСЯ в степах…
Там хутірець далекий
У злиднях потонув,
Під тином задрімав.
У полі на снопах
(Десь принесли лелеки)
Мужик байстря почув, —
З досадою забрав.
З прокльонами, сяк-так,
Громадою ростили…
Узнала, що відчай
І що таке — синці.
А п’яти літ,
в сіряк
Засунувши,
пустили
З слідами грубих "ласк"
На смаглому лиці.
ДЕ САД тче казку віт
На сонячні будівлі,
Там оргії до рос
Полудою горять:
У пана жінка цвіт —
"Направо і наліво";
Розпутна, як Ерос…
Красива, як зоря.
ТИНЯЛАСЬ, мов щеня,
А там — старців водила…
З сльозами їла хліб,
Що очі виїда.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Де срібним гребнем дня
Розчесано могили, —
Там золото надій
Розмикала біда.
* * *
Прости мені, читачу,
Що й я байстрят співаю, —
Ба! —
то ввійшло в закон, —
Байстрята на землі.
Й тоді, як був Тарас,
Й ось сотня літ минає,
І пройде мілійон —
Ридатимуть по їх.
Й плюватимуть на їх.
А виросте — окрутять
І на підстилку кинуть,
Прикрившись шиком фраз
Модерних,
і на сміх,
По-новому обуті,
Затопчуть в своїм спліні
Біль муки та образ.
* * *
СХИЛИЛАСЬ на варстат, —
Печаллю сходять очі…
Щось руки про своє,
А очі про своє…
Золочений дукат
Стрибнути в шибку хоче
І золото своє
На пелені снує.
"О матінко моя!
Коли б ти, мамо, знала,
Як я тебе кляла…
Як я тебе люблю.
Затоптане ім’я
Сльозами вимивала,
Чекаючи, жила,
На ласку на твою.
ЧЕРІДКОЮ ночей
Пройшли жалі-черниці
І канула в туман
Дитяча простота…
Коли б хоч раз очей
Заплакану зірницю —
Твоїх очей — уздріть,
Проклята і свята.
О ні, я не кляну! —
Я знала ласку сонця,
Я знала ласку вітра
І шепоти борів, —
Я знала не одну…
Та знать не довелося,
Чи хоч похожа котра
На ласку матерів".
* * *
…Голосять десь дружки…
То свищуть веретена.
…І брат прийшов…
О, ні! —
То табельщик рябий.
Затисла серця крик
Чиясь холодна жменя:
На копійки, на гній
Ці руки…
Ці раби.
ІІ
ТОВАРИШКА співа
Про чари, про кохання, —
Підспівує з захватом,
З огнем і жалем цех.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
…І голубі слова
в вінчальному убранні
…І втоми волохате
Оскирене лице…
А ще лице (о, юнь!)
Безстидної розпусти;
Ти ж чуй:
"Поки горить —
Дайте пожить!" —
Невидно, в хаос струн
Вторить хтось владний густо:
. . . . . . . . . "Дайте пожить!"
. . . . . . . . . "Да-айте пожить!!!"
НАД ФАБРИКОЮ ночі
Схиляються задушні,
І тисячі вогнів
В млу воском капотять…
В час пізній поволочуть
Звідтіль спустілі душі
Повз варту ліхтарів
Десь молодість стрічать.
* * *
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
"Е-ра!-ра!-ра!
Шахтьор босий, шахтьор голий…"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пітні лиця, сірий дим.
Звук гармошки, як віхоли,
В цім вертепі.
В душах кволих
Тоже дим.
В головах
Дим.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Е-ра!-ра!-ра!..
Тіда-ріда, — бариня
Судариня-бариня!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чом чорнява не танцюєш,
Ех-и, раз!
ех-и, два!
Мене, хлопця, не цілуєш?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Іх-ха!
Хе-ха!
І ггі!!! —
У нашого гармоніста
Та не зовсім совість чиста, —
Нашій Гандзі як (…),
Не очуняє й тепер.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та ніхто й не-епри-го-рне…
. . . . . . . . . тепер.
"Ну, завили, гей, "довольно".
Крой, гармошка, виручай!
Заработаєш на чай".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ха-ха-ха!!!
Нам ні бога, ні гріха.