На диво порожні вулиці. Тиша облягла місто, таке гомінке й шипуче. Потроху тарабанять по церквах, наче калаталки, малі дзвони. Завтра Страсна субота, і під цей день дзвони й мелодії Великого посту виснажуються, кволіють і ледве рухають крильцями звуків. Іноді, як акцент, б'є велика мідь і тече, роздуваючись, як великий пузир.
8
Вечоре, вечоре, де ти барився? Чом хмара тебе на Байгород не пригнала, щоб не блукав ти степами й яругами? Ти ось заходиш мовчазний і непривітний, розвішуєш чорні полотна на весняне небо. Тягнеш із землі хліб і трави – хай ростуть вони! Щільно запираєш будинки й вікна. Виганяєш псів із належаних місць на вулицю. Забрешуть вони одчайдушно і замовкнуть. Знову розіллються переливами по різних закутках. І тоді вийде знатник – сон. Вечоре, вечоре, ти вже прийшов?
9
Ліза не любить Кіхани. Він переконався. Вся довга історія, що її розповіла вона, лише ілюструвала факт. Серце її не може жити без блакитних очей. Її любов до чоловіка така неземна, вона кохає його безмірно і не може без нього жити. Так, вона помітила, що почуття, яке викликає в неї Кіхана, цілком протилежне цій любові. Воно грішне, це почуття. Його треба гнати від себе геть.
Її голос сухий і фанатичний. Вони сиділи того ж дня. Було тихо. Лише потріскував ґніт свічки, що горіла одиноко на столі.
Те, що розповідала Ліза, Кіхана все знав. Що її чоловік, повернувшися з війни, не застав першої жінки – вона померла. Він одружився з Лізою. Ліза стала жити в нього. І якась непевність, страх і нервовість зробилися ознакою її одруження. Вона розквітала блідою водяною лілеєю. Почала ходити по церквах. Приймати старців і монашок.
Кіхана відчував жах. У нього родилася вже думка, чудна й нова, але він з острахом і непевністю гнав її від себе. Він зв'язував докупи дрібні факти й фрази, пригадав кінець розмови, що він її учора чув на вулиці, і аж застогнав. Ліза була для нього заміжньою жінкою. Про це не могло бути жодного сумніву: рік минув, як вона одружилася. І тепер усе захиталося.
– Він був твоїм мужем? – запитав Кіхана несподівано. У нього народився цікавий висновок.
– Я тебе не розумію, – оглянулась, наче шукаючи, куди б повернути розмову, – ти… що ти питаєш… Вітре?
– Я маю сміливість, одверто й просто дивлячися тобі в вічі, запитати: ти, що рік мала мужа, знаєш ти, що таке мужчина? Чи клав хтось руку тобі на груди, як володар і муж? Ти знала мужчину?
Ліза довго мовчить. Вона не знає, куди покласти руки. Гладить сукню в себе на коліні. Очі не сміють підвестися на Кіхану. Бо за ним у кутку висять ікони, звідти дивиться суворе око Бога. Очі піднімаються з долівки повз Кіхану на стіну.
– Я маю мужа. Він швидко повернеться до Байгорода.
Але Кіхана далі не терпить. Твердо каже, суворо й сухо, не ворухнувши жодним мускулом:
– Прямо.
Ліза вся аж здригнулася. Нахилила ще нижче голову. Потім помалу підняла її і заплакала. Крізь вії, що відразу стали вогкими, глянула просто в вічі Кіхані. Останній їй здався ніби в тумані, крізь ліс, коли сіє теплий дощ і блищить кожна крапля на сонці.
– Ні, Вітре.
Зрозуміла мовчанка лягла на повітря, що гускло жорстокою снагою. Доки буде йти мовчазна розмова, доки дві істоти катастрофічно тягтимуться одна до одної, не в силі затамувати в собі веління крові, дозвольте чесноті й скромності зайняти їхнє місце, а нам удатися до долі інших наших персонажів.
Байгород, обкутаний блакитною сукнею весни, лежав, як тигр перед одчайним і геройським стрибком. Ми його раніш порівняли з осиним гніздом. Ми хотіли цим показати суворість і єдність байгородського лицарства – сам же він дійсно лежав, як тигр.
Слуги нічної незвичайності – тиша, тьма і подихи густого повітря. Байгород – дівчина, що лежить, розметавшись, на берегах. На нього насувається біда. Найбільш вражає людей неминучість. Кого молити, щоб цього не сталося? Хай кров нашого міста не литиметься на брук і чорнозем! Оберни, доле, кров нашу на піт за верстатами і на масло машинне – хай ллється воно у вальниці[6] машини! Не можеш? Ти гадаєш, що кров завше повинна литися? Що з крові лише народжуються велетенські масштаби і стоять назавжди в очах прийдешніх? А може, обернеш гнів на милость, бо ти ж, доле, знаєш, що Байгород не відступить назад. Він боротиметься до загину. Не можеш? Може, ти гадаєш, що пізно вже? Ось слухай: цей панцерник, що вийшов ось з вокзалу і простує до міста, можна зупинити на площі, шофер може бути п'яний, шарпатиме назад і вперед, а люди коло кулемета стукатимуться головами об броню (з жерсті), доки їм набридне це і вони поб'ють п'яного шофера, може навіть зіпсуватися кулемет. Не хочеш? Панцерник їде по вулиці і стріляє по вікнах з кулеметів. Весняна ніч дише, і ніби чути й дихання Байгорода. Важке дихання, чуєш? Кулеметники не жаліють віконниць. Що ж – хай буде так. Доки кулемет зататакає коло Лізиної хати, ми на хвилинку забіжимо вперед.
Вона ледве дише в Кіханиних обіймах. Свічка давно погасла і лежить на долівці. Сухі губи п'яно цілують, і цього не досить. Фу, яка хвора ніч! Гола рука на мить підніметься і знову впаде на шию Кіхані.
– Не можна, Тихий Вітре. Гріх великий. Залиш мене, Ві… Ти мені любий, але муж… Покарає мене…
В цей час хрипіння мотора і, заглушаючи його, – кулемет по вікнах. Ніби відразу день розпочався за вікнами, і дзвеніли тоненько в кімнаті шматочки скла, падаючи додолу. Проїхало.
Втручання кулемета в інтимні справи іноді має чудне значення. Раптовий акцент зовсім обезсилює. Воля летить геть, і лише віковічний голос крові заявляє про свої права.
Кіхана чує блиск мечів, кольорові звуки, печаль і якийсь біль, що пронизує його. Ліза розметалася. І лише тремтить, як у лихоманці. Кіхана забуває раптом про все на світі, крім Лізи.
Панцерник ішов далі по вулиці, розгромлюючи віконниці.
10
…Дзінь‑заань! Дзінь‑заань!
…У нас мало в кого є радість зустрічі. Пройшов час, дороги, що, здавалось, на край світу ведуть, бачиш, знову зійшлися, і ми стоїмо один перед одним. Ми кудись ходили, пробивали джунглі, будували мости і перепливали океани – глибокі й мілководні. Тепер, повернувшися і нічого не знайшовши нового, ми зустрічаємо друга. Ми холодно дивимось йому в вічі – ось вони, дружні очі, – і проходимо мимо, не показавши зайвий раз діамантів радості. А єдине ж нове в світі – чоловік! Чоловіка лише й варто шукати. Нові простори, смак мужніх слів і грані людського характеру – ось наш завітний край. Чому ми не знаємо радості зустрічі?